Чтение онлайн

Кукудзі дивився, як Тійока тримала в тонких, напівпрозорих пальцях чашечку кави. Він не зводив очей з чорної чашечки з білим плетивом ґраток і ніяк не міг збагнути, чому згадав ката Хіросіми Пола Тіббетса, котрий і через сорок років, уже старим дідуганом, хотів повторити те, що зробив у неповні тридцять, здіймаючи під крилом літака хижу смерть для безневинного міста. «Тіббетс був теж вродливим, але він за сорок літ після вибуху бомби не мав жодної безсонної ночі — з жахом материнських очей, що дивилися на своїх мертвих дітей, уражених через двадцять літ променевою хворобою. Тіббетс був теж вродливим, як і моя Тійока».

— Людина велика тим, що завжди ризикує, - почув Кукудзі і зрозумів: дружина нічим не поступиться заради грошей. — За це я люблю вас, — додала Тійока. — Облиште ваші іграшки і йдіть випийте зі мною. Сьогодні така ніч, що гріх уникати обіймів. Ваші серйозні балачки тільки шкодять любові.

— Ви не знаєте, що в ніч на шосте серпня робив військовий льотчик Пол Тіббетс? — сумно запитав Кукудзі.

— Що робив убивця цілого міста? Він спав, Кукудзі. Як спить вовк з повним шлунком. Що ж іще може робити істота, позбавлена душі й розуму?

— Дякую щиро…

— Не треба аналогій, любий: ми нікого не вбиваємо, а лише ризикуємо заради людства. Заради його добра.

— Це буде третя зустріч з хвилею Малькольна, — мовив Кукудзі. — Третя. Але тут хвиля буде на свободі, а ми — у лушпинні невеликої яхти.

— Для чого так, любий? Цю хвилю створив не бог. І не бог буде приборкувати її…

— Тільки чи вдасться приборкати… Чи вдасться… — вже прошепотів Кукудзі.

Марк Баррет стояв на порозі широкого балкона й розмовляв з Джімом, не відводячи погляду від двох сусідніх веж над уже темним дахом вілли.

Френк сидів у глибокому кріслі, чекаючи на Мері, яка хлюпалася в басейні з океанською водою.

— На ці вежі найкраще дивитися отакої ночі, - сказав Марк. — Тоді вони схожі на гострі вітрила яхт, що пливуть над червоною дахівкою.

— Зараз дахівка здається майже чорною.

— Так, але ж я знаю, що дахівка червона.

— Ви змішуєте реальне з уявним…

— Гострі вежі з чорними проймами вікон… Їх будував нещасний Алессандро Карріль, якщо мені не зраджує пам’ять?

— Кожного, хто щось будує, чекають неприємності: на готове завжди знайдеться господар.

— Ви довго думаєте тут затриматися?

Джім знав, на що натякнув Баррет, бо цією віллою користувався лише той, хто ще був потрібен Президенту, тому й відповів з сумною усмішкою:

— Не все вічне, Марк. До того ж тут проходить зона гравітаційних аномалій.

— Це справді так. Вічні в наш час лише пригоди з пострілами, президенти і острів Білих черепах.

— Але вілла дуже стара, і навряд чи нею зацікавиться новий господар Білого дому.

— Цілком можливо, — розчаровано мовив Марк Баррет і перевів погляд на північне небо з надміру яскравими зорями. Він хотів сказати Джіму, що сьогодні якесь незвичайне небо, залите повінню синього світла. Але навряд чи здивуєш Френка, що вже другий тиждень живе на острові.

— Джім, ви вірите в атомні зими? — несподівано запитав Баррет. — Я слухав наших і радянських кліматологів. Мені здається, вчені просто змовилися, щоб перелякати світ. І перш за все нашкодити Президентові й виставити його дурнем зі своєю ідеєю протиракетної парасольки над Америкою, яка вже цілі століття не знає воєн. А цей росіянин… — Марк невдоволено потер пальцем скроню. — Ви не пригадуєте його прізвища? Високий, з очима фанатика.

— Містер Урбан, — підказав Френк і загасив сигару.

— Цей містер Урбан назвав усіх стратегів атомного удару істотами домавпячого періоду.

— Йому видніше. — Джіму захотілося шпигнути Баррета. — До того ж у нас свобода думки і слова.

