Чтение онлайн

Зінька. Ну… Ходім!

Пішли.

Пилип і Ро­ман.

Пилип. Пря­мо дур­ни­цю пра­вить! Ка­же: "Це честь вам ве­ли­ка, що з та­ко­го коліна па­ру­бок сва­та ва­шу доч­ку…" А Сте­пан чо­ловік кре­мез­ний, упер­тий!.. Щоб, бу­ва, не вий­шло чо­го. І як по­чав дис­ка­ти: дис­кать та й дис­кать!.. Навіщо ти йо­го пок­ли­кав за ста­рос­ту?

Роман. Та зустрів йо­го, він і нав'язав­ся. Я, ка­же, знаю усі по­ряд­ки!

Пилип. Тя­мить він, чор­то­ве дис­ка­ло! От я!.. Огрій йо­го зра­зу та­ким сло­вом, щоб він оч­марів!

Пішли в ха­ту.

Зінька і Ган­на.

Зінька. Пус­ти ме­не, пус­ти. Га­лоч­ко!.. Йо­го го­лос! Чу­ла, Га­лю, йо­го го­лос?

Ганна (пус­ка її). Дурієш ти, мо­ло­ди­це!

Зінька. Гля­ну уос­таннє!.. (При­лип­ла до вікна).

Ган­на. Не вар­та ти то­го, щоб з то­бою панька­тися, не та­ке твоє ли­хо ве­ли­ке, як дур­не! Жи­руєш, жи­руєш, го­луб­ко! Кор­тить-та­ки, щоб все се­ло зна­ло? Щоб потім кож­не пальцем по­ка­зу­ва­ло на те­бе? Щоб приліпи­ли та­ке прізви­ще, кот­ро­го й повік не збу­деш­ся? Хо­ва­ти­меш очі від лю­дей та що­ра­зу ог­ля­да­ти­меш­ся, щоб яка-не­будь мер­зо­та, кот­ра не вар­та тво­го нігтя, не осо­ро­ми­ла те­бе прив­се­люд­но!.. Не раз кви­ли­ти­меш: "Ой бо­же, бо­же, ко­ли той вечір бу­де, ко­ли вже про ме­не на­го­во­ряться лю­де!.." Ходім, навісна! Не хо­чеш? То цур же тобі, пек!.. У ме­не й сво­го кло­по­ту до­волі!.. (Пішла).

Зінька (са­ма). Ох, Ро­ма­не! От­ру­то ж ти моя!.. Не змо­жу ж, не змо­жу відірва­ти те­бе від сер­ця!.. (Го­ло­ся­чи, при­па­да до призьби).

Хведоска (вибіга з ха­ти). Де ж та­ки, щоб я приз­на­ла­ся при чу­жих лю­дях, що ко­хаю йо­го? Не­хай ма­ти самі ка­жуть. (Прис­лу­хається). Хто це ре­го­че? (При­див­ляється). Хто то на призьбі? Це вже кот­рась з дівчат ду­має ме­не спо­ло­ха­ти!.. Кот­ра це? Мот­ре ти? Та ну-бо, не пус­туй! Люб­ко, обізвись!.. (Бе­ре Зіньку за плечі). От вже не­на­вид­жу!

Зінька (підве­ла го­ло­ву). Чо­го тобі?

Хведоска. Хто це? (Відсах­ну­ла­ся).

Зінька. Гар­на! Гар­на, як змальова­на!.. Ма­лю­нок кра­сує очі, а сер­це в'ялить… Хве­дос­ка?

Ті ж і Хо­ти­на.

Хотина. Хве­до­ню, де ти? Ска­жи ж вже… А це хто?

Зінька. Не по зна­ку?

Хотина. О, як не по зна­ку? (Цілується з Зінькою). Ми­лості про­си­мо! От­же й га­разд!.. Те­пер вже як свої… (До Хве­дос­ки). А ти хіба не пізнаєш?

Хве­дос­ка. Ба пізна­ла.

Хотина. Пох­рис­то­суй­ся ж, ду­роч­ко! Ходім в ха­ту. А моя Хве­до­ня,- чи ви ба­чи­ли та­ку со­ром­ли­ву?
– не хо­че ска­за­ти при чу­жих лю­дях, що ко­ха Ро­ма­на.

