Чтение онлайн

В хащах ясминових кущів — то ж, безперечно, незаймані тропічні ліси — Юра нарешті спиняється. Кущі в одному місці зовсім сплелися верховіттям, утворивши просторий купол. Там. лежить купа сухої трави. То Юрин вігвам. Юра сідає на поліно біля входу до вігвама і з-поміж віт дістає захований там чисто виструганий патичок. Це — немовби люлька. Юра звертається до молодого і стрункого берестка поруч.

— Мій блідолиций брате! — каже він. — Закуримо з тобою люльку миру…

— Щиро дякую найславнішому поміж ватажків в Долині Озер за гостинність! — чемно відказує бересток.

— Нехай блідолиций брат займе місце біля багаття мого племені в колі моїх синів.

— О! — відказує бересток, схиляючись. — Нехай сонце щедро світить на вігвам Великого Бистроногого!

Розмова не в'яжеться. Юра смокче патичок і немовби пускає дим колечками вгору. Вітер тихо шелестить у верховіттях високих тополь, що виструнчилися вздовж вуличного муру. Листя ледь пожовкле. Осінь.

І враз Юра схоплюється. В руці в нього смертоносна шаблюка. В другій — ласо. За поясом — томагавк. Він плигає на спину незасідланому мустангу і мчить. О, як він мчить! Невиїжджений могутній кінь хоче скинути його з своєї благородної спини. Але хіба ж Юру скинеш? Хіба не найкращий в Долині Озер їздець — ватажок Бистра Нога? Вихор свистить у вухах, і кров колотиться у виски. З розгону Юра врізається в зарослі кропиви. Кропива по плечі, вона інколи дістає до лиця, вона жалить і пече. Але Юра розмахує шаблею, і кропива стелиться перед ним, як скошена трава. За хвилину лезо шаблі стає зелене від ворожої крові. Юра проходить крізь зарослі, лишаючи по собі широку витоптану полосу, шабля його зломилася, лице попечене кропивою, руки подряпані в кров, штанці і панчохи пошматовані. Але, задиханий і знесилений, Юра спиняється тільки під самим муром. Мур високий і безконечний в обидві сторони. Далі йти вже нікуди. Це самісінький закуток парку. Там, за муром, — Юра знає — ріг вулиці, схил, величезний млин, загата, річка Рось. Широкий і прекрасний невідомий світ, на який несила вирватися з-за цих височенних мурів…

Відсапуючи, Юра бреде до свого улюбленого дерева. Це величезна стара груша. Вона схилилася, от-от упаде, і верховіття її нависає через мур над вулицею. Юра притискається животом, охоплює товстезне дерево ногами і руками і тихенько повзе вгору по стовбуру. Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше. За хвилину він на самісінькому вершку. Вище вже не можна: гілочки під ногами тріскають і обламуються. Юра вмощується в рогатині, немов у кріслі: і заплющує очі. Вітер ніжно хилитає його сюди і туди. Нікого — ти один.

Юра розгортає груди, вбирає повно повітря і починає на повний голос декламувати. Втім, декламує він не вірші. Віршів Юра знає багато. Він знає напам'ять майже всі ті вірші, які вчила в гімназії його сестра — а вона зараз уже в шостому класі — руською, французькою чи німецькою мовами. «Что ты спишь, мужичок?» [61] , «Метр карбо сюр єн арбр перше…» [62] [63] , «Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…» [64] [65] та багато інших. Їх Юра не любить декламувати — слова йому нічого не говорять. Метр карбо! Вер рейтет! Чорт його знає, що воно таке. Але це й не важливо. Важливо, щоб сходились кінчики та щоб усередині все було немов однаково. Точніше, з'ясувати Юра не може. Йому ще не відомо, що це зветься рима і ритм. Рими і ритму з Юри цілком досить. І він горлає щосили свої власні вірші:

Точно й акуратно Юра проскандовує ямби, хореї та анапести, які він впіймав з почутих віршів. Він викрикує їх, як ораторії, виспівує, мов пісні, інтонує, немов діалоги. Тут і вокал, і музика, і драматизація. Невичерпна насолода звуками і ритмами. Творчість! Мистецтво! А коли ти володієш якимось мистецтвом, життя тобі особливо прекрасне. Бо ти його особливо бачиш, розумієш або відчуваєш.

