Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Люди завовтузилися, шумно перевели дихання.
— По руках? У полу бить? Сто по сто лопаток від десятини, а я — могорич? Що?
— А як же воно буде з націоналізованим? — тоскно запитав хтось від дверей. — То їсть, реманент, значить, усякий, ну, і вопче…
Пан Полубатченко прнтис руки до грудей лагідно й миролюбно.
— Людоньки добрі! Ну, де ж таке чуване-видане? Чи господь за грабунки не карає? Ну, трапилося, підбили вас лихі люди, злодіяки, «товариші». Я чоловік на лихе не пам'ятний. Слова не скажу. І карателів ніяких не покличу. Самі знесете — в кого моя борона, в кого плуг, в кого соломорізка. Усе. Знесете — тоді й купите. Вам же воно до землі потрібне. Громадою купите. А мені земля тепер без інтересу — спродаюсь весь.
У дверях раптом сталася невеличка колотнеча. Хтось протискався знадвору, поспішно розштовхуючи людей.
— Що? — поглянув туди пан. — Ти чого, Петровичу?
То був метушливий піддідок, з голеним підборіддям і довгими жовтими вусами, зодягнутий точнісінько, як сам Полубатченко. То був Полубатченків управитель Петрович Він нарешті протовпився просто по людських ногах, скинув картуз і, поштиво перехилившися надвоє, задріботів через хату до пана. Обличчя управителеве було схвильоване і стривожене. Підбігши до Полубатченка, він тихо і швидко залопотів йому на вухо — задиханий, притримуючи серце рукою.
Всі завмерли, намагаючись і собі вловити слівце з Петровичевої мови. Та марно — Петрович шепотів.
Але з самого пайового обличчя стало видко, що новини, принесені Петровичем, надзвичайні. Панове обличчя мінялося просто на очах. Відразу пан трохи зблід, і очі його зробилися мало не круглі. Він навіть знесилено сів. Потім він почав червоніти. Потроху з рожевого до налитого синьою кров'ю. Повіки почали лупати Піт з лоба він обтер тричі. Нарешті він випростався, зітхнув на повні груди, аж затріщав піджак під пахвами, і перехрестився широко і повільно.
Люди чекали, затамувавши дихання, навіть покидали смалити люльки.
Пан Полубатченко випростався і подивився кудись у куток поверх людських голів. Очі його були прозорі, безвиразні, немов нічого не бачили перед собою. Рішуче він надів картуз і сховав хустку до кишені.
— Кха! відкашлявся він. — Так от! Передумав я. Ні садиби, ні поля продавати не буду. Сам господарюватиму Що? — Люди мовчки розступилися, і на порозі Полубатченко ще спинився. — А награбоване щоб до вечора в економії було. Все! — Потім він повернувся ще раз. — І до палацу щоб позносили чисто все. І меблі, і дзеркала, і посуд. І дзиґарі з музикою щоб увечері на місці були! Що?! — він прокричав це, знову налившися синьою кров'ю.
Потім пан Полубатченко повернувся і швидко закрокував. Петрович задріботів трохи позаду.
В зборні ще ніколи так тихо не було. Соловей у шкільному садку вже не співав, але коники стрекотіли в траві шпарко і дзвінко. Люди сиділи зблідлі й розгублені. Ніхто не курив. Всі не відривали очей від спини пана Полубатченка. Він зник за рогом монопольки. Він простував на майдан.
— Мати божа! — прошепотів дід Панкратій. — І що ж воно там таке трапилося?
На дзвіниці раптом ударив великий дзвін, і тоді закалатав, загурчав часто, тривожно, неспинно. Били на сполох.
Одну секунду в зборні панувала ще тиша, тоскна й немов нескінченна. Але зразу ж люди схопилися і кинулися до дверей, на вулицю, мерщій на майдан.
На майдан вже збіглося всеньке село.
Люди тіснилися до церковної брами. Перед кулеметами в чохлах рота німців вишикувалася з гвинтівками на караул. Піп в облаченії стояв на церковному ґанку. Поруч з ним гайдамацький старшина тримав папір у руках. Німецький майор сидів трохи осторонь, теж на ґанку. Дзвін калатав часто і страшно, мов на пожежу. Натовп німо стовбичив ні в сих. ні в тих. Чоловіки були похмурі й зблідлі. Жінки витирали очі. Навіть діти і ті не гасали, а принишкли, збившися в гурт. А дзвін все бив і бив. Вже піп махав до дзвіниці хрестом. Вже десяток найголосистіших гукали угору паламареві годі. Вже цілий натовп махав до дзвіниці руками, хустками й брилями. А паламар усе калатав. Дзвін бив і бив. Нарешті якийсь гайдамака поліз на дзвіницю і відтяг здурілого паламаря. Але то був і не паламар. Паламаря десь не знайшлося, і піп послав калатати Микифора Маложоиа. І Микифор Маложон калатав на гвалт, з усієї сили, оскаженіло, немов жадав підняти на сполох, скликати сюди на гвалт, на майдан до рідного села, цілий світ. Гайдамака через силу відтаскав збожеволілого діда від бевкала.
