Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Текля вийшла у двір і, повернувшися, сповістила, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки.
Нагло просто перед будинком на вулиці гучно й многозвучно вдарив марш військового оркестру. Військовий оркестр проходив мимо.
Всі розгубилися і кинулись до вікон. Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло. Оркестр грав в шпаркому темпі, і звуки його якось надто швидко пропливали вулицею. Три хвилини — і вони вже зникли, обірвались за рогом. Текля, послана на рекогносцировку, повернулася і схвильовано сповістила, що то з полковим оркестром на чолі прогарцював ескадрон драгунів, присланий у Стародуб на втихомирення.
Стара Текля збудила Юру рано, до схід сонця, В кутку ще горіла лампа — пригашена і накрита зеленим абажуром. Всі спали, спало кілька десятків чоловік, але тихе хропіння звідусіль тільки збільшувало, тільки заглиблювало сонну передранішню тишу. Спали скрізь, де хто був, — на канапах, на стільцях, просто на підлозі.
Текля допомогла Юрі вдягатися на кухні. Юра швидко вмився і за п'ять хвилин вже був готовий іти. Це була Юрина маленька інтимна радість — щодня, майже без відома і дозволу мами, ще до того, як мама встане, Юра з Теклею встигали збігати на базар. В одну руку Текля брала кошик, другу руку вона подавала Юрі, і — здригаючися від ранішньої прохолоди, зогрітий першими, рожевими проміннями сонця, вдихаючи аромат раннього ранку — Юра рушав щасливий в прекрасний, таємничий світ, і світ зустрічав Юру радісний, закоханий, щасливий з його приходу. Текля купувала хліб, м'ясо, овочі та інші харчі на цілий день.
Сьогодні, — попередила Текля Юру, — доведеться, мабуть, збігати на базар двічі, бо з'їли чисто все, що було вдома, і на кухні не зосталося й крихти. Самого цукру до вранішнього чаю треба було купити, — вирахувала вона, — не менше як фунтів з п'ять. А ще ж треба чогось людям попоїсти.
Ранок був темний — димний і туманний. Страшно пахло горілим і паленим. Але небо було сиве, і ніде заграв не було видно. Було тихо, і тільки далеко за містом у слобідках валували пси.
Зразу за огорожею гімназичного саду було перше згарище. На місці шевської майстерні — «принимаеца заказов и починки» — стояв тільки комин, лежало кілька обгорілих кроков та валявся побитий посуд. Текля з Юрою завернули за ріг, на вулицю, що просто йшла до базару.
Тс, що Юра з Теклею побачили, було чудне і моторошне.
Обабіч Дороги, рівної, акуратної і припорошеної чистим білим снігом, чорніли страшні й потворні згарища.
Вони курилися ще сірим, попелястим димом, і де-не-де інколи з коротким тріском злітала іскра і зразу ж пропадала в тумані і димі. Купи вугілля, обгорілі стовпи, обсмалені бантини і дві шеренги — вздовж вулиці обаполи — закоптілих мурованих коминів — це було все, що зосталося від кількох десятків будиночків.
Будиночки були дерев'яні і майже всі згоріли на попіл. Покручені ліжка, умивальники, відра чи свічники та інше дрібне залізне начиння — то було все, що залишилось від домашнього скарбу погорільців. В хатинці праворуч від криниці чомусь не згоріла задня стіна, і на ній висіла ціла, тільки задимлена картина в золотій багетній рамі — «Ведмеді в лісі» Шишкіна [50] . Де-не-де по згарищу тинялись якісь люди — то були, мабуть, нещасні пожильці — і розгрібали димливі купи попелу і сміття. Інші люди сиділи край шляху на сундучках і клунках — очевидно, рештках, урятованих з вогню, — і мовчки дивилися на згарища рідних домів. До їхніх ніг тулилися діти й собаки…
50
«Ведмеді в лісі» Шишкіна… — картина російського художника-передвижника Івана Івановича Шишкіна (1832–1898). В своїх картинах він розкрив красу і багатство російської природи.
Текля охала, хрестилася і тягла Юру швидше геть. Дихати було важко — дим забивав легені, в роті робилося гірко, попіл роз'їдав очі.
На розі, де погоріла вулиця вибігала на базарний майдан, стояв перший мурований дім. Він стояв цілий, незгорілий. Але вікна були вибиті, а двері й рами виламані.
Залізна вивіска «Писчебумажный магазин» лежала долі, в кількох місцях пробита й покривлена. Вікна і двері магазину світили чорною порожнечею. В магазині не залишилося й цурки. На дверях, впоперек через високий поріг, горілиць, розкинувшися в солодкому сні, міцно притиснувши до грудей кашкет з червоною околичкою, лежав Дворянин. Обличчя і половина рудої бороди в нього були яскраво-зелені. Порожня пляшка з-під чорнила лежала тут же, поруч, зафарбувавши зеленим сніг і каміння довкола.
Юра з Теклею спинилися і оглянули базарний майдан. Текля з Юрою були чудії! Вони прийшли на базар купувати.
Але…
Базару ж не було.
Базарний майдан лежав до себе самого не подібний. Ряди кам'яних крамниць, що по чотирьох сторонах обмежовували майдан, стояли чудні, чужі й похмурі. Ще вчора вони грали веселкою фарб на десятках вивісок і вітрин.
Жодної вивіски сьогодні не було. Вітрини і вікна скрізь вибиті, залізні штори звисали погнуті й розірвані, немов були вони з гофрованого паперу. Двері скрізь були розламані або зірвані, і чимало білих кам'яних фасадів були коричневі й чорні від кіптяви й диму. Пожежа була й тут.
