Чтение онлайн

— Покиньте, Зілов, — зняла його руку з свого плеча Катря, — ви самі чудово розумієте, що ніякий, хоч найспритніший, хлопець не спроможеться втертися в довір'я до інших хлопців так, як це легко зробить кожна звичайна дівчина. Але, правда, я піду краще просто до солдатів. Я вдягну українське вбрання, вони це люблять. Тільки ж глядіть, — вона засміялась просто й кокетливо, — не забудьте щодня постачати мені кілограмів зо два смачного насіння. Тут без насіння агітації не поведеш…

Вони зійшли на пагорб коло окописька, місто було вже близько, і вони взялися тісно під руки, немов двоє запізнілих закоханих. Край неба на сході почав червоніти, і рожеве сяйво зростало, збільшувалося просто на очах — от-от мав уже зійти пізній місяць. Довкола поволі знаходилися контури дерев, пагорбів і будівель. Десь далеко, може, аж у селі Жуківцях, дружно і люто валували пси. З поля віяв благенький вітерець. Пахощі свіжого хліба були тут ще виразніші. Здається, вже зацвітала й рання гречка.

— Давайте десь посидимо… — тихо запропонувала Катря, — так гарно… Скажіть, Зілов, ви читали, звичайно, «Анну Кареніну»?..

Зілов скинув тужурку і нап'яв її дівчині на плечі — Катря була в самій мадеполамовій матросці.

— Катре!

— Що?

— Ні… нічого…

Щербатий місяць виплив з-за обрію в своє рожеве сяйво і тихо став над горизонтом.

Катря поправила згорток — він розгорнувся. В згортку був гумовий цуцик з пищиком усередині, ярмарковий медяник у рожевій глазурі й картка з чотирма перебивними картинками: жовта кицька, букет павиних вічок, хатка над водою і соняшник у цвіту.

На кладовищі страйком уже зібрався весь. Пізнавали один одного з голосу. Прізвищ та імені і по батькові люди вже не мали. Шумейко був просто — Голова, Козубенко — Кочегар. Були ще — Машиніст перший, Машиніст другий, Слюсар з депо, Слюсар з майстерень, Запасний агент, Телеграфіст, Токар, Інженер, Конторник, Фельдшер, Складач поїздів та інші. Розсілися довкола Голови — на могилах, надгробках, по п'єдесталах монументів. Схід рожевів, і обриси хрестів, пам'ятників і капличок уже вирізьблювалися, скупчившись над колом схилених до середини — до Голови — голів. Перше слово Голова дав для інформації Кочегару.

Кочегар розповів про відомості, які дістав від телеграфіста з апаратом під подушкою. Одеса трималася, Роздільна, Бірзула й Вапнярка теж. Козятин допустив маневрову службу. Але в Києві після арешту страйкому багато машиністів стало до роботи.

— Ганьба! — загули довкола. — Ганьба!

— Держатися до кінця! — почулося від хреста з похилим серафимом на підніжжі.

— Щодня, — сказав Голова, — прибувають з Німеччини німецькі машиністи, з нашого депо вони вже вивели одинадцять паровозів.

— Псувати паровози треба! — долинуло з п'єдесталу «Я уже дома, а ви в гостях». Той, що сидів під ангелом з хрестом, гаряче його підтримав.

— А найгірше, — кінчив Голова, — є такі випадки, коли окремі службовці подають заяви, що німці прийшли та забрали їх на роботу немов силоміць. Відкрито штрейкбрехерувати вони бояться…

— Це з «Куренів» і «Просвіт». Знаємо! — загули довкола. — Вони й Центральну зраду приводили. І гетьманські комісари з них…

— Убивать! — крикнув хтось.

— Основне, — спокійно сказав Голова, — без насильства та ексцесів. Страйк треба обернути на загальний, і не можна підривати довір'я мас. Знищувати ворогів будемо під час збройного повстання, якщо таке буде…

— Повинно бути! — не вгамовувався той же голос.

— А тим часом, — так само спокійно сказав Голова, — я пропоную такі основи нашої пропаганди. Перше — краще бути безробітним, аніж працювати задурно. Друге — гроші одержувати, але на роботу не ставати до задоволення всіх вимог. Третє — до попередніх вимог додати ще одну — звільнити всіх арештованих у зв'язку з страйком, зокрема перший страйком…

Тиша й темрява навкруги зненацька розкололися й спалахнули. Тоді ще раз. І ще. Всі зірвалися з місць. Всі кинулися урозтіч. Але було пізно.

