Чтение онлайн

Люди стояли мовчазні, бо говорити не було про що. Дядьки дивилися в землю, баби ховали в хустинки мокрі лиця. В гуртку дівчат осторонь перебігав шепіт — нечутний, як подув вітерцю. Дівчата були з граблями — вони саме йшли громадити друге сіно на «людській» луці біля ставка. Пшеницею котилася тиха хвиля, і стебління шелестіло, мов папір. Сонце пішло вже на дугу.

Полубатченко скочив з фаетона і метушився на межі. Він то вертався до поля, то знову підбігав до людей — термосив їх, хапав за груди, сіпав молодиць за рукава.

— Людоньки добрі! — давила його астма. — Таж сиплеться, глядіть, сиплеться, людоньки добрі! О! — Він вертався до межі і знову зривав колос, сухий з червоно-чорним загаром. — Таж ви таки люди! Майте серце!.. Що?

Люди мовчали. Дід Панкратій Юшек журно зітхнув:

— Дійствительно сиплеться…

Піт падав дощем з упрілого Полубатченкового чола.

— Людоньки добрі… Християни православні… Дід Панкратій змахнув з кислого ока сльозу:

— Гріх такий… Хліб!

Край шляху, вздовж столітніх лип, був лише невеличкий зажин. З десяток полукіпків вишикувалися хрестами. На дві економічеські фури кілька австрійських полонених накладали снопи. Коло них порядкував сам Петрович. Він гукав везти зразу на тік — молотити, віяти, зсипати в чували.

— Людоньки добрі!

Полубатченко скочив у фаетон, став на підніжку, оглянув усіх. Перед ним було ціле село. Восьмеро австрійців-кіраси-рів, сторожа з економії стояли довкола фаетона, зіпершися на гвинтівки, похнюплені й кислі.

— Не волієте за гроші і харч, — загукав Полубатченко, — хай! Хлібом даю! П'ятий сніп беріть!.. Людоньки добрі, де ви таке бачили — п'ятий!

— За своє? — глузливо обізвався хтось.

— За яке «своє»? За яке таке «своє»? Що? На моїх грунтах? Награбованим насінням?

— Нашими руками!..

— За це й п'ятий сніп. П'ятий! До війни ж за десятий ішли.

— Дзуськи!..

— Четвертий! Чуєте? Хай мене смерть візьме! Нате четвертий! Тільки — бо сиплеться ж!

— Ой, сиплеться ж, сиплеться…

— Забирайте четвертий! — Полубатченко махнув рукою і зійшов з підніжки. За четвертий. Хай п'ють його кров. Хай зло торжествує. Він чоловік добрий. — Ну?

Панкратій Юшек сопів. Люди не ворухнулися. Полубатченко зняв картуз, витер піт, висякався, прочхавсь.

— Ідоли ви, а не люди… Ідоли, прости господи…

У гуртку дівчат приснуло сміхом і зразу ж ущухло.

Тоді вийшов отаман-староста — худий і високий чолов'яга, з чорною лапатою бородою. Він скинув шапку і вклонився до всіх.

Дід Панкратій Юшек зітхнув і заплямкав губами. Четвертий сніп! Від копи п'ятнадцятка! Ай-яй-яй!

Отаман вклонився на чотири сторони і миролюбно почав:

— Слава Йсу!

— Навіки слава… — прошелестіло з гурту.

— Я полагаю, люди добрі, земля вона божеська… І хліб божеський теж…

— Глядіть! — гукнуло ззаду. — Я думав — Полубатченко, а воно Саваоф! [383]

Тихий регіт перебіг поміж людей. Баби зацитькали. Отаман кинув оком гостро й пронизливо:

— Степан?

— Я… А що?

— Нічого. Гляди, Юринчук!.. По-божеському, — закричав він враз, — і людям чинити тра…

В натовпі загомоніло, загуло. Люди заворушилися.

— А в шомполи — теж по-божеськи?..

— Опіум для народу!

— Хай і третій, німець однак забере!

— Правильно! — перекричав усіх горластий отаман. — І я що кажу? Пан і третій дадуть! Як у графа Гейдена у Межи-рові! За третій сніп! Правильно я кажу, ваше високородіє?

Полубатченко махнув рукою і повісив голову. Хай вже й третій. Сиплеться ж. Все одно пропаде.

— Дають пан третій! Молодиці, чуєте? Гей, дядьки! Дівчата! Ставаймо за третій сніп! Гріх же який — обсипається хліб. Голодом пропадемо!

— Та ми вже на своєму обробилися. Вже!

— Що «на своєму»? Голь нещадима! Нема за що й рукою учепить! До Миколая [384] вижремо. А зима, а весна? А сіяти що будете?

— Очі замилюєш! — закричав знову Степан Юринчук. — Годі вже! Людська земля! Людьми засіяна! І за другий не станемо. Тільки за первий! Хай пан первий сніп віддадуть!

Натовп вибух реготом. Дівчата аж заверещали. Первий сніп! Насмішив.

— Гляди мені, Степане! — вирвався знову Полубатченко. — Насмішиш!

Дід Панкратій Юшек раптом ринувся уперед, розштовхав людей і став поруч отамана. Сива борода його скакала й кучмилася.

— Православні! — заторохтів він, кваплячись і затинаючись по-стариківському. — Гей, дядьки! Мужиківське діло яке? З хлібом бути — жити, без хліба — гибель прийде! Не робіть гріха! Сімдесят год на світі прожив — про третій сніп ще не чував. Не женіть хліб від себе…

— Куди брешеш, старе? — розлютувався раптом Микифор Маложон. Досі він стояв тихо під липкою і курив цибуха, немов усе його не обходило. Його таки й не обходило, він був товарчий. — Куди писка загинаєш? Га? Не будемо хліба збирати! Хай собі сиплеться! Все одно німці заберуть, стонадцять болячок їм у куди завгодно! Не хочемо для німця хліб збирать! Самі виздихаємо, нехай і німець з голоду здохне! — Маложон зроду не говорив так довго і, впрівши, змовк.

Натовп посунувся ближче. Баби вже гомоніли. Дядьки дихали важко і тихо кляли. Отаман знову перекричав усіх:

— Люди добрі, а ми в пана ручательство випросимо. Нехай пан поручиться перед громадою. Нехай би з німецькими офіцерами договір такий уклав. Щоб не брати, значить, по реквізиції. Тільки щоб за гроші купувати в людей. Мужику — що? Зібрати хліб і спродати! А там хай купує хто хоч. Чи свої, чи німець, чи який француз за границею. Аби хліб. Аби гроші.

Натовп зашумів, завирував. Вже почулися ухвальні вигуки. Вже кілька дядьків, запинаючи кожушки, пробивалися наперед, гукаючи, що на роботу треба ставати, що хліб святий, що мужицька правда у закромі. Отаман перешіптувався з Полубатченком. Перешіптувався мить і зразу ж гукав до натовпу назустріч:

— Пан таке ручательство дадуть. За гроші братимуть німці хліб. Чи празду я кажу, ваше високородіє!

Але Полубатченко відповісти не встиг. Степан Юринчук метнувся до фаетона і скочив на підніжку.

— Громадяни! — загукав він. — Дядьки! Полубатченко відштовхнув його і мерщій закричав сам:

— Буде таке ручательство! Ставайте, люди добрі! За третій сніп. Ну? А то з міста залізничників-страйкарів гукну. Вони тепер безробітні. Залюбки стануть, скосять усе. Повз ваші руки хліб піде!