Але найстрашніший був самий майдан. Сніг, що випав тільки вчора, глибокий та густий, був тут розтоптаний в жовту грязь і багнюку. І просто в цю багнюку було втоптане все, що було ще вчора в крамницях довкола і чого не встигли погромники порозтягати й порозносити по своїх домах. Від дверей мануфактурної крамниці до центру площі стелилися вузькі різноколірні стежки. Червоні, сині, зелені і жовтогарячі. То був і ситець, і бархат, і сукна, і шовки. Крам розмотували з штук і стелили собі під ноги, як килими. Хомути, кільця мотузок, поламані плуги, шафи, стільці, канапи та всякі інші меблі лежали всуміш, спотворені і розбиті. Мішки з цукром, облиті гасом, лежали мішма з дитячими ляльками й розчавленими консервними бляшанками. Гори оскалля побитих пляшок були розсипані скрізь, і все це було густо припорошене зверху білим ластовинням аркушів подертих книжок. Вітер був незначний, і вони злегка ворушилися, перекочуючись і шелестячи.
Поснулі, розкинуті постаті сп'янілих погромників тулилися скрізь серед цього розгардіяшу і руїн. Вони валялися на купах лантухів, на штуках краму, в розламаних ящиках, просто в багнюці — де хто впав. І пики в них були розмальовані: в одних зелені, в інших сині, червоні і чорні. Вони розгромили паперову крамницю і зопалу, сп'яна похопилися пити з добутих там пляшок. Кілька драгунів у довгополих шинелях ходили по площі.
Вони хапали поснулих п'яниць за ноги і тягли до ґринджол. На ґринджолах вони звалювали їх, як мішки. Погром закінчено, і солдатам було доручено прибрати місто і надати йому пристойного вигляду.
В кінці площі, коло собору, де була карусель, гойдалка і паноптикум, стояв натовп і сновигали шинелі.
Текля плюнула на мішки цукру, отруєного гасом, підняла і заховала до кошика коробку з сардинками, що валялася просто на тротуарі, взяла Юру за руку і почимчикувала в напрямі до собору, до людей. Теклі кортіло роздивитися і розпитатися…
Ще здаля Юра побачив те, на що роздивився потім зблизька.
Натовп стояв мовчазний, похмурий і непорушний, і багато хто поскидав шапки і тримав їх у руках. Було багато поліцаїв і солдатів. Натовп оточував ярмаркову гойдалку В ярмаркові дні до канатів і гаків чіплялося два збиті з дощок човни з виточеними жіночими погруддями на носах. Один човен звався Сільфіда, другий — Наяда. Всередині вони застилалися килимами. Хлопці й дівчата сідали в човни з гармошками і букетами паперових квітів. Вони відштовхувались кілками від землі — то були весла ~ і починали гойдатися. Один човен туди, другий сюди, один вгору, другий вниз. Гармонь вищала, дівчата верещали, п'яні парубки випадали з човнів на землю. Це коштувало п'ятак за п'ятнадцять хвилин. Ах, як заздрив Юра їм і як ображався на маму, що не дозволяла йому сісти до принадного човна…
З горішньої поперечини гойдалки — дебелої тесаної бантини — звисало сьогодні аж п'ять мотузок [51] . Мотузки були напнуті туго, немов струни, і повільно похитувалися з боку на бік — велика вага відтягала їх до землі. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди, тісно притулившись один до одного, — висіли п'ятеро мотузярів з «Полесской канатной фабрики А. С. Перхушкова в городе Стародубе». П'ятеро забастовщиків. Драгун з гвинтівкою стояв біля гойдалки-шибениці на варті.
51
… звисало сьогодні аж п'ять мотузок. — Про ці події Ю. Смолич у книзі «Я вибираю літературу» (с. 46) писав: «Та з нас доволі було спогаду про те, що ми бачили дев'ятсот п'ятого року власними очима і чули на власні вуха і що добре вкарбувалося в пашу дитячу пам'ять. Єврейський погром, купка інтелігентів, ремісників та гімназистів старших класів, що пробували приборкати погромників, п'ятеро гімназистів, що забарикадувались у будинку гімназії і відстрілювались від нападу оскаженілої юрби бандюг, — про цих гімназистів казано в нашій родині, що то були «революціонери», і двоє з них переховувалися тієї ночі в батьковому кабінеті. А на ранок другого дня посеред базарного майдану ми побачили шибеницю і на ній п'ятеро повішених — якраз не з погромників, а з тих, хто виступав проти погромників, і драгуни, що прибули на «втихомирення» і повішали цих п'ятьох молодиків, пояснювали натовпові цікавих, що то повішено… анархістів».
Вітер злегка погойдував обважнілими тілами. Натовп тупцював довкола шибениці і мовчав.
З собору чути було приглушений товстими кам'яними стінами спів. Вранішня літургія доходила кінця. Старечий соборного попика голосок проголошував «мир всем». Бас профундо Коловратського та фальцетивний перший тенор підхоплювали: «Тебе, господи…»
ЧЕРЕП КОЧУБЕЯ [52]
Човен був невеличкий, але зроблений просто і вигідно — для далеких і рискованих мандрівок. Його конструкцію, обладнання, кожну деталь обміркував Юра сам.
52
Кочубей Василь Леонтійович (1640–1708) — один з діячів української старшини, яка орієнтувалася на Російську державу. У серпні 1707 р. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра надіслали листа Петру І, в якому повідомляли про таємні переговори гетьмана І. Мазепи з польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом XII про відрив України від Росії та перехід під владу польсько-шведських загарбників. Кочубей та Іскра були видані царським урядом Мазепі, якому вдалося виправдатися перед Петром І, і незабаром страчені.