Чтение онлайн

Роман. Ко­ли б не знав її сер­ця, хіба зва­жив­ся б до вас обер­та­тись?

Степан (по­мов­чав). Що ж, її во­ля!.. її во­ля, її й до­ля! Ні си­лу­ва­ти її, ні відмов­ля­ти - не хо­чу! Ко­ли це їй від бо­га, то бог їй і та­ла­ну за­ли­шив… Хо­че йти - по­мо­жи їй бо­же; не хо­че - сла­ва бо­гу!

Роман. Дя­кую за щи­ре сло­во!.. А… де ж, батьку, Хве­дос­ка?

Степан (усміхається). То ти та­кий ко­зар­лю­га? Чу­же діло, мов­ляв, ру­ка­ми роз­ве­ду, а до сво­го то й ума не при­бе­ру! Бо­дай вас з та­ки­ми па­руб­ка­ми! Не побіжу я за нею, сам її по­шу­кай. (Шут­кує). Мо­же, по­да­лась у бай­бу­зи?

Роман (не зна, що ска­за­ти). Та я… я, бач­те, тільки так спи­тав…

Степан. Бо­дай те­бе!.. По­чер­вонів, як ка­ли­на! Який з те­бе чо­ловік бу­де?

Роман. Нічо­го, ви­люднію! Це ж ви зовсім ме­не за­со­ро­ми­ли… (Укло­нив­шись, пішов).

Степан (сам). Он які па­руб­ки на­ро­ди­ли­ся! Пи­та, де йо­го дівчи­на! А ко­лись, бу­ва­ло, стир­луєш вівці гін за шість від се­ла, ста­неш на шпи­лю та як свис­неш: ле­тить Хо­ти­на, аж зем­ля під нею двиг­тить!.. Ота­ке! (За­ду­мав­ся). Та­лан це Хве­досці чи ома­на? Ко­ли по­ко­ха­ла, по­вин­на зна­ти ко­го… Ач! Хм! Не­ма ж і моєї Хо­ти­ни до­ма, пішла на гроб­ки, а з гробків чи не зай­шла до ко­го з кумів? При­ти­чи­на!

Хведоска (йду­чи се­лом). Ка­за­ла Мот­ря, що Ро­ман пішов упо­довж се­ла,- ку­ди ж то?

Степан (по­ба­чив її). А де ти веш­таєшся? Ще тобі не об­рид­ли співи та гульня?

Хведоска (ди­вується). Ота­кої! Почніть гри­ма­ти!

Степан. І ма­ти, і доч­ка май­ну­ли з подвір'я, ні на ко­го й ха­ти ки­ну­ти… Ма­буть, і ху­до­ба не­на­по­єна?

Хведоска. Ба ні, на­поєна! Оце свіжо я на­пу­ва­ла.

Степан. Хо­диш там… Мо­же, яке ба­ловст­во? Гля­ди мені!

Хведоска (убік). Ли­хо! Нев­же батько пос­те­рег­ли?

Степан. Що то, лег­ко вас, ду­маєш, до ро­зу­му до­во­ди­ти? Зос­танься ж біля ха­ти, а я… Ча­сом надійде…

Хведоска. Хто?

Степан. Хто­ка­ло! Та не стій по­се­ред шля­ху, мов та про­ява, нез­ви­чай­но!.. А я піду по­шу­каю ма­тері. Пев­но, до кумів зай­шла. (Пішов).

Хведоска (са­ма). Так же й є, що пос­те­рег­ли! Нічо­го не роз­бе­ру, що во­ни мені на­го­во­ри­ли?.. Стри­вай, на­га­да­ла! Сьогодні за обідом ка­за­ли: "Ко­неві - стай­ня, во­лові - яс­ла…" Це ж во­ни мені наз­до­гад?.. Щ о ж це бу­де? Ой ко­ли б же хоч ма­ти швид­ше прий­шли, пора­дю­ся з ни­ми… Як тре­ба, тоді їх як­раз і не­ма! Де ж це во­ни за­ба­ри­ли­ся?.. (Пішла зас­му­че­на на вго­род).

Роман. Мот­ря ска­за­ла, що Хве­дос­ка побігла до­до­му, як би ж мені її по­ба­чи­ти? На­ва­жав­ся спер­шу все їй роз­ка­за­ти, а зустрівся з батьком її, не вмов­чав і ви­явив сер­це!.. Чи я ошалів, чи з пан­те­ли­ку збив­ся?.. Мо­же, во­на в хаті, хоч би у вікон­це виг­ля­ну­ла.

