Чтение онлайн

Леопольд Австрійський, чи пак Сьомка, роззявляє рота і завмирає захоплений.

Ця несподівана згадка про короля Левине Серце, герцога австрійського та його підземелля, одначе, визначила весь характер майбутньої дружби між Юрою і Сьомкою. Що воно означає і звідки воно — «презренный раб моего смиренья» — з пісні чи з казки? Юра охоче розповідає про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року [67] , про повстання Мессіни, про французьку принцесу, прекрасну Алісу, та її облудну суперницю, коварну Беренгарію Наваррську, про блискучу перемогу над Саладином, облогу Яффи, здобуття єрусалимської корони, бурю біля берегів Аквілеї, австрійський полон, віденські підземелля, втечу при допомозі менестреля Блондена — все, все розповідає Юра, все, що тільки, вчора прочитав про Річарда Левине Серце в черговій книжечці з серії «Всходы».

Сьомка слухає, роззявивши рота. Груди йому здіймаються, він міниться в обличчі щосекунди. Очі зробилися круглі і закостенілі. Коли Юра кінчає, Сьомка не встигає закрити рота — він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання.

Що там якісь невідомі, а може, й навмисне вигадані, англійські королі, австрійські герцоги та французькі принцеси! Сіцілія, Мессіна, Палестина! А от тут, у Білій Церкві, он праворуч, стоїть церковця, а от ліворуч — костьол, так це і є та церква, де молився Кочубей, якому гетьман Мазепа [68] зрубав голову, а це той костьол, який раніше був замком, в якому сидів перед стратою Кочубей, про якого в книжці Пушкіна так і сказано:

Он вона, та вежа. Та, що ліворуч. А дивився він через те вікно. Якраз, мабуть, сюди, де зараз Юра з Сьомкою стоять і балакають… Юра роззявляє рота і застигає. Сьомка аж пританцьовує від захвату… Право слово! В мурах у костьолі ще й досі кільця від ланцюгів. А на всі боки, до церкви, до річки, до лісу, — підземні ходи. Право слово!.. Сьомка вже надумав тим ходом кудись пройти. Он слобідські хлопці — шевців Казимирка та млинарського слюсаря Федько — лазили вже тим, що до ріки. І мало не подохли там. Дихати там нема чим. Повітря нема. Зате кісток і черепів повно. Право слово! А ще, кажуть, шаблі валяються та золоті гроші порозкидані. Сьомка вирішив неодмінно піти і ті гроші повизбирувати. Чого їм пропадати? І чортів він не боїться. Це ж не скарб, а просто порозкидано. Чорти тільки скарби стережуть. А на розкидані гроші тих чортів і не настачиш. Он вчора мамка дала Сьомці копійку, а він її загубив, так що ж ти думаєш — її десь чорт вартує? Єрунда! Сьомка піде разом з Казимиркою та Федьком, що вже й дорогу знають, Юра, коли хоче, може з ними теж піти. І взагалі до них можна піти зараз і змовитися. Та й заодно і череп роздивитися. Який череп?.. Звісно який — звичайний людський. Вони його звідти, з підземелля, принесли. Порубаний шаблюкою, отакенні-о діри в голові, і щелепа перебита. Право слово!.. Череп самого Кочубея… ©

Юра з Сьомкою зриваються і біжать. Казимирка з Федьком живуть недалеко, зразу за рогом, але треба швидше, поки не повернеться Федьків батько з млина, бо коли він повертається, він зразу починає Федька шмагати, і тоді вже Федькові нема часу на єрунду.

Юрине серце тьохкає і підплигує в грудях, мов у порожнечі. Він на вулиці сам, без мами і папи, без сестри і навіть без брата. Яке це прекрасне почуття — почуття самостійності! Крім того, зараз він побачить череп Кочубея і змовиться з Казимиркою та Федьком про похід до підземелля. Золоті монетки хай вже собі забирає Сьомка. Юра вибере добрячу шаблюку. Може, там десь валяється шаблюка самого Кочубея?

