Чтение онлайн

Хве­дос­ка. Ба­чу я по очах!.. Ма­моч­ко, чи ви те­пер доб­ренькі?

Хотина. А чо­го мені гніва­ти­ся?

Хве­дос­ка. Ні, ви засмійте­ся!..

Хо­ти­на. Та чо­го це ти так ла­буз­ниш­ся?

Хве­дос­ка. Ма­моч­ко! Сядьмо отут, на призьбі!.. (Са­до­вить її і гор­неться). Ой, страш­но! Не­неч­ко, ластівоч­ко!.. Я ж у вас лю­ба ди­ти­на, прав­да?

Хотина (гла­дить їй го­ло­ву). Ба­лу­ва­на ти.

Хве­дос­ка. Ні! Єй-бо­гу, ні! І батько ка­за­ли, щоб я не ба­лу­ва­ла­ся… Чи я ж у вас не покірли­ва або не слух­ня­на?

Хотина. Ба ні, покірли­ва.

Хве­дос­ка. І слух­ня­на, прав­да?

Хо­ти­на (сміється). Трош­ки з гед­зем!

Хве­дос­ка; Тільки трош­ки ж? Не­неч­ко!.. Ой… Стри­вай­те, я зап­лю­щу очі! (Зап­лю­щи­ла очі). Ма­моч­ко, ви нічо­го не помічаєте?

Хотина (усміхну­ла­ся). Ба помічаю!

Хве­дос­ка. Нев­же? (Зак­ри­ває до­ло­ня­ми очі).

Хо­ти­на. Ще з по­неділка помічаю.

Хве­дос­ка. Та й досі мов­ча­ли?

Хо­ти­на. Тобі, до­ню, вісімнад­ця­тий год пішов, маєш сво­го ро­зу­му; я те­бе пов­ча­ла, як ти не­ро­зум­ною бу­ла… Ко­ли пам'ятаєш ма­те­ри­ну на­ву­ку, ти тя­миш, як слід се­бе оберіга­ти!

Хведоска. Я все пам'ятаю!

Хотина. При­хо­див до те­бе уночі в комірчи­ну який­сь па­ру­бок на дру­гий день ве­ли­код­ня?

Хведоска. При­хо­див, не­неч­ко, і на третій день, і на чет­вер­тий, і на…

Хотина. Та ба­чи­ла ж, ба­чи­ла!.. Ли­бонь, і батько пос­теріг? Третьої ночі про­ки­нув­ся - ма­буть, по­чув, що рип­ну­ло щось две­ри­ма, та й ка­же: "А глянь, ста­ра, в вікно, ли­бонь, ніч зо­ря­на?.."

Хведоска. Ой! Що ж оце бу­де?

Ті ж, Сте­пан, Чи­кал­ка і Пи­лип.

Степан. А йди, ста­ра, в ха­ту. Ось бач, оці лю­ди зди­ба­ли ме­не по­се­ред шля­ху та й присіка­ли­ся! Ка­жуть: "У вас є крам, а ми маємо куп­ця…" Ли­бонь же, ми з то­бою ніко­ли не кра­ма­рю­ва­ли? Чи, мо­же, во­ни не на ту стеж­ку втра­пи­ли, чи в манівцях зап­лу­та­ли­ся?.. (Гля­нув на Хве­дос­ку).

Хотина. Ми­лості про­си­мо у гос­по­ду! (Пішла в ха­ту).

Степан. Засвіти ж там свічку, щоб по­ночі ло­ба не роз­би­ли,- не­хай роз­див­ляться, де там у нас той крам.

Чикалка (сил­кується ба­ла­ка­ти по-мос­ковськи). Є хто, дис­кать, і доч­ка ва­ша?

Степан. Здається, що це во­на. Чо­го ж так за­со­ро­ми­ла­ся? Ук­ло­нись лю­дям та зви­чай­ненько.

Хведоска ук­ло­няється.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, пок­лон как честь; а честь - каг­ди єсть що єсть.

Степан. Не зди­вуй­те! Во­на у нас хат­ня, про­меж людьми не­гус­то бу­ва, все більш під ма­те­ри­ним кри­лом, то нав­ряд чи зу­гар­на до ла­ду й відповісти.

Чикалка. І при том, і при єтом, дис­кать, за­со­ро­ми­ла­ся… Да-да! Дис­кать, у них, у дівчо­нок, очі в зем­лю пер­вою пра­ви­лою. Да-да!

