Чтение онлайн

Над п'яною дитиною зчинився гвалт і лемент. Мама плакала, сестра плакала, плакав брат. Батько бігав по квартирі, шукаючи нашатирного спирту і ще чогось. Нарешті Юру примусили виригати Іванову горілку, потім ще для чогось поставили клістир, дали випити якісь краплі, натерли чимось тіло, побризкали чимось ліжко. Юру поклали в холодні простирадла, і мама сіла над ним, щоб він спокійніше і швидше заснув. Але, зовсім зморений сном у перші хвилини після сп'яніння, Юра втратив абсолютно всяке бажання до сну після такої кількості лікарських маніпуляцій. Він пхикав, хлипав і вередував. Батько запропонував дати йому снотворного. Але саме тієї хвилини, коли він уже пішов до свого столу діставати якісь порошки, сильний гуркіт у двері спинив усіх.

Мати кинулася відчиняти, і зразу ж просто до кімнати, дарма що в брудних чоботях, вбіг сторож Маврикій.

— Ваше благородіє! — горлав він. — Корнелій Іванович! Горимо! Експропріатори підпалили гімназію!..

Третій раз у житті Юра побачив, як батько хапається за свого револьвера. Мама кинулася на кухню — там стояла бочка з водою.

Втім, тривога була, власне кажучи, марна. Сторож Маврикій поспішив. Гімназія ще не горіла. Одначе підпалена вже була. В коридорчику, який сполучав будівлю мужського корпусу з жіночим і який завжди був замкнений з обох боків, хтось невідомий розклав чималеньке багаття. Від жару потріскалися і висипались шибки. Аж тоді Маврикій, який чергував цієї ночі і спав у сторожці, помітив огонь.

Пожежа була ліквідована без допомоги пожежної команди. Маврикій, Капітон, Іван разом із двірником Віссаріоном залили її з шланга, а пансіонські куховари забризкали з відер. Директор, інспектор і Юрин батько, доглядач пансіону, які жили в дворищі гімназії, прибули на пожежу всі. Директор стояв, затуливши лице руками, інспектор безперестану і безрезультатно свистав у поліцейський свисток, а Юрин батько ходив довкола по гімназичному парку, затиснувши револьвер у руці.

Втім, його ходіння не було даремне. В кущах коло павільйону батько виявив калошу. Він тріумфально приніс її і урочисто приміряв до відбитка ноги, який лишився біля дверей коло багаття у вогкій брудній землі. Калоша прийшлася кап-у-кап.

— Нуте-с? — закричав батько. — Підпалювача буде виявлено.

І він роздивився калошу. Вона була з правої ноги. Номер десять. Санкт-Петербурзького заводу «Треугольник». Підкладка була червона. Таких калош у гімназії було принаймні пар з п'ятдесят, а в цілому місті щонайменше з п'ять тисяч. Батько плюнув і закинув її назад у кущі. Револьвер він теж сховав до кишені. Пожежа тим часом була вже ліквідована, і він рушив додому.

Години зо дві надзвичайні події обговорювалися і пересуджувалися в родинному колі. Хто підпалив? Хто зробив обструкцію в гімназії? Хто зірвав бал? Хто кидав прокламації? Кількох маскарадників пощастило затримати і посадити у карцер. Але поміж них не було ні матроса, ні гаучоса, ні білого ведмедя — вони просто зникли, як крізь землю. Чи були то гімназисти, чи то експропріатори анархіста Соловйова скористалися з гімназичного маскараду для своїх крамольних цілей? Батько з мамою посварилися. Батько вважав, що гімназисти, мама — що експропріатори. Батько доводив, що половина гімназистів може спокійно йти в шайку Соловйова — вони шибеники і. анархісти. Втім, щодо самої обструкції, то в батька вона не викликала осуду. Він її розумів. Він їй співчував. Більше — він був за неї. Хіба ж не свинство, хіба ж не злочин? Росія гине, захлинається в крові, розстріли, вішання, катування, страти, а тут танці, маскаради, бали! Ганьба! Злочин! Підлість! Запаморочувати молоді голову! Зав'язувати їй очі! Брехати їй! Нівечити їй душу! Мракобісся! Чорт знає що! Молодь повинна протестувати! Вона повинна йти попереду! А за нею всі! Вся інтелігенція повинна протестувати! Інтелігенція повинна злитися з народом! Страждати разом з ним! Загинути в ім'я його спасіння. На шибениці, під стінкою, на ешафоті!

Раптом мама скрикнула страшним голосом, батько зірвався і заметушився по кімнатах в самій білизні, всі діти заплакали і зарепетували.

