Чтение онлайн

— Що ж, — сказав Стах, доїдаючи другий помідор, — ваші пропозиції, панно-товаришко, надзвичайно важливі. Гуртом і батька добре бити. А не то що якогось гетьмана. Але буде, звісно, так, як того громада забажає.

— Тобто? — не зрозуміла Полубатченко.

— Ми ж, бачите, тільки представники, — з'ясував Піркес, — ви ж розумієте, ми повинні доповісти всім нашим, обговорити, обсудити, а тоді…

— Звичайно, звичайно! — згодилася Полубатченко. — Я розумію. Але ж справа не терпить. Давайте не зволікати.

— Певна річ!

Домовилися зустрітися за тиждень. Полубатченко запнулася в свою шальку і взяла кошик. По черзі хлопці потисли їй руку. Стах зняв кашкета і зробив широкий реверанс. Навіть Золотар притупнув чобітьми, тихо постогнуючи від болю. Піркесу Полубатченко кивнула особливо привітно.

— Я така рада, що ми будемо вкупі! Пам'ятаєте Бидлівці? Як ви приходили до нас слухати грамофон і ласувати конфітурами? А Воропаєв? А Репетюк? А де ж тепер колега Зілов? Він не кінчив гімназії і пішов у депо? Який жаль!

— Він поїхав до Києва, — охоче поінформував Піркес, — здаватиме до політехнікуму.

— Ах! Скажіть! Я така рада! Шкода тільки, що він не візьме участі в нашій боротьбі! А я, — махнула Полубатченко рукою, — так і забула за мої курси! Хіба до науки тепер? Коли ненька Україна, громадські справи, боротьба…

— Дозволите? — взяв Стах з кошика третій помідор.

Полубатченко пішла. Хлопці знову сіли на лаву. Піркес змруженими очима стежив за силуетом, що зникав за кущами бузку. Золотар вхопився за йоги, стогнучи й кленучи. Стах надув щоки, і з його горла вилетів якийсь протяжний звук — не то стогін, не то сміх.

— Не доберу тільки, — простогнав Золотар, щось мудруючи коло своїх чобіт, — і для чого це ти набрехав про те, що нас аж сто двадцять чотири? Де ж ми їй візьмемо стільки народу, як до діла прийде? Ще й Несюди чи Нетудихату якогось вигадали…

— Високе до неба… — почав поволі зводитися Стах, аж вп'явшися в Золотаря лихим, розлюченим поглядом, немов тут же збирався Золотаря бити, — а дурне як… Та ти розумієш…

Аж тут не стерпів і Золотар. Він зірвався на рівні й замахав своїми довжелезними руками:

— Ти, будь ласка, характеру тут не показуй! Дурневі ясно, який тут вопрос! Тридцять сім їх чоловіка, чи п'ятеро, яку нас?

Стах із жалем і жахом дивився на Золотаря якийсь час, тоді перевів очі на Піркеса, шукаючи співчуття.

Піркес сидів похмурий, схилившись на бильце ослона, вплутавши пальці в волосся.

— Розумієш… — роздратовано сказав він, — сволоч ця баба. І «юси» її сволочі всі, поміщицькі та попівські синки. Але ж справді — проти гетьмана і вона. І сила якась на їхньому боці є. Ще хто його знає, яка на всіх нас чекає доля…

— Доля? — застогнав Стах. — А вагонні майстерні? А депо? А Юринчук же там, на селі? А Зілов у лісі? І не може ж бути, щоб не було десь і більшовицького комітету? Революція буде! А тобі — тільки доля!

— Іди ти до чорта! — вдарив кулаком Піркес і навіть схопився з ослона. — Хіба я тобі щось проти революції кажу? Я кажу — може, не відкидати зараз нікого, хто з нами на спілку йде? Може, дипломатами треба бути? Тепер, зараз, в такому стані? А там буде видно…

— Сволочі! — вхопився за голову Стах. — З ким дипломатію? Хто за ними є? Піп з псалтирем та пан з нагаєм?

З глитаями у спілку кличеш? Сволоч ти, коли так! Щоб замість гетьмана знову Центральна рада стала? А німців хіба не Центральна рада привела! Так з цією радою нам у спілку?