А тут ще чудовий, яскравий сонячний день. З висоти старої груші видно довкола величезні горизонти прекрасного світу. Сині води річки Рось: грона білих мазанок на Заріччі: фурмани вантажать лантухи біля млина, песик біжить до загати, нескінченні кучугури зелених садів навкруги, рясні баранці на безкраїй блакиті неба. Радісно жити на світі. І Юра хапає нову порцію повітря для нової декламації:

Раптом різкий, короткий свист вривається в Юрину декламацію і уриває її на середині. Юра озирається. Далеко внизу, під грушею посеред вулиці, стоїть якийсь хлопчик, заломивши голову вгору до Юри. Він без шапки, босий, сорочка його брудна і розхристана. Юра здригається і стурбовано озирається. Але почуття безпечності й недосяжності тут, на верховітті височенного дерева, враз заспокоює його.

— Ти… що? — навіть зухвало запитує Юра.

— А ти що? — ще зухваліше відгукується невідомий хлопчик.

— Хм…

Юра замовкає і прикидає, що йому зараз зробити — злізти швидше з дерева, поки невідомий хлопчик не здогадався видряпатися на мур, та шугнути собі навтікача чи, може, спробувати зав'язати з ним мирні стосунки?

— Ти хто? — запитує Юра.

— Я?..

— Як тебе звуть?

— Сьомка… А ти учителів Юрка, я знаю. Чого це ти там співаєш?

— Так собі… — Юра потихеньку починає сповзати з груші. Хлопчик, названий Сьомкою, уважно стежить за його рухами.

— Ти молодець лазити по деревах. Я б на цю грушу, може, й не виліз би. Хіба що з муру.

Пиха самозадоволення приємно вдаряє Юрі кудись у груди. Його талант прилюдно визнано! І враз це сповнює його таким могутнім почуттям хоробрості і заповзятості, що, долізши до муру, він раптом, замість того щоб спуститися по стовбуру груші до себе в парк, хапається за нижню гілляку, повисає на руках, гілляка вгинається, він посувається по ній, вона вгинається дужче, він посувається ще, тоді коротко розхитується і раптом стрибає на тротуар, на вулицю. На вулицю! Так от і та хвилина, про яку він стільки мріяв!

— Маладця! — гукає Сьомка.

Одначе Юра зразу ж сідає, скривившись і вхопившись за ноги. Стрибати довелося все ж таки дуже високо — метрів півтора — і ноги аж різонуло, так затерпли вони від удару. Кашкет звалюється з голови і котиться на брук.

Несподівано це кидає Сьомку в захват. Він починає стрибати довкола на одній нозі, висолопивши язика і зухвало вигукуючи:

— Рудий!.. Рудий!.. Рудий!..

Юра схоплюється. Що? Кров відливає йому від лиця. Дражнитися? Кулаки стискуються, очі кружляють. Зараз він знатиме! Ху, аж дзвенить у вухах і нічого не чути, так треба дати нахабі в пику!

— Рудий пес!. Рудий пес!.. Рудий пес!.. — витанцьовує Сьомка.

Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам'яніють на місці. Юра нахиляється, піднімає кашкет, вдягає його, потім схрещує руки на грудях і виструнчується, презирливо кривлячи губи набік.

— Презренный раб моего смиренья! — цідить він, не розціплюючи зубів… Точнісінько так відповідав король Англії, Річард Левине Серце [66] , катам герцога Леопольда Австрійського в підземеллях віденського замку, засуджений на диби, гаряче залізо і канчуки.