Бо коїлося щось чудне і страшне. Чудний, моторошний брязкіт наповнив кімнати і немовби йшов уздовж стіни будинку. Одно по одному вікна раптом немов вибухали і з хрускотом та брязкотом осипалися вниз. З схлипуванням і передзвонами скло падало на підлогу і розбивалося ще раз, вже торкнувшися землі. Вибухло одно вікно, потім друге, третє, четверте — по черзі — всі десять вікон, що були в квартирі. І зразу звуки, звідтіля, знадвору, яких досі чути зовсім не було, чи були вони тихі і далекі, — враз стали близькі, виразні, яскраві — тут, поруч. Холодне, мрячне повітря війнуло в кімнату і огорнуло всіх вогкістю. Тепер брязкіт розбитого скла чувся вже десь далі, немов навпроти. Вікна били тепер в директоровій квартирі, потім в квартирі інспектора…

Батько стояв перед висадженим вікном, зовсім перехилившись на вулицю.

— Городовий! — несамовито горлав він. — Городовий! Караул!

Навесні Юра складав іспити до гімназії.

День був блакитний і сонячний. Юра встав перший і вийшов у двір. Дерева стояли ніжно-салатні, під першим листом. Батькові жоржини вже пробилися тонкими білястими паростками. Грудки землі довкола них були пухкі, чорні і масні. Барвінок на бордюрах палісадника вже квітував. Якась невідома пташка — вчора її ще не було, вона прилетіла з вирію щойно вночі — стрекотіла у вишняку часто і радісно. Промінь сонця упав просто на щоку. Чи то радість, чи то горе заскімлили Юрі під серцем.

Потім мама дала Юрі чисту білизну і новий костюмчик. Яка гидота! Презирливо відкопиливши губу, Юра одяг коротенькі штанці і широку матроску. Це вже останній раз! Зараз Юра піде і складе іспит. Неодмінно складе — нема вже більше сил ходити в цій ганебній дитячій одежі. Юра категорично відхилив мамині спроби допомогти йому вдягтися. Ще чого? Через дві-три години він буде вже гімназистом! Поки мама розчісувала йому волосся, батько спробував ще перевірити його знання з закону божого. З законом божим було найгірше. Це вам не арифметика і не російська мова, тут тобі всякі молитви, їх треба знати напам'ять, а як же їх знати напам'ять, коли це зовсім не вірші і в риму не писані? Батько похмуро скуйовдив бороду і спитав:

— Ну-с, Юрка, а скажи мені ще раз «Вірую» [100] .

— Тату! — сказав Юра твердо й рішуче. — Будь ласка, не прискіпуйсь. «Вірую» я все одно не знаю.

Батько зашипів у бороду, аж вона стала віялом довкола лиця, і, нарешті заспокоївшись, загорлав:

— Як же ти, обормот, підеш складати іспит? Таж тебе негайно провалить отець Степан!

Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? Він же знає пів-Пушкіна напам'ять, а з арифметики міг би складати не до підготовчого, а просто до першого класу!

— Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, — смиренно сказав він.

Молитву Єфрема Сіріна Юра любив [101] . Вона була зовсім як вірш. Крім того, її читалося на вечірніх відправах у великому пості, коли в церкві бувало так журно і тихо.

— Ну, — промовив батько, — пішли!

— Юрок! — мати перехрестила і поцілувала Юру.

На мить Юрі зробилося журно і страшно. Ні! Він не хоче йти до гімназії. Він не хоче складати іспит. Він не хоче рости і бути дорослим. Нехай він краще зостанеться собі маленьким, маминим хлопчиком… Але то була тільки секундна слабість. Юра зразу ж згадав, що він же мужчина, і ганебну слабість переміг. Він надів кашкет і вийшов за батьком.

Було пів на дев'яту, і до гімназичних дверей прямувала сила народу. Гімназисти йшли на перехідні екзамени. Малих хлопчиків, отаких, як Юра, в матросках, сорочках і тужурочках, матері й батьки вели на вступні. Серце Юрине затрепетало. Ще година-дві і він теж стане чоловіком, як і всі. Він буде гімназистом, учнем. У нього буде сила товаришів-однолітків, з якими він бавитиметься, ходитиме, житиме разом, одним життям. Він не буде сам! І він буде не просто серед людей, невідомих — інших людей, а він буде членом кор… кор… правильно! — корпорації. Його клас — це його кор… корпорація!

Сторож Іван, сторож Маврикій, сторож Капітон вже не були такі, як були раніше, коли Юра проходив повз гімназичні двері. Тоді вони були недосяжні й чужі, а тепер вони були нехай і суворі, але зовсім, зовсім свої. У них з Юрою було навіть спільне діло, спільне життя. Вони були з Юрою одної кор… порації. Юра скинув кашкет і привітно сказав:

— Здрастуйте, Іване, здрастуйте, Маврикію, здрастуйте, Капітоне!..

На порозі класу батько залишив Юру самого.

— Ну-с, оболтус, — сказав він, лагідно полискуючи чорними скельцями окулярів, — йди тепер сам. А я піду на свої екзамени. Іди, Юрію Корнелійовичу! — Він підняв руку і перехрестив Юру. Це було чудно, бо досі ніколи Юра не бачив, щоб батько сам хрестився. — На бога надійся, а сам не плошай!