Чтение онлайн

— Під караул! — прошипів нарешті полковник. Четверо унтерів негайно ж оточили Шумейка. На мить сірі очиці полковника всвердлилися в лице коменданта. — Ви не влада! — просвистів він крізь зціплені зуби. — Ви… ви… собачий кал! — перекладач переклав це дуже точно. Комендант хитнувся і хутко засопів.

Шпори дзенькнули, і полковник зник у вагоні. За хвилину з вагона виплигнув сурмач і, звівши сурму вгору, пронизливо і довго засурмив. Десятки офіцерів уже бігли вздовж ешелонів, унтери свистіли в сюрчки. З гвинтівками в руках, застібаючи пояси, підтягуючи ремінці під касками, з вагонів сипалися солдати і бігли до перону, шикуючися в шеренги. Шумейко неквапом крокував до будівлі комендатури. Двері комендатури хряснули, і двоє унтерів вросли в землю біля ґанку.

Тим часом шеренги солдатів розділилися на взводи. З офіцерами на чолі взводи розбігалися по території військової рампи. Вони переладновувалися на короткі цепи, і цепи надали долі, залягаючи вздовж перонів. Перони були високі, врівень з підлогою вагонів, але за два метри вглиб вони поступово спадали нахилом униз. Таким чином, проти колії перон був подібний до широкого бруствера — бетонованого й брукованого. Солдати лягали на схилах і виставляли дула кулеметів з-за бруствера.

Військова рампа мала форму великого — з півкілометра кожний бік — рівнобічного трикутника. Вздовж кожного з трьох боків тягся перон-бруствер. Вподовж кожного перону проходили колії — києво-одеська, києво-волочиська і одесько-волочиська, — сполучаючися в кутах. Усередині рампи — в заглибині — під купинням високих дерев були будівлі комендатури, етапу й кухні. Та ще вздовж києво-одеської сторони на пероні рампи стояли чотири довгі диктові бараки етапних приміщень. Тепер вони були обернуті на лазарети з тифозниками-репатріантами.

За брустверами перонів, отже, навіть невеличкий гарнізон міг би витримати довгу облогу і обстріл значно переважаючих сил: підступи, територія залізниці окіл були відкриті широко і прострілювалися поперечним, а на кутах і подовжним огнем.

Тим часом упав і швидкий осінній вечір.

Депо — півкілометра поруч — було тихе й мовчазне. Паровози стояли холодні, робітників не було. В машиністській німецький загін знайшов лише старого сторожа-інваліда. Він вимітав сміття. Семафор проти волочиської колії горів червоним огнем.

Настала й ніч.

Це була тиха, причаєна, але повна прихованого напруженого життя піч.

Петлюрівські гайдамаки, групками по кілька чоловіка, метушилися нишком по робітничих передмістях від хати до хати. Вони шукали машиністів, кочегарів і кондукторів. Німецькі гарнізони в петлюрівській боротьбі проти залишків гетьманщини обіцяли Директорії держати нейтралітет. Але вони аж ніяк не проголошували нейтралітету в боротьбі проти ростучого партизанського більшовицького руху. А більшовицькі партизани щодень більше й більше дошкуляли петлюрівщині. Загроза німецького багнета — то, власне, й була єдина зброя петлюрівщипи проти повстанського руху. Через те Директорія воліла б затримати німецькі гарнізони. Одначе сваритися з німцями їй було не з руки. І петлюрівські гайдамаки побігли шукати паровозні бригади для німецьких ешелонів. Та робітничі передмістя були без людей. По хатах сиділи лише діти й жіноцтво. Залізничники розбіглися по приміських ярах.

Німецький гарнізон, забарикадований досі карантинним колом за містом, враз порушив карантин. В темені ночі невеличкими загонами німці рушили до міста з північних околиць. Тихцем вони займали вулицю за вулицею і виставляли застави на перехрестях. Гарнізон посувався на сполучення з своїми на військовій рампі. Територію вагонних майстерень нишком облягав тісний німецький цеп. Там, у дворищі майстерень, за високим цементним муром, зійшлися сотні робітників. Там збиралися бойові дружини робітничої самооборони. Вони мали гвинтівки, кулемети й гранати. В галереї другого прольоту розташувався штаб дружини — підпільний більшовицький комітет.