Баррет помітив Мері в довгому чорному халаті з сріблястим крученим паском, але продовжив, звертаючись до Джіма:

— Ви теж, дорогий мій, не втекли далеко від Урбана й деяких наших фанатів миру. Вина ваша в тому, що ви довго не погоджувались, аби роботи пастора Берклі проводились за державний кошт. Саме через цю обставину «Зона білих кроликів» перестала існувати. Ви, м’яко кажучи, мораліст, Джім, і забуваєте, що ми за всяку ціну повинні випередити світ. Атомна бомба, воднева… Якщо це є в інших, то воно страшне і для нас. Президент чекає на енергії керованої стихії. Тоді воля Президента дорівнюватиме волі богів, і його не цікавитимуть прогнози якогось Урбана, бо сама проблема атомної війни відійде в минуле.

— Як і проблема життя на планеті, - сказала Мері, граючись пасочком. — Ми тут однодумці й не збираємося ворогувати. Патріоти Сполучених Штатів, як і наш Президент. Але на Президента треба дивитися не як на бога, а тверезими очима бізнесмена й знати, що він — людина зі своїми примхами й вадами. І може, як усякий смертний, відчути, що його душа розгортає святі крила й стартує в небо, залишаючи старече грішне тіло. Ви не допускаєте, що Президенту заманеться перед смертю подивитися на шаленство керованої енергії? Чи стане сумно вмирати одному і він надумає піти на той світ гуртом з мільйонами і разом з нами, панове? Ви про це не думали, Марк?

— Думав. Але зупинятися пізно: Америка ніколи не пасла задніх. Президент дуже невдоволений вами, мої любі. Після того, що сталося з Хілдою Брайнт, Президент знепритомнів од люті й пролежав дві доби в своїй чорній кімнаті. Потім він звелів привести до нього закованого в кайдани Гленда, але, на жаль, Гленда одразу ж убив Дегл. Тому дурню тільки дай привід убивати.

— Гадаю, ми привеземо йому непогану новину, Марк, — примирливо сказала Мері.

Джім озирнувся від бара, де готував вечірні коктейлі. Мері усміхнулася до Баррета:

— Він намагається підпоювати мене на ніч, сподіваючись на втіхи, аЛе сам п’яніє швидше й засинає без моєї допомоги.

— Ми сьогодні дуже кусючі. Всі без винятку, — з прихованою образою сказав Джім і поставив на стіл тацю з високими келихами. — Або ми чогось боїмося, або не віримо одне одному. Що ви на це скажете, Марк?

— Джім, ви не вмієте приймати гостей, — хмикнув Баррет. Він насолоджувався, спостерігаючи, як нервово збовтує в склянці червонястий напій Джім Френк і як зумисне повільно п’є Мері. Обоє чекають його офіційної заяви про мету приїзду. — Коли хочете знати волю Президента, то він покладається на ваш тверезий розрахунок. Якщо справді енергія, за якою ви полюєте, може викликати національні катастрофи, то чи варто хапати дракона за хвіст? Можливо, варто зачекати, поки осідлаємо старшого брата?

— Не розумію, — сказав Френк і зглянувся з Мері. — Ви знаєте, на що натякає Марк?

— Це не мій натяк, а думка Президента про нові розробки в галузі елементарних часток, — відповів Баррет.

— Він має на увазі природу кварка? — уточнив Джім. Баррет мовчки кивнув.

— Президент, напевне, не чув, що енергія взаємозв’язку, так званого «голого» кварка, теоретично безконечна, — застеріг Джім. — І це не з галузі фантастики.

— Якщо так остерігатися, то найкраще тоді воювати звичайними списами. — Марк відпив з високої склянки. — Що б ми не теревенили, любі колеги, але небезпека перед нами реальна, і ніхто не може гарантувати, що всі ми повернемося завтра на цей острів. Але ризикувати треба. Я прилетів сюди лише тому, що Президент знову вагається: він пильнує свою репутацію перед виборами й тому не наважується на рішучий крок, де не обійтися без втрат. Але вас, любі мої, підтримають ті, кого цікавили роботи Хілди Брайнт. Нам ніколи, як радять деякі скептики, чекати на енергії кварків. Ми будемо брати те, що можна взяти сьогодні. Узяти й сховати, доки інші до цього ще не додумалися. Зайвих свідків доведеться просто усунути.