Хведоска (йду­чи). Ну, вже ці ма­ти, як підуть до кумів! (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Це ти?

Роман. Я, моя пташ­ко!

Хведоска. Ой бо­же ж мій! Чо­го ж так ра­но, що й не ве­чоріє?

Роман. А що ж я подію?

Хведоска. Ой не стій же там! Пос­те­ре­жуть сусіди, поч­нуть плес­ка­ти!.. Ку­ди ж мені те­бе подіти? Хі, клопіт з то­бою!.. Іди мерщій хоч під повітку!

(Тікають під повітку.)

Ну й хто ви­дав так ра­но при­хо­ди­ти?

Роман. Та вже як чо­ловік спан­те­ли­читься, то по­мил­ка за по­мил­ку чіпля­ються!.. (Бе­ре її за ру­ки). Хведо­ню!

Хведоска. Як ти ска­зав мені біля воріт?

Роман. Пташ­ко моя!

Хведоска. Ач, як гар­но!

Роман. Сер­денько моє, світе мій!.. На душі моїй ле­жить тяж­ка про­ви­на, і я му­шу її ви­яви­ти пе­ред то­бою…

Хведоска. Яка про­ви­на! У чім ти про­ви­нив про­ти ме­не?

Роман. Мені слід бу­ло зра­зу ска­за­ти тобі… Я ви­хо­ву­вав­ся пе­ред то­бою… А те­пер!..

Хведоска (3 ля­ком). Що та­ке? Не муч ме­не!..

Роман. Не бу­ду тобі ка­за­ти, як я те­бе ко­хаю, сер­це твоє са­мо ска­же! Я не хо­чу ні пес­ти­ти­ся, ні умизга­ти­ся, щоб та­ким по­би­том змен­ши­ти свою про­ви­ну… Знай, Хве­до­ню!..

Хведоска. Чи не до­га­ду­юся я? Ти це про Зіньку ка­жеш?

Роман. Ти вже довіда­ла­ся?

Хведоска. Знаю… чу­ла! Що бу­ло, то ми­ну­ло! Ко­ли щи­ро ме­не ко­хаєш - не за­ли­шиш; ко­ли ж твоя роз­мо­ва зо мною бу­ла об­лес­ли­ва й зрад­ли­ва - бог те­бе по­ка­рає!

Роман. Хве­до­ню! Ти прог­на­ла хма­ру з душі моєї і освіти­ла її! Ти ме­не пе­ре­ро­ди­ла!.. О, як мені лег­ко те­пер, як лю­бо ди­ви­ти­ся на бо­жий світ!..

Хведоска (гля­ну­ла на вго­род). Ой ли­шенько, ма­ти йдуть!.. Як їх не тре­ба, во­ни тоді й з'явля­ються! Втікай хутчіш!.. За­хо­вай­ся!..

Роман (цілує її). Чи є у світі щас­лив­ша лю­ди­на від ме­не? (Хут­ко пішов).

Хведоска (са­ма). Це ж ма­ти зра­зу пос­те­ре­жуть!.. Хоч би не поцілу­вав, ли­це геть за­шаріло!.. Як спи­та­ють ма­ти, чо­го я так по­чер­воніла, що я їм ска­жу? Хоч би хто ли­нув на ме­не во­дою!.. При­ки­ну­ся, ніби їх не ба­чу… Співа­ти­му!.. (Зляг­ла на тин і лед­ве співа).

Світи, світи, міся­цю, І ти, яс­на зо­ря, Просвіти доріжку, А де ми­ла моя. У полі доріжка, Там шов­ко­ва тра­ва, Ой там дівка ко­су Та й розчісу­ва­ла. Там дівчи­на ко­су Та й розчісу­ва­ла, Сестрицям-подружкам Переказувала: "Сестриці-подружки, Ви кай­тесь по мені, Не дой­май­те віри Ви ко­за­ченькові…"

Хотина (йде з го­ро­да). Он якої сум­ної за­ве­ла!

Хве­дос­ка. Це так, ма­мо… Це тільки пісня та­ка… Я не су­мую!

Хотина. Бо й нічо­го! Ти щас­ли­ва, до­ню!

Хве­дос­ка. Як? А ви почім знаєте?

Хо­ти­на. От так, почім!

Хве­дос­ка. Еге, хит­руй­те! Ач які!

Хо­ти­на. І чо­го ж би то я хит­ру­ва­ла з то­бою?