І коли стало тихо, гайдамацький старшина розгорнув папір. Все заніміло. Тільки Микифор Маложон кректав і тяжко відсапував, злазячи по драбині з дзвіниці. Старшина раптом передумав і передав папірець попові.
Піп благословив народ на три сторони, прехрестився сам і почав читати немов євангеліє.
День був — тридцяте квітня. То була грамота про настановлення над землями, добрами й людом — «задля осягнення ладу, спокою і добробуту» — пана гетьмана всея України, на ймення Павло Скоропадський [319] .
319
Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — генерал царської армії, великий український поміщик. 29 квітня 1918 р. на інсценізованому австро-німецькими окупантами «з'їзді хліборобів» у Києві був проголошений гетьманом і очолив буржуазно-поміщицький «уряд». 14 грудня 1918 р. внаслідок революційної боротьби трудящих України «уряд» Скоропадського було повалено. Сам Скоропадський утік до Німеччини, де продовжував антирадянську діяльність.
Півча проспівала «многая літа». Потім старшина сказав співати «Ще не вмерла». Натовп переступав з ноги на ногу. Чоловіки мовчали. Жінки схлипували нишком. «Ще не вмерла» ніхто не знав. Микифор Маложон сидів на останньому щаблику дзвіничної драбини і смалив цибуха, цвиркаючи крізь зуби. Якийсь гайдамака [320] підбіг до нього, щоб звести на ноги, коли співають національний гімн, але Микифор враз аж посинів і вхопив каменюку, що лежала коло його босої ноги.
320
Гайдамака — під час іноземної інтервенції та громадянської війни 1918–1920 рр. солдат особливих кінних частин націоналістичної Центральної ради, а також контрреволюційних загонів Петлюри та Скоропадського.
— Не підходь, бо вб'ю! — залементував він.
Сонце перейшло вже через полудень…
Земельний комітет розганяли аж надвечір.
Гайдамацький старшина, двоє його сердюків [321] , німецький лейтенант і четверо солдатів пішли по хатах — скликати президію. Головою земкому був старий Коротко Гнат, матрос дев'ятсотого року. Секретарем — фронтовик Степан Юринчук. Скарбником — дід Панкратій Юшек. Їх привели до зборні по одному. Вивіски «Земельний комітет села Бидлівці, на Поділлі» над дверима вже не було.
321
Сердюк — на Лівобережній Україні кіпця XVII — на початку XVIII ст. козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду, охоронець гетьмана. У буржуазно-націоналістичних формуваннях часів громадянської війни — солдат охоронних загонів.
Гайдамацький старшина сів писати протокол і затребував печатку, касу й папери.
Печатку дістав з кишені, обдув з неї крихітки махорки і поклав на стіл Степан Юринчук. В касі було три лопатки [322] , вісімнадцять керенок, сто крон, сорок марок, двадцять карбованців миколаївськими асигнаціями і на чотири карбованці дріб'язку срібла. Старшина написав розписку, що ці гроші прийнято для передачі до державної скарбниці його ясновельможності пана гетьмана. Паперів у шафі ніяких не було. Старшина розсердився і затребував списки негайно.
322
В касі було три лопатки… — Ю. Смолич у листі до співробітниці «Гослитиздата» К. Й. Цингатової, яка редагувала російський переклад роману, пояснив значення слова «лопатки»: «Лопатками» називали випущені при гетьмані українські гроші, тому на них був зображений селянин з лопатою» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва Української PCP, ф. 169, оп. № 1, інв. № 206). Вартість лопатки — 50 гетьманських карбованців.
— Які списки? — глянув з-під брів Гнат Коротко.
— Списки, які ти власноручно складав на переділ панської землі і розподіл майбутнього з цієї землі урожаю між безземельними й малоземельними селянами села Бидлівці!
— Нема таких списків, — понурившись, сказав Коротко.
Старшина звівся і вдарив старого по щоці. Гната хитнуло, він заточився, але німецький лейтенант вдарив його в другу щоку, і Гнат встояв на ногах. Він нагнувся, підняв шапку і втер кров з губи.
— Списки в мене вдома, — сказав він тихо.