Казимирка з Федьком зустрічають, проте, зовсім несподівано. Вони раптом вискакують з-за паркана своєї садиби з величезними грудками сухої землі в руках. Одна грудка поціляє Сьомку в груди, друга хряпає Юру в тім'я і збиває геть кашкет. Юра скрикує, хапається за голову і сідає долі. Але колір його волосся вже помічено, і на Федька з Казимиркою він також справляє захватне враження. На прузі паркана вони вчиняють дикий танець і горлають на всю вулицю так, що це чути, мабуть, по той бік ріки: «Рыжий красного спросил, чем ты бороду красил, — я не краской, не замазкой, я на солнышке лежал и кверху бороду держал!..»

Друга грудка влучає Сьомку в вухо, і з ревом він кидається назад навтікача. Юра поспішає за ним — одна грудка б'є ще його нижче поперека, друга в праве плече…

Ввечері Юра сидить над товстезним томом Пушкіна, розгорнутим на поемі «Полтава». Невже ж таки правда, що все це, про що тут написано, справді відбувалося якраз тут, де живе зараз Юра, де він щодня ходить, де, може, він зараз сидить? І невже те, що було, — справді колись таки було? Як було вчора, як є сьогодні, як буде завтра? Аж страшно!..

Юра визирає у вікно. Господи! Ну, звичайно ж! I луна, і висота, і спокійно, і сіяє… От тобі й Біла Церква! Чи ж міг Юра коли подумати?.. Юра визирає ще. Навпроти вікон — сквер, далі міський сад, а ще далі величезний парк графині Браиіцької, Олександрія [71] . Певна ж річ! Оце ж вони й були «пышных гетманов сады». А старий палац був там, де зараз костьол, це ж і Сьомка сказав…

— Мамо! — схвильовано запитує Юра. — То все правда, що Пушкін про Білу Церкву написав?

— Правда, Юрок, правда, — каже мама.

— І Мазепа був, і Кочубей?

— Ну, аякже!

— І Пушкін був з ними знайомий?

Мама сміється:

— Пушкін жив уже після того, як померли Мазепа і Кочубей.

— Як же він знав, що було до того, як він сам народився?

— Йому розповіли старші люди.

А звідки ж вони могли знати не тільки те, що було, а й те, що Кочубей тільки думав, сидівши зовсім один, ще й у замкнутій вежі?

— Цього ніхто не знав.

— Значить, Пушкін бреше і все це неправда?

— Ні, правда. Але це — художня правда.

— А що таке художня правда?

Батько відштовхує від себе задачник, шпурляє олівець і гримить, всміхаючись у бороду:

— Ти ще оболтус! Ти ще не зможеш цього зрозуміти. От виростеш, зробишся письменником, тоді й розберешся, що воно таке.

— Добре, — каже Юра. — Це як Пушкін?

Справді. На світі стільки невідомого. І ніхто нічого не знає. Дорослі здебільшого тільки прикидаються, що знають. А насправді за кожною справкою біжать до шафи і виймають енциклопедію. Все зрозуміло тільки з книжок. І все знають тільки ті, що книжки пишуть… Юра дивиться на маму знов:

— А письменники — як, спеціально родяться чи ними можна зробитися?

— Можна зробитися, — відповідає мама.

— Але треба бути талановитим, — відгукується папа.

— А я талановитий?

— Талановитий! — голубить мама Юрину голову і всміхається.

Тоді все ясно. Письменником тоді варто стати. Знати все! Це спокусливо. Вуха в Юри спалахують. Добре, він зробиться письменником. І напише багато-багато книжок. І про те, що він сам знатиме, і про те, чого розпитається в старших людей. І взагалі — про все. Художню правду. Що ж до Казимирки з Федьком, то це їм так не минеться! Сьомка обіцяв підговорити ще двох хлопців — сина кухаря і сина фельдшера — Васька і Васюту. Вчотирьох вони нападуть на Казимирку з Федьком, намнуть їм боки і відберуть зовсім череп Кочубея. Відібрати череп Кочубея конче потрібно. Без черепа Кочубея і жити не варто.

Кухарів Васько та фельдшерів Васюта згоду дали охоче. Кочубеїв череп їх не дуже зворушував, але ж Казимирка з Федьком і їм в'їлися в печінки — з-за свого паркана вони закидали грудками кожного, хто не міг їм зразу ж набити пики. Васько з Васютою переказали через Сьомку, що треба наперед зустрітися і обговорити план нападу на ворогів.

Зустріч відбулася коло греблі під млином.

Тепер уже путь на волю була Юрі відома: в найдальший закутень саду, на стару грушу, тоді на гілляку — і вулиця…