ЖАНРЫ

Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:

— Заспокойтеся.

— Ні! Ви труїте! — ще голосніше засичав божевільний урядовець. — Я знаю!.. І я зараз скажу!.. Зараз скажу! Вголос! Нехай знають всі!..

Між півтисячі хворих сотня могла вставати й ходити. Напад скаженості вдесятеряє людські сили — з немічного і кволого він робить міцного й необорного. Двох санітарів і доктора вони за секунду розірвали б на шматки. Шурка зблідла. Божевільний вже роззявив рота для крику.

Але раптом він схопив доктора Розенкранца за руку.

— Слухайте! — зашепотів він знов, пристрасно і захлинаючися. — Слухайте! Я не скажу… Я буду мовчати… Але, будь ласка… будь ласка… слухайте… отруїть і мене!..

— Заспокойтеся! — почала була Шурка, але божевільний не дав їй говорити:

— Ні слова!.. Я буду кричати!.. Я заявлю!.. Отруїть мене, бо я буду кричати!

— Ми ж не труїмо, — спробував ще вплинути на нього Сербин. — Ви помилилися. Це камфора…

— Все одно! Я скажу, що ви труїли! Вони повірять мені, а не вам!.. Слухайте! Ні слова!

Він був щирий. Він хотів умерти. І він ішов на шантаж.

Раптом нещасний упав лицем Шурці на руки і заридав. Це були перші сльози після смерті його близьких. Він плакав рясними сльозами і вкривав Шурчині долоні поцілунками.

— Це дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Горе треба виплакати. З сухий горе буває божевілля, сказ. Пацієнт зараз знесилиться і засне…

Але доктор Розенкранц помилився. Виплакавшися, старик справді затих був на якийсь час, та тільки доктор Розенкранц ступив далі крок, він зразу ж схопився.

— Стійте! — гукнув він. — Я зараз закричу!

— Добре! — Доктор Розенкранц відбив кінчик ампули. — Заголіть йому рука! — Він витяг рідину з ампули в шприц.

Широкими завмерлими очима Шурка дивилася на доктора Розенкранца.

Але старий урядовець чудово розумівся на дозировці.

— Це мало… — похитав він головою.

Доктор Розенкранц слухняно відбив кінчик другої ампулки. Старий урядовець знову похитав головою.

— Три, — спокійно сказав він.

— Ви ж бачите, — потис плечима доктор Розенкранц, — ін'єктор маленький, і я зроблю другий укол.

Доктор Розенкранц метко підмінив ампулку і зробив другу ін'єкцію — кофеїну.

Якийсь час старий урядовець сидів недвижно. Очі його були широко розтулені, і глибоко в старих, ви цвілих зіницях жеврів жах. Він одкрив рота, кілька разів вряд хапнув повітря і з свистом потяг його у легені. Тоді ліг на спину і заплющив очі. «Спасибі!» — прошепотів він ще. Потім його обличчя закам'яніло, тільки з куточків очей, з-під повік, безперервним струмочком котилася сльоза по сльозі. Він прощався з життям. Він жалів за ним. Але він радів смерті. І він вірив, що вмер…

— Досить! — сказала Шурка. Вона була аж прозора, і губи в неї трусилися. — Я більше не можу! Хрисанф! Доктор! Я прошу вас — повернімося до барака!..

Доктор Розенкранц пробачливо посміхнувся.

— О бідний руський дівчина. Ваші нерви вже не витримують тільки простий медичний випадок… Одначе я також втомився! — Він склав шприц і закрив чемодан. Мовчки всі троє вийшли і пішли через туманну колію до бараків. У крайньому бараці, номер два, був відгороджений закуток, де стояла лава, стіл і дві табуретки. Це Сич з Лелекою, Боцяном і Чорногузом влаштували діжурку. Сич перестрів усіх на порозі барака.

— Так што, — рапортував він, — дозвольте доложить! За неімєнієм для медицинських, то єсть халатів білого краму, как-то: полотна, нансуку, мадеполаму, бязі абощо — довелось із'ять посредством реквізиції, на основанії законів воєнного врем'я, нові цукрові лантухи в колічествє двадцять п'ять. Госпожа актриса Колібрі вже прорізають дірки для голови та рук. Рядовиє Лелека, Чорногуз і Боцян отбил і в направлєніє базарю для подисканія веществ на предмет пришитія рукавєй…

— Сич! — сказала Шурка, пройшовши до діжурки за Розенкранцом. — Візьміть карабін і станьте на порозі!

— Слухаю! — схопив карабін Сич.

— Що?!

Доктор Розенкранц мерщій обернувся, люлька заплигала в нього між зубів.

— Пропустіть!

— Віноват, господин дохтурь! — Сич підняв карабін, загородивши двері впоперек. — Я очень ізвіняюсь, але ж поступив такий приказ.

— Що це означає? — доктор Розенкранц люто поглянув на Шурку. Його зелені очі спалахнули іскорками, руда борода стала мов віник. — Я вступив добровільно на боротьбу проти епідемія сипний тиф!

Шурка сіла на табурет, поставила лікті на стіл і поклала на долоні підборіддя. Вона була зовсім бліда, обличчя загострилося, як у мертвяка, але губи вже не трусилися.

— Доктор! — промовила Шурка тихо. — Ви зовсім не військовополонений. Ви з німецького гарнізону, що стоїть за карантином на території одинадцятого полку…

Сербин розгублено сів проти Шурки. Розенкранц з хрипом потяг з люльки нікотин. Сич на порозі тихо кашлянув у кулак.

— І ви справді притруювали хворих…

Зробилося зовсім тихо. Навіть нікотин у люльці доктора не харчав.

— Ви притруювали поранених! — майже скрикнула Шурка вдруге. — Коли ви підміняли ампулку, щоб впорснути тому божевільному, я зрозуміла, що ви так само метко робили раз у раз. Для чого це ви робили?

Сич знову кашлянув у кулак.

Доктор Розенкранц харкнув люлькою і презирливо посміхнувся:

— Ви діти, — сказав він. — Дуже добре. І, крім того, ніхто з вас не є медик. Ви нічого не розумієте в медицина. Ви діти!

Шурка зітхнула.

— Незрозуміло, — прошепотіла вона.

— Будь ласка, — сказав доктор Розенкранц. — Дуже добре. Я можу пояснити. Вони повинні були вмерти в тяжкі муки тифозна гарячка, а я давав їм получити своя смерть в солодкий забуття сон — в обійми морфей…

Йому стало важче говорити по-російському. Він почав ламати слова і в вимові виразніше забринів німецький акцент. Він був уже зовсім блідий, тільки на вилицях ще горіли червоні плями.

Сич кашлянув голосніше.

— Дозвольте доложить, — неголосно проказав він, — між народом іде така поголоска, що гермаиець, сказати б, сам з обдуманим намєренієм напустив на нашу руську армію тиф. Отак, як він придумав аеропланні стріли, пушку «берту» [500] або ж к примеру, задушливі гази. Щоб, значиться, як повернемось по домах, затруїти весь руський народ. Особливо як почалась тепер в Росії мировая революція і вообще большевизм. Тоді Росія, сказати б, уся вимре, і він подолає нас без війни… Опредільонний пішов такий слух…

500

… пушку «берту»… — німецьку важку далекобійну гармату.

Поделиться с друзьями: