Чтение онлайн

Крізь млу і мжичку блиснув сліпенький огонь. Два невеличкі чотирикутні віконця виникли нагло, не далі як за десять кроків. Десь зовсім близько форкали копі, багато коней, і гупали копитами, переступаючи.

В благеньких променях від вікон вже можна було трохи роздивитися. Очевидно, це була хата лісника. На дубку під стінкою сиділо кілька скулених постатей, зіпершися на гвинтівки.

— Це я, Дзюба, — сказав все той же голос. — Шпигунів привів. Сотник спить?

— Зайди…

Шмат стіни немов випав — то розчинилися двері, — і темна постать Дзюби — довга шинель, шапка з шликом на потилиці, крива шабля при боці — провалилася в ясний чотирикутник. Знову зробилося темно.

— Що? — запитав Сербин, торкнувшися Шурки: вона тремтіла, він. відчув, що й він тремтить.

— Нічого. Змерзла… Дощ…

Макар тихо, майже нечутно, нервово засміявся. Козаки на дубку під хатою спльовували і муркотіли тихі прокльони. Дощ майже вщух.

Дзюба негайно ж вернувся, і їх повели всіх зразу, разом із труною.

Посеред хати стояв стіл, на столі була розкладена карта, і на ній стояв каганець. Тріпотливо освітлював він старшину в синьому жупані, що схилився над картою через стіл. Чорна каракулева шапка з червоним довгим шликом лежала на лаві поруч. Револьвер старшина тримав у руці, зіпертій на стіл.

— О! — скрикнув Макар і знову тихо засміявся.

Всі спинилися теж, старшина підвів голову, блиснув скельцями пенсне і зразу ж загонисто зареготав.

То дійсно був Репетюк. Він навіть сів на лаву — сміх валив його з ніг.

— Мілорди! Що за чорт! І чому труна? Хто помер?

— Хіба ви петлюрівець? — здивувався Макар. — А я думав…

— Так! — Репетюк урвав сміх і звівся, нахмуривши брови, вилиці в нього злегка зашарілися. — Я сотник військ Директорії, що бореться проти гетьмана. А ви, джентльмени?.. Бунчужний, ви можете йти!

Дзюба зробив кругом і, спантеличено озираючися, вийшов. Тепер, як сторонніх не було, Репетюк скинув з обличчя офіціальний вираз.

— Ну, розказуйте мерщій. І хто в труні? Когось живого виносите? — Він вихопив шаблю з піхов і, підійшовши, застромив лезо під віко. Потім підважив його, із рипом гвіздків віко відкрилося. — Мертва… а чого це, сер, у вас рука на косинці?

Жваво, перебиваючи один одного, хлопці почали розповідати Репетюкові. Про Київ, про мобілізацію, про закриття шкіл, демонстрацію, смерть їси, поранення Макара, втечу, поїзд, Васильків, підозру в шпигунстві. Репетюк реготав. Шурка сиділа осторонь, викручуючи воду з промоклого волосся. Її золоті кучері від вологи зробилися майже чорні і облипали голову, мов напомаджені.

— Познайомте ж мене з Репетюком, — тихо сказала вона Сербину. — Незручно.

Її познайомили. Репетюк клацнув шпорами і поштиво схилився. Шурку Можальську, як і вона його, він знав з першого класу гімназії, але знайомитися їм справді не траплялося: вона була з іншої компанії.

Коли все нарешті було з'ясовано, Репетюк знову прибрав офіціальний тон і надів шапку, розправивши шлик.

— Так от, панове добродійство! — сказав він, і голос його злегка завібрував, немовби він збирався виголосити промову. — «Український національний союз» став на боротьбу проти гетьмана за самостійну неньку Україну. Ми кличемо всіх щирих українців до військ Директорії. Ви можете зараз же вступити до моєї сотні. І ми підемо боротись за націю вільних казаків!