Зінька. Не­лег­ко ви­мо­ви­ти! А ще тяж­че, як ви­мо­виш ду­шу, аж ди­виш­ся: та ду­ша ку­рям під сіда­ло!

Хо­ти­на (не ро­зуміє). А бу­ва, бу­ва!..

Хве­дос­ка. Не слід діли­ти ду­шу над­воє!..

Зінька зирк­ну­ла на неї.

Хотина. Ходімо ж, ходімо в гос­по­ду!

Зінька. Час­туй­те ж ме­не, до­ро­гу гос­тю, від по­ро­га аж до по­кут­тя!

Пішли.

Настя і пи­сар.

Писар. Душ­ка, ціпа-ма­ма! Не ро­би гвал­ту!..

Нас­тя. Ма­ни­лоч­ку, пус­ти ме­не! (Ви­ри­вається і підбігає до вікна). Ач, як ряд­ком посіда­ли! (Кри­чить у вікно). Гусь свині не то­ва­риш! Гусь свині не то­ва­риш!..

Всі хатні ви­хо­дять.

Степан. А хто тут ре­пе­тує?

Настя (до Ро­ма­на). Ти як же це, без ма­те­ри­но­го бла­гос­ло­вен­ня?

Роман. Хіба вам не од­на­ко­во, ко­го я пос­ва­таю?

Настя. Не­ма тобі мо­го бла­гос­ло­вен­ня, не­ма!.. По­ро­чим на­ше званіє на всю ок­ру­гу? Не­д­ур­но я те­бе й змал­ку зне­на­виділа, су­пи­се!

Роман. Ва­ше званіє при вас зос­тається.

Настя. Мов баг­ню­кою мені жбур­нув в вічі! Осудо­висько, на дочці ча­ба­на сва­тається!.. Не дам тобі ані ше­ля­га, ні копієчки!..

Роман. У ме­не є го­ло­ва на пле­чах, і не каліка я!.. Опріч то­го, знаю ре­мест­ва!..

Настя. Сміхо­висько! Лю­де добрі, зап­люй­те мені очі! З давніх-да­вен по­томст­вені міща­не, он яко­го коліна! Що й купці в нашім ро­ду є!.. І те­пер, у Кий­ові, брат у дру­гих за ди­яко­на!.. Сест­ра у третіх за чи­нов­ни­ком!.. А тут рідний син же­ниться на дочці ча­ба­на, на обідранці, зад­ри­панці!..

Степан. То ти ко­лись зад­ри­па­на хо­ди­ла, як ще взу­ва­ла од­ну но­гу в постіл, а дру­гу в ла­поть; а те­пер як за­гар­ба­ла в свої па­зурі чо­ловіко­ве доб­ро та Зінчи­не при­да­не!..

Настя. Мов­чи, я не до те­бе ба­ла­каю!

Степан. Та що ж оце ти, віхте­ва за­тич­ко, влізла в чу­же подвір'я, здіймаєш ве­ремію та ще й си­луєш мов­ча­ти? Та я те­бе без гов­ту вкоськаю і цур­ку на гу­бу на­ки­ну!..

Писар. Ну-ну, жи­вот­ноє! Не смій по­ро­чи­ти!

Роман (бо пи­са­ря). А вам зась!

Степан. По­ме­ла скільки не по­роч, що во­но в сажі, а во­но знов лізти­ме в каг­лу, бо на те во­но по­ме­ло!

Настя. Сам ти по­ме­ло! (До Ро­ма­на). Щоб і на подвір'ї моїм ти не з'являв­ся! Щоб око моє те­бе не ба­чи­ло!

Роман. Знаю, що мені там місця не­ма!

Степан. Ро­ма­не, слу­хай сю­ди! Ко­ха те­бе Хведос­ка, не­хай іде! А що ма­ти вар­ня­ка, то я то­го і ву­хом не ве­ду!.. Доч­ко! Тобі з ним жи­ти, а не нам! Чи так, ста­ра?