По чорних, розмитих осінньою сльотою путівцях на всі боки від міста вже мчали поспішні тривожні верхівці. То слюсарі, теслі, кочегари й мастильники поспішали до приміських слобід, до найближчих сіл. Вони влітали на майдани поснулих селищ, збивали колодки з церковних дзвіниць, і ніч оживала рвучким і стривоженим дзвоном — на ґвалт.

І сільські майдани вже гомінко заворушилися в темряві. Вже чорними шляхами до станції поспішали кіннотники без стремен і сідел, вже торохтіли вози, вже сунули піші колони з гвинтівками, обрізами, вилами.

Три височенні щогли військового іскровика гули короткими штормовими хвилями виклику. В скляній галереї кабіни мерехтіли невгавні снопики зелених і фіолетових спалахів. «Київ — Київ — Київ…» — кликав у простір військовий бездротовий телеграф. Кабіна телеграфу була захоплена німцями.

В телеграфній залі вокзалу «залізнична рада» в повному складі — стояла. Жовто-блакитні шеврони члени «ради», про всякий випадок, немов ненавмисне, прикривали полою пальта. Комендант станції, начальник дільниці та голова «ради», конторник Головатько, через плечі телеграфіста схилилися над апаратом прямого дроту — Одеса. «Штаб де л'арме франсе… штаб де л'арме… франсе… штаб де л'арме франсе…»— стукотів і стукотів телеграфіст, обтираючи лівою рукою спітнілий лоб.

— Ви стукайте, — прошепотів комендант станції, — штаб сполученого держав Антанти франко-грецького десанту…

— Але наш код… — почав був телеграфіст, та в цю хвилину апарат раптом чудно захолостів, струм зник і ключ застукотів глухо.

— Аварія… — Телеграфіст витер піт правою рукою. — Дріт… — він відхилився на стільці і зразу ж висунув шухляду свого столу. Звідти він дістав газетний згорток і зашарудів ним. Там була його вечеря — помідор і кавалок пшоняної крутої каші.

Телеграфний дріт був перетятий.

«Рада» мерщій потовпилася до дверей.

Головатько вибіг на перон — скоріше дрезину, аварійну бригаду, чергового майстра! Але вокзальні колії лежали порожні. Червоні вогники семафорів густо мерехтіли звідусюди крізь туман. В залізничному посьолку рясно валували сполошені гайдамаками пси. Здалеку, з усіх усюд, з пітьми чорної ночі глухо й шпарко били далекі церковні дзвони — на сполох. Головатько заплакав і, метучи полами розстебнутого пальта, побіг геть вокзальним пероном.

Осінній ночі — туманній і мрячній — надходив кінець.

Але ще вдосвіта вздовж німецького цепу, що залягав за києво-одеським пероном рампи, раптом рясно сплеснули поспішні й тривожні вигуки «гальт!».

Через колію, просто до ешелону, до вагона полковника, простував невеличкий озброєний загін. Чоловіка з десять ішли чітко, добре вимуштруваною ходою, міцно карбуючи важкий крок, бряцаючи зброєю, і командир осторонь зліва подавав команду повним голосом — несподіваним і різким у настороженій тиші.

— Чота-а… стій! — скомандував він, і загін, майстерно притопнувши каблуками, став.

Це був взвод петлюрівських козаків.

Командир взводу відокремився і віддав честь німецькому офіцеру. Доброю німецькою мовою петлюрівський старшина попросив дозволу бачити його скесляпцію командира полку — в негайній оперативній справі. Він просив пробачити йому і збудити його екселянцію гера командира полку.

Полковник, проте, не спав. Він вийшов з вагона — і старшина, хвацько виструнчившися, гукнув до своїх козаків: «Струнко!» Козаки шарпнулися, виструнчилися і завмерли, мов бездиханні. Старшина зробив крок наперед і рапортував, що машиністи, помічники, кочегари і три повні кондукторські бригади вже зібрані, гайдамацький конвой їх доставив допіру в депо і найбільше за годину п'ятнадцять хвилин гарячі паровози будуть подані під усі ешелони полку його екселяиції. Щодо залізничної колії до Волочиська, то по лінії віддано вже екстраординарний наказ про охорону — кожна станція виставить колійні вартові застави, а попереду першого ешелону звідси вирушить контрольний поїзд з баластом та охоронною сотнею козаків з регулярного війська «Української Народної Республіки». Старшина говорив дзвінко і чітко, дивився некліпно в сірі полковникові очі і в довгому рапорті, що тривав добрих дві хвилини, не зробив жодної помилки проти синтаксичних правил німецької мови. Прононс, правда, був у нього остзейський.