Чтение онлайн

Над силу Козубенко звів очі і глянув нишком, скоса.

Дівчина стояла, мов чапля, — уражена нога так і застигла в повітрі. Запаска, плахта, керсетка, а з вінка — ціла галантерейна крамниця різноколірних барвистих стрічок… Ще не змовкли гармати, ще не висохла червоногвардійська кров на шпалах і баласті, а вже женихатися, зрадницьке кодло з «Просвіти»? Лють мало не кинула Козубенка в млость — земля попливла з-під його ніг разом з парканом, хвірткою, садком Буцького та цілим Старопоштовим завулком. Він глянув просто і гостро, щоб запам'ятати це прокляте лице.

Широкі, вражені, повні обурення й гніву очі — нічого більше він не побачив.

— Козубенко!.. Ти?.. Зостався?!

— Катря?..

— Я.

Квітень був саме в розквіті.

Квітнуло все. Сади стояли в тумані білого цвіту — черешень, вишень і перших яблунь. На вулицях каштан вже запалював свої білі свічки.

Луки визорило фіалковим — фіалка, сон, павині вічка, — і вже спалахнув перший літній жовтий цвіт: кульбабка, козелець.

В лісі розквітала конвалія, дикий нарцис і перша весняна кашка. Самий ліс стояв ніжний, ясно-зелений, неправдоподібний, яким буває всього два-три дні наприкінці квітня, щойно вибринівши. А поля лежали повнокровні, яскраві, соковито-зелені. І весь світ був зелено-білий під синьогарячим шатром просторого весняного неба.

Село Бидлівці, як і кожне подільське село, розташувалося на пагорбі, спадаючи слободами в долини, до ставів. Розлогі зелені поля облягали його звідусіль. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита. Поля кільцем обступив грабовий ліс. За лісом знову були поля. Але тут земля була гірша: грунти здебільшого невдобні — на вигорбах, у ярах, на мочарах, — і бур'ян тут пер нахабно, не знати й звідки. І грунти ці лежали за багато гонів від села. То були хлопські землі. Під селом земля належала панові Полубатченкові.

Але зима цього року була справжня — сніжна й морозяна, весна неквапна й тепла, більшовики встигли роздати насіння з усіх — і панських, і державних — комор ще восени, і тепер зеленіли густо і озимі сходи, і прорість ярини — однаково на тощих селянських чи ситих панських грунтах. Пан повернувся щойно у квітні на засіяні більшовицьким зерном поля.

Було вже нерано, стояв будень, але такий рух і колотнеча у Бидлівцях бували лише на свята, та й те — по врожаї, об осені. З усіх кутків люди сходилися до вулиць і вулицями простували на майдан, немовби до церкви…

На майдані, просто на толиці, простелені були рядна і великі просмолені військові брезенти. Збіжжя купами височіло на полотнищах — пшениця, ячмінь, жито. Люди зносили його клунками, цебрами, ночвами. Окремо тягли лантухами просо і гречку — їх зсипали осторонь, просто на тік, зразу коло бараболі. Пророслу бараболю наказували нести назад. У самісінькому серці майдану, коло ваги, на фурах, лежали пухлі сувої і менші оберемки свинячого сала. Сало приймалося не тонше, як у три пальці, — з проростом наказували нести назад. Коло кожного рядна стояв німець з багнетом на гвинтівці. Вздовж вулиць німці бігали по двоє, заскакували у двори і гатили прикладами та штрикали багнетами неспритних. Під цвинтарем в сірих чохлах мирно дрімали чотири кольти і ще восьмеро німців коло них. Німецькі офіцери згрудилися довкола ваги, з записниками метушилися зопрілі «свої»: урядова комісія від Центральної ради. Треба було негайно накидати Центральній раді мільйон пудів самої пшениці — розплачуватися за «звільнення України від більшовиків». Мільйон — то був перший внесок. Ще їх мало бути п'ятдесят дев'ять. Хто вже здав своє — ставав осторонь, дивився у квитанцію і мовчав. Було тихо.

Громадський товарчий, Микифор Маложон, землі, як відомо, не мав, але й йому комісія виписала ячменю двадцять кіло. Микифор позичив по людях і приніс у власній з тіла сорочці. З-під сивої гуньки світили Микифорові голі ребра. Микифор висипав, струсив сорочку — почав вдягатися. Вага показала двадцять одне кіло Микифорового ячменю.

— Не інак, — скривився Микифор, — як вошей добавилося кіло.

— Грубіян! — гукнув урядовець. — Забирай кіло назад!

— Гах! — вдарив Микифор гунькою об землю. — Різало-пороло! Хай з мого кіла буде кому гила! Дарую пану отаману Петлюрі [317] на перепічку — з мого хецу, з німецького пєцу!

