Чтение онлайн

Зборню запечатали і пішли на обійстя до Коротка. Гурт з кількох десятків селян мовчки йшов кроків з сорок позаду. Діти бігли обабіч попід тинами.

На обійсті в Коротка стояла халупа, повітка й саж на дві свині. Під повіткою, перекинуті догори полозом, лежали ґринджоли.

— Ну? — гримнув старшина.

— Забув… де… — зашерхлим голосом прохрипів Гнат. — Шукайте.

Гнат був удівець. Жив тільки з сином удвох. Сімнадцятилітній Іванко м'яв у руці картуз. Губи в нього були білі й тремтіли.

Перешукали в скрині, на пєцу і в пєцу. Знайшли подерту білизну, матроський «увольнительный билет», безкозирку з георгіївськими стрічками і потріпану книжечку «Арифметика Киселева». В пєцу були щербаті горщики й зола. В коморі — цебро ячменю, мішок бараболі та сала кілограмів зо три. Під ногами плутався кошлатий Рябко.

— Де списки?! — заверещав старшина.

— Не дам! — сказав Гнат голосно. Сердюки і німці нишпорили у повітці й в садку. Люди стояли за ворітьми, виглядали з-за ліси. — От перед усім народом — не дам!

Німецький унтер виструнчився перед лейтенантом. В руці він тримав солдатський наган і десять коробок з патронами до нього. Загорнуте в шмаття, це лежало на яворі в шпаківні. Ще за хвилину сердюк приніс німецький карабін. Він лежав у бур'янах. Лейтенант кивнув і одвернувся.

— Під стінку! — загорлав старшина.

Сердюки штовхнули Гната під стінку. Німецькі солдати клацнули затворами. Гнат зблід і набрав у легені повно повітря. Потім він звів руку і поманив до себе Іванка. Другою рукою він розстібав тремтливо ґудзики. Коли Іванко, затинаючися, підійшов, Гнат скинув стару матроську тужурку і кинув на плечі Іванкові. Іванкові було й справді холодно — він кулився і тремтів, зуби цокотіли. Тужурка була для Іванка завелика, але добра тужурка — ще років з п'ятнадцять тому була вона з добротного чорного гвардійського сукна. Тепер зосталася сама основа — лискуча, мов церата, нитки на петлях були білі.

Залп грохнув, і старий Гнат Коротко впав. Він впав уперед, простигши руки до народу. Коли руки скинулися догори, сорочка розстебнулася — на грудях широко розкинув крила великий орел. На лівій руці був так само висмалений синій якір, оповитий гадюкою, мов канатом.

За перелазом люди стояли мовчки, діти принишкли, жінки не плакали.

Коли німці з сердюками пішли, люди тихо ввійшли у двір, по одному проходили повз Гната Коротка і, прощаючись, цілували його в якір. Потім підходили до Іванка. Чоловіки тисли йому руку, жінки цілували в чоло, дівчата в плече.

Іванко все вдягав батькову тужурку в рукава, але руки хибили і не потрапляли. У внутрішній кишені хрумтів складений учетверо папірець — то й були Гнатові списки. Гнат носив списки завжди при собі.

Німці раптом повернулися і підпалили хату з чотирьох кінців…

Дощ, як і думалося, впав зразу ж після сонця. Він хутко загасив вогонь. Згоріла лише повітка, а на хатинці — стріха, та обгоріли кутні стояни. Та ще ґринджоли, бо їх сердюки порубали на розпалку…

Цілу ніч усе село шукало Іванка — зогріти, приголубити сиротину: ні рідних, ні кревних у Гната з Іванком у селі не було. Але Іванко не міг бути серед людей. І він не міг піти з свого двору. Він забився у буду на городі і там перележав до світанку, сухими очима ковтаючи непроглядний нічний морок. Рябко лежав у ногах. Коли сіно вже не гріло тремтливого тіла, Іванко розстібав тужурку і пригортав до тіла Рябка. Собака посапував і лизав гарячим язиком холодні Іванкові руки. Дощ перестав, і десятки солов'їв оспівували тихе село з усіх кутків.