— А як же німці? — поцікавився Макар. — Взагалі, я не розумію…

— З німцями Директорія складе угоду — вони додержуватимуть нейтралітету. В наші внутрішні справи їм нема потреби втручатися. Вони прийшли гнати з України більшовиків! І залишмо політику, мілорди! Ми повинні бути лицарями нашої неньки, і більше нічого. Потім партії між собою розберуться. А зараз ненька Україна гине! — він викрикнув це майже істерично.

— Але ж ми студенти… — непевно почав Сербин, та Репетюк його зразу ж перебив:

— Авжеж! І поки ми не займемо Київ, не проженемо гетьмана, університети не відкриваються!

Він змовк і почав застібати пояс, підчіплюючи кобуру. Всі мовчали також.

— Запам'ятайте ще! — скрикнув знов Репетюк. — Коли кінчимо наш бій, ми побачимо тоді, хто був не з нами, хто не хотів нашої перемоги!.. Бунчужний! — гукнув він.

Бунчужний Дзюба ввійшов. Знадвору до вікон поприлипали обличчя козаків. Знічев'я вони зазирали досередини — що там коїться таке в сотниковій хаті.

— Хай виведуть коня! — наказав Репетюк. — Вже скоро ранок.

— Ловко! — спинив його Тсменко. — Я йду… Всі щирі українці… Бігме!

— І я! — заломив кашкет набакир Туровський… — За неньку Україну!.. Христя! А ти? Коля?

— Слава неньці Україні! — гукнув Репетюк.

— Воювати… так же не хочеться воювати… — тоскно прошепотів Сербин. — А за Україну, що ж, звичайно… проти гетьмана… коли так…

Макар мовчав.

— Молодця! — вдарив Репетюк Сорбина по плечу. — Ми ж з тобою старі футболісти. П'ять років у парі на футбольному полі йшли! Можеш мені повірити. Тебе я призначаю сотенним писарем.

— Кінь під кульбакою! — виструнчився Дзюба.

— Чудово! Бунчужний! Видати зброю і шлики оцим трьом козакам. Вони вступили до нашої сотні.

Не глянувши на Макара, Репетюк пройшов до дверей. З порога він відкозиряв Шурі.

Справді, райок уже надійшов. Тихий, повільний і невиразний. Сиві тумани стелилися низько, поземно.

Шликів не було до чого чіпляти — кашкети ж були студентські, — і тим часом доводилося засувати їх у кишені. Бунчужний видав кожному гвинтівку й кулеметну стрічку а патронами. Хлопці взяли гвинтівки на ремінь і підняли трупу. Вирішили поховати Icy десь тут: і на захід і на схід залізнична колія була ще гетьманська. Макар з Шуркою мали й далі йти пішака.

Вони вийшли надвір. Окіл залягали чорні під паром поля, халупка стояла край дороги. Півкілометра далі починався виселок. Ближче праворуч була ліщина і за нею, очевидно, став чи річка.

— Ідіть до ліщини, — порадив хтось з козаків. — Там з учорашнього бою одна коло одної воронки, і копати не треба. Поставите у воронку, землею присиплете, от і вже.

В ліщині справді були сліди недавнього бою. Багато кущів розламано або викинуто з корінням, там і тут валялися підсумки, порожні стрічки. Неглибокі, тридюймові воронки траплялися тут і там. Вчора Петлюрині «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків [473] . За згірком справді текла річка.

Шурка вибрала воронку край ліщини, у вибалку. Вона була глибша за інші й примітна — над нею височіла розчепірена стара верба. Хлопці спустили труну на землю. Ранок був мрячний, пронизливий, з голови до ніг прохоплював дрож. Після безсонної ночі ломило голову. Шурка стояла, тісно запнувшися в своє пальто, — тільки два пасомки кучерів стріпувались з-під шляпки. Всі похапали лопати — тягло зогрітися і розім'яти застиглі кістки.

Дно воронки трохи розчистили, на дно встановили навскоси труну.