Степан. Ну що ж, ко­ли вже приб­лу­ди­ли­ся, ідіть в ха­ту: світло вже засвіче­но.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, по­сидіть, по­ку­шать, умст­вен­них сло­вес пос­лу­шать!.. Дис­кать, так во­но завсег­ди у нас в Расєї!

Степан. То ви аж з Расєї?

Чикалка. Дис­кать, ко­ли чу­ва­ли, аж з-під са­мо­го Чу­гуєва!

Пилип. Та ну, йдіть вже, па­не ха­зяїне, в ха­ту, там на­ба­ла­каємо­ся. Ідіть по­пе­ре­ду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчи­ня­ються.

Степан. Доб­ро­му чо­ловікові все­ре­ди­ну, а ли­хо­му: і вікно - двері, і ди­мар - во­ро­та!..

Пішли.

Чикалка (йду­чи). Єхто вєрно! Дис­кать, как ха­ла­мид­ник, так йо­нен про­ла­зить…

Хведоска (са­ма). Як на вугіллі сто­яла! В го­лові так все й за­ме­ту­ши­ло­ся, у ву­хах ніби ціпа­ми мо­ло­тить! Від ко­го ж ці лю­ди? Нев­же не від Ро­ма­на? І-і, не до­ве­ди гос­по­ди! Вте­чу, вте­чу!.. Хоч би на цей час тра­пи­ла­ся яка под­ру­га-по­рад­ни­ця! (Пішла на вго­род).

Зінька (хут­ко ви­хо­дить). "Ро­ман вже й ста­ростів шле!" - шеп­ну­ла ла­вош­ни­ця. Пев­но, вже тут? (Заг­ля­ну­ла у вікно). Тут ла­вош­ник і Пи­лип. Де ж Ро­ман? Чо­го я сю­ди прий­шла? Щось за­ду­ма­ла, а ніяк не розміркую… Вхо­пи­ло ме­не рап­том, ніби ви­хор, і зак­ру­ти­ло, як пір'їну!.. Ку­дись не­се, пе­ре­ки­да, жбур­ля!.. Тут зу­пи­ни­ло!.. Ніби всі шля­хи мої отут зійшли­ся до­ку­пи!.. А й чи ба­га­то ж їх бу­ло, тих шляхів?.. Один шля­шок, та й той пи­лом при­пав!.. Ох, не­на­че що кліща­ми здав­лює го­ло­ву!.. (Схи­ли­ла­ся на причілок).

Хотина (вий­шла з ха­ти і ви­ти­ра ру­ка­вом очі). А де ти, Хве­до­ню? А ходім лиш в ха­ту! Хве­до­ню, гу!.. Ку­ди ж це во­на забігла? От ка­пос­не дівча, як за­со­ро­ми­ло­ся, що й з дво­ру май­ну­ло!.. (Шу­ка).

Пилип (ви­хо­дить з ха­ти). Піти при­вес­ти Ро­ма­на - швидш діло бу­де, а то отой бов­тун по­чав якусь дур­ни­цю плес­ка­ти! (Пішов).

Хведоска (йде з ого­ро­да зап­ла­ка­на). Я тут, не­не!

Хотина. Чо­го ж ти хо­ваєшся? Ми те­бе не си­луємо, ти у своїй волі. (Пла­че). Там вже як тобі гос­подь, на дум­ку пок­ла­де, так і ро­би, так і лю­дям відповідай.

Хве­дос­ка. Від ко­го ж ті лю­де?

Хотина. Па­руб­ка звуть…

Хведоска. Нев­же не Ро­ма­ном?

Хотина. Ба Ро­ма­ном! Він?

Хведоска (за­со­ро­ми­ла­ся). Він…

Пішли в ха­ту.

Ганна (ви­хо­дя­чи з-за ха­ти). Зінько! Я ж ка­жу, що во­на вже тут! Це так на хви­ли­ну вий­шла з ха­ти? Гар­на гос­тя, спа­сибі! Май­ну­ла і не поп­ро­ща­ла­ся?

3інька. За­раз вер­нусь…

Ганна. Гей, гей! Не­ма в те­бе, як ба­чу, ані кри­хот­ки ро­зу­му! Так гар­но мірку­ва­ла: "І на про­щу піду, і ба­чи­ти йо­го не хо­чу, і на весілля не зос­та­ну­ся!.."