Як зійшло сонце, Іванко вийшов у садок. Іванко був худий, аж чорний. Очі дивилися спокійно й пронизливо. Сонце світило просто в лице — тепле й сліпуче. Йому назустріч все довкола співало — птахи, бджоли, комашня. Садок стояв радісний і щасливий, щойно вимитий. І був він мов щасливе вінчання. Дві тополі спинилися на воротях — урочисті та статечні, мов заїжджі свати. Навпроти, стидаючися, похилилася наречена — яблунька, в шатах пишних та білих. Поруч виструнчився і жених — кучерявий і рожевий абрикос. А довкола стояли дружки — веселі, заквітчані вишеньки. І під ноги їм вже кинуто весільний килимок — хто перший ступить, той і в подружжі перший: зелена лучка вбирала око соковитістю барв. Дух від лучки йшов сильний, запаморочливий, дужчий за вишню, за абрикос і тополю, — лука пахла чорноземом.

Але ще дужче смерділо горілим.

Іванко ввійшов між ті стіни, що були вчора його хатиною. Черепки хрумтіли під ногами. Іванко знайшов клунок і поклав у нього дріб'язок. «Увольнительный матросский билет» лежав долі, Іванко підняв його, обтер і сунув до кишені. Потім надів шапку і взяв старого Коротка ціпок.

Рябко зрозумів і жалісно заскавчав. Іванко сердито пхнув його ногою, але, відійшовши до воріт, обернувся й посвистав. З радісним вищанням Рябко кинувся Іванкові під ноги. Іванко насунув шапку на очі і, не озираючися, мерщій закрокував від свого обійстя. Геть. Рябко закрутив хвостом і побіг попереду.

— Іванку! — розітнулося ту ж мить. І босі ноги сквапно залопотіли позаду.

— Куди ж ти, Іванку?

Іванко потупивсь і мовчав. Рябко сів коло ніг, вичікуючи.

Дівчина дивилася широкими очима, і в очах її було все — і здивування, і жалість, і образа, і горе, і жах. Очі були карі. Вона зразу ж потупилася, тільки Іванко звів свій погляд на неї. Вона перекинула косу на груди і взялася торсати кінчики.

— А як же… батько… старий Гнат?

— Люди поховають… — перемовчавши, сказав Іванко. — Юшеки забрали обрядити, Юринчук Степан труну теше. А я не можу…

Мовчали. Дівчина дихала коротко й часто, Іван глибоко й повільно. На акаціях вздовж вулиці дружно гули джемелі. Рябко замітав хвостом стежку.

— А… я? — нарешті пересилила себе дівчина і скулилась зовсім.

Мовчали.

— Назовсім?..

Іванко переклав торбу з плеча на плече.

— Назовсім?

— Повернуся…

Дівочі плечі затремтіли:

— Коли?

Іванко мовчав.

— Куди ж ти йдеш?

Іванко мовчав.

Дівчина припала головою до тополі й заплакала вголос. Рябко й собі тихенько скавчав.

— Галю…

Дівчина скинулася — зразу ж радісна та усміхнена, сльози тремтіли тільки на віях.

— Не підеш?

— Я повернуся…

— Хутко?

— Авжеж. Таке довго не буде. Люди не стерплять.

— В лісовики підеш?

— Тра…

Тепер вже дівчина не соромилася і припала парубкові до грудей. Вона пригорталася, вона голубила йому щоки, поцілувала його в плече.

— В батька… — прошепотіла вона нарешті, — під ґанком обрізи лежать… І дві цини з патронами.

— Ану… винеси-но… один…

— Іди до шляху. Біля фігури почекай. Зразу й винесу…

Дівчина пригорнулася ще на мить і зникла за бузком у садку. Іванко штовхнув Рябка і рушив.

На шляху, під фигурою, він чекав недовго. Галя під фартухом принесла короткий обріз з російської гвинтівки і дві жмені патронів. Крім того, вона сунула в торбу хустинку із сіллю — за сіль у дорозі виміняєш і хліба, і молока…

День був — перший майський. Травень надходив пишний, ранній — за тижнів два вже мала бути і перша косовиця. Іванко йшов обочиною вздовж шляху, і молодий пирій лоскотав йому кісточки. В великому світі Іванко був немовби один. Безкрає, синє, сліпуче шатро розкинулося над ним, зелені поля простиралися, вигиналися, горбилися, здіймалися обаполи — до крайнеба. Світ був зелений і синій, він пахнув чорноземом і сонячним теплом. Іванко прямував убік до станції.