Стах розчервонівся, і шнурок з бомбочками збився йому на потилицю. Сквапно він почав лапати себе по кишенях. З внутрішньої кишені вихопив свій записник у потріпаній чорній цератовій палітурці. Тремтячими пальцями він гортав сторінки. Нарешті знайшов, що шукав, і, вийнявши, обережно поклав на долоню.

Це була вирізка з газети — стара, пожовкла і замащена. Колись її складалося вчетверо, і на місцях заломів вона потерлася. Але з другого боку, навхрест, по протертих місцях була акуратно підклеєна махорковим папером. На обтріпаному горішньому бережку змоченим хімічним олівцем було дрібно помічено: «газета «Правда» [438] за 1918 год, № 9, от 13 янв.».

— Це, — аж захрип Стах, — ти забув? З чим Червона гвардія навесні вставала? Забув? — Він тицяв долонею Піркесові просто в лице.

— Ху! — з полегшенням зітхнув Золотар. Він нарешті скинув обидва чоботи і тепер блаженно всміхався, ворушачи пальцями в прожовклих онучках. — Ану, дай.

Стах сунув вирізку Золотареві під ніс, але зразу ж відсмикнув руку назад.

— Читай, сволоч, так! В руки не дам! Ще порвеш…

Це була невеличка замітка:

Золотар читав повільно, наморщивши лоба й ворушачи устами. Стах терпляче чекав, але вирізки в руки не давав. Золотар дочитав до кінця, всміхнувся Стахові в лице і з задоволенням простяг далеко впоперек стежки свої роззуті ноги.

— Що ж, — з насолодою сказав він, — тепер, як чоботи не тиснуть, і мені понятно: пі-і-і-шла вона, стерво вчорашнє, ік чортам собачим! З усякою буржуйською дипломатією заразом!

— Зіньку! — аж просяяв Стах. — Друг ти мій самий правильний! — Він засовався на місці і навіть сплеснув руками, чи то щоб обійняти Золотаря, чи то щоб загилити йому по спині. Втім, праву руку він мерщій сунув до кишені. — На, закури! — тицьнув він Золотареві кисет.

Піркес усміхнувся ніяково, патлаючи і без того розпатлане волосся.

— Ну, а це… — не знаходив він зразу що сказати, — а що ми їй скажемо, яку відповідь від ста двадцяти чотирьох наших хлопців дамо?

— Ат! — скипів Золотар. — Як «що»? Так і скажемо: душевно б, панно баришня, раді, тільки не згодні. Виходили з «Вишневого саду» так.

Попереду йшов Золотар, на обличчі в нього блукала блаженна, щаслива посмішка: він був босий, прокляті чоботи він ніс під пахвами. Під ніс він собі бурмотів щось про дипломатію та вузькі чоботи на ногах. Стах і Піркес ішли разом. Стах шепотів Піркесу щось про те, що він придумав одне діло, ну, таке діло, що закрутить в носі і меншовику з есером, і буржую з офіцером, а головне — німцю! Зовсім позаду підстрибувала то на одній, то на другій нозі Одуванчик. Ноги в неї зовсім стерпли, поки вона стояла на тій варті біля воріт. І що далі — вона відставала більше та більше. Адже біля кожної афіші на паркані вона неодмінно повинна була спинитися. Господи, і чого тільки не показували по тих кінематографах щасливим людям, які мали в кишені крону, щоб заплатити за білет. І «Соньку — Золотую Ручку» [440] з Вірою Холодною, і «Розбите кохання» з Мозжухіним та Лисенко, і «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером [441] . Он зимою, за часів совдепів, більшовики всіх чисто безплатно пускали до кіно…

— Стах! — спитав раптом Піркес. — А ким ти збираєшся бути потім, ну, після революції?

— Як «ким»! — здивувався Стах. — Самим собою!

І зразу він розсердився:

— Спочатку треба революцію зробити, а тоді вже думати, ким кому бути! Не шукай долі, а шукай волі! Чи не чув, як каже народ?

Темінь ночі сприяла над усе.

Всі три віконця — і те, що впрост на насип, і ті, що вздовж колії, — вони позапинали ряднами. Знадвору, проте, й так піхто по зміг би підійти: будочників цепний пес сидів зразу за порогом, на кожний невиразний шелест у лісі відповідаючи загрозливим гарчанням. Крім того, на самому насипу вартувала старша будочникова дочка, п'ятнадцятилітня Варка, пильно вдивляючись у вогні полустанка на другому кілометрі.