Микифор накинув гуньку наопашки і пішов геть.

— Вас загт ер? [318] — поцікавився майор, що порядкував прийманням хліба.

— Він сказав… — з мовчазного натовпу, теж по-німецькому, відгукнувся Степан Юринчук, молодий фронтовик, щойно з полону. — Він зичив вам, пане майоре, доброго здоров'я і приємного апетиту, коли ваша ласка!

Натовп загув. Жінки заголосили.

Сонце припікало вже зовсім по-літньому. Над горизонтом на заході клубочилися хмарки — по обіді треба було ждати дощу. Весна стояла сонячна й дощовита — сподівалися на врожайний рік.

В зборні, у земельному комітеті, на лавах попід стінами тісно сиділо чоловіка з двадцять. Ще десятеро стовпилися при порозі. Земельний комітет засідав. Курили люто терпкий бакун-самосад — і дарма що всі чотири вікна стояли розчинені, двері навпроти теж — протягу ніякого не було і дим хмарами стелився в жароті й задусі. В шкільному садку поруч, у вільготі вишняка й верболозу, співав пізній соловей. Пан Полубатченко стояв посередині, цупко розставивши ноги й похитуючися на каблуках. Він був у парусиновому піджаку, а й те під пахвами пропотів.

— Ну, то ж як буде, панове громадо? — скинув Полубатченко парусинового картузика і обтер спітнілий лоб. — Яке ваше буде слово? Вдаримо по руках та й зап'ємо могорич? На десять хат по відру поставлю. Самого браїлівського перваку! — він прицмокнув і смачно обтер вус. — По два на п'ятнадцять хат! — вдарив він у полу. — Хай моє пропада — для добрих людей не жалко. Я на лихе не пам'ятний.

Стало тихо. Мовчали всі.

Пан Полубатченко обтер піт ще раз і почав з іншого кінця:

— Послухайте ось мене, люди добрі, сюди. Підвели вас, люди добрі, «товариші». У нечесне, протизаконне діло утягли. А де вони зараз, оті «товариші»? У Брянських лісах — вовк їм товариш, тьху, тьху, прости господи, на їх розбишацькі голови! Чи ж вам тепер за них до одвіту ставать? Що? — пан звів очі догори. — Перед богом, то вже сам бог на страшному суді розсудить. А перед паном — ні. Я ж таки чоловік. Та й влада тепер у нас справжня стала — хліборобська. Не пан я тепер, а добродій. І ви добродії, люди добрі. Добро діяти, значить, маємо. І діла наші проміж себе по-доброму маємо вирішать. Що ти кажеш, Омельку?

Омелько нічого не казав. Всі мовчали.

— Ви ж таки хлібороби, — вдарив себе долонями в груди Полубатченко. — На землі ж сидите, з землі хліб їсте, і діти ваші своїх дітей на землі родитимуть. Розкиньте розумом — тут же, як у задачник глянути! Що?

Зборня мовчала.

Полубатченко обтер піт.

— Ви ж таки з діда-прадіда хазяї! Ну, де ж таке чуване-видане, щоб землю задурно дістати? Купувать її, рідну, треба. І батьки ваші, і діди купували. Куповане — то своє. Кревне. І закон його-захистить. Хіба ж я її десь задурно потяг? Двадцять год вже, як в пана П'ясоцького відкупив. А батько мій грунт он за лісом держав, чотири десятини і морг. Старі люди іще згадують. О, діду Панкрате, таж ви пам'ятаєте? Що?.. А тепер перехотілося мені хазяйнувати. Дочки в мене вже дорослі. Ту заміж, ту вчити, а третій ще чогось треба. Виїду у Київ, завод буду ставити. Що? Та коли б не такий час, то за мої грунти по тисячі миколаївських за десятину узяти б узяв! Не земля ж — парник. Що?

— Земля хороша! — зітхнув дід Панкратій. — Сита…

— Та вже ж, та вже ж! — зрадів і схопився пан Полубатченко. Він підбіг до діда Паикратія і вхопив його за плечі. — Сита! Он яка зеленіє!

Всі подивилися за рукою пана у вікно. Крізь листя дерев і контури хат виднілися далекі обриси поля. Зеленого, соковитого.

Дід Панкратій ще раз зітхнув. Пан Полубатченко раптом зіп'явся навшпиньки і, озираючись, відійшов від вікна. Змовницьки нахилився до людей.

— Чи ви думаєте, — зашепотів він, — німці дурний хліб вам отак і подарують? Відберуть! Усе одно відберуть. Пропаде ваш врожай! Вони на власність, ох, які строгі! А власного — ні, не займуть! Це у них строго. Що?