З-за кожного куща, монумента чи склепу стирчав уже широкий австрійський багнет. Скісне, несміливе ще, перше місячне проміння відблискувало на широких лезах жовтавим і зеленкуватим. Широким колом австрійці з гвинтівками на руку оточили все кладовище, і коло стягувалося тісніше й тісніше. Вони дали три попереджуючі залпи вгору, і тепер, стягаючи коло, йшли спроквола через могили й надгробки, інколи пострілюючи вгору то тут, то там. Страйком збився тісною групою під монументом «Я уже дома, а вы в гостях».

— Сторожа? — прошепотів Шумейко до Козубенка.

— В два яруси, — похмуро відказав той, — ні чорта не розумію. Вісім чоловік з чотирьох кінців. Очевидно, налапали в пітьмі й пов'язали…

Коло стислося вже так, що гостриці багнетів майже впиралися в людей. Сивоусий кірасирський майор підняв руку вгору і спинив своїх солдатів.

— Дас іст гемахт! [380] — сказав по-німецькому і додав якесь незрозуміле угорське прокляття. Закінчив він, немов проказуючи урок, українською мовою. — Ім'ям командування східної сполученої імператорсько-королівської армії, з наказу командувача першого полку сьомої кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа Габсбурга, його екс-целенції полковника фон Таймо, я, майор Бела Кадель, заарештовую підпільний страйковий комітет залізничників. Запитання є? Претензії є? Дас іст гемахт! Геєн зі ругік! [381] Спокійно, вперед!..

Залпи — один, другий, третій — розкраяли завмерлу тишу липневої ночі саме тої хвилини, як стомлені Катрині очі вже сонно замружилися в Зілова на плечі. Катря і Зілов зірвалися як стій. Місяць світив просто в вічі, і вже від нього були тіні —довгасті й невиразні. За залпами розітнулося ще кілька окремих пострілів, і тепер вже сумніву не було — з православного кладовища.

— Наші! — перехопило дух у Катрі. — Наші, Ваня! Біжім…

— Куди? — Зілов владно перехопив її руку. — Ви збожеволіли, Катре! Якщо це засідка, ми тут не допоможемо нічим…

— Але я не можу, я не можу, треба ж дізнатися, що і як…

— Секунду. Давайте обміркуємо…

Постріли припинилися вже, і Зілов з Катрею вирішили таке. Вони все ж підплазують якнайближче до кладовища, розвідають, в чому річ, і коли нещастя, зразу ж повідомлять у місто…

Але ще з гори, ще не вийшовши з затінку мурів окописька, вони вже мали змогу зрозуміти все. Внизу вулицею рота австрійців марширувала від кладовища з гвинтівками за плечима. Але вона йшла не похідним ладом, а перешикувавшися в два каре. В першому каре плечем до плеча, тісно, з руками, закрученими назад, і зв'язані мотузками по двоє — понуро йшли восьмеро юнаків. В сяйві місяця вже було видно не самі зеленкуваті плями лиць, а й вирізнялися кашкети, тужурки й інші прикмети: ясні канти телеграфістів, чорні кашкети вихованців технічної школи, засмальцьовані кепки слюсарських учнів. Зілов і Катря пізнавали кожного з постаті, з ходи, з деталей одежі — то були восьмеро товаришів соробмольців, що несли сьогодні сторожу довкола кладовища під час конспіративних зборів страйкому… В другому каре крокувало п'ятнадцятеро залізничників — до одного чоловіка весь страйкком другого скликання. Шумейко і Козубенко йшли в першому ряду крайні.

Зілов з Катрею збігли у долину поза хатами Цвинтарної вулиці — там, де вона вже виходить на Одеську. Тоді щодуху побігли вздовж насипу — мерщій до міста, попереду австрійців з арештованими. Треба було повідомити зараз же, і на бігу вони пригадували — кого ж? Чорт забирай! Партійних товаришів, крім Козубенка й Шумейка, вони не знали нікого. Доктор Крайвич вже з міста зник…

Піркес пов'язав галстук перед дзеркалом особливо дбайливо і акуратно, дарма що руки тремтіли і пальці раз у раз хибили. Непокірне волосся примочив водою з-під крана і старанно розчесав на англійський проділ. З тужурки струсив кожну порошинку. Аж тоді він поспішно вийшов і мало не побіг вулицею в напрямі до «Вишневого саду», до кафе безробітних офіцерів.