Чтение онлайн

Про Вассу, її гірку долю та все інше — окрім, певна річ, свого до неї нестримного кохання, — Юра негайно ж розповів своїм приятелям: Вані й Володі. Доля Васси схвилювала всіх. Мачуху вирішено забити. Потім з'явилася ідея написати їй погрозливого листа. Нарешті закоханий Юра заявив, що він Вассу експропріює.

Хлопці вже давно, ще з різдва, коли сталася в місті експропріація каси на цукроварні поміщика Терещенка [118] , збиралися й собі стати експропріаторами. Отже, вирішено, щоб Юра викрав Вассу, а тоді добув у її батька ключі і після того ложа експропріаторів у складі Володьки, Ваньки і Юрки нападе на пошту і забере всі марки. Юра наважився і через Вапьку відправив Вассі листа:

Васса відповіла зразу ж:

Лист Васси був написаний кров'ю, виточеною з пальця, наколотого голкою. В Юри пішла обертом голова, і він мало не вмер від кохання. Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку… [119]

І от Васса була поруч. Щойно її експропрійовано. Он вона сидить у кутку і тремтить. Чого вона тремтить? Адже літо — і зовсім не холодно.

Юра завовтузився, його аж обсипало жаром. Що ж його тепер робити? Ну, вкрадено. Даму серця. От вона тут. А далі що?

Васса тремтіла і мовчки кулилася в своєму кутку. Від дому Бови і аж сюди між ними з Юрою не було вимовлено й жодного слова. Вони бігли повз кладовище, як шалені. Було дуже страшно.

Юра спробував кашлянути. Нічого не вийшло — кашель застряг у горлі. Очевидно, треба було щось сказати. Господи! Але що ж треба в таких випадках говорити? Йому ж ще ніколи не доводилося мати даму серця. Зосереджено Юра почав пригадувати, що там таке виголошував Дон-Кіхот, коли, припавши на одне коліно, освідчувавсь у коханні прекрасній Дульцінеї?

Васса сиділа і тремтіла. На сході половіло і навіть рожевіло по обрію. Що ж його робити?

Враз Юру пронизало. Ага! Треба, очевидно, підійти і поцілувати дамі серця руку. Руку? Поцілувати? Дамі серця? Ні. На таке Юра не наважиться. Поцілувати руку! Ні.

А потім — до чого це? Ну, скажімо, Юра б наважився, підійшов і поцілував би. А далі що? Не можна ж руку цілувати безперестану. Це ж набридне. Що ж далі?

Тоска підступала Юрі під серце. Господи, господи, хоч би ранок швидше, чи що! Може, піти і покликати Володьку з Ванькою? Володька, той, мабуть, знає, що треба сказати дамі серця.

— Хочете, — раптом прорвався-таки голос з Юриної горлянки, — я запалю свічку або ліхтарик, і ви читатимете «Пещеру Лейхтвейса»?

Васса не відповіла. Вона тремтіла і ляскала зубами. Схід вже порожевів з краю до краю. За глинищем, на цегельні, закричав якийсь птах — придушено і шипляче.

Юра відчув, що він потроху важніє, немов розпадається, очі терпнуть, все довкола немов відходить кудись, далі, за хмару, геть. Він позіхнув. Ага, це хотілося спати!

Юра швидко схопився і протер повіки. Такий сором — ще й заснути при дамі серця! Юра хопився свого рюкзака і почав перебирати речі. Банка з варенням. Може, запропонувати їй варення? Сухарі, олія, горох, олово, пістони. Все на місці. Все ціле. Але справді, як же бути з дамою серця, коли хочеться спати? Не спати зовсім? Хто ж це витримає?

Юра протер очі і поглянув у куток. Тепер уже в печері було зовсім видно. Дама серця сиділа, тремтіла і плакала.

Господи! Що ж його робити? Що його робити з дамою серця? І голова така гаряча, так пече…

… Юра здригнувся і розплющив очі. В голову справді сильно пекло. Юра висунувся передньою частиною тулуба з проходу печери, і проміння сонця палило йому просто в маківку. Сонце було вже ген високо — був білий день і вже не рано. Чому він десь в ямі, в землі, а не вдома, в ліжку — Юра не міг зрозуміти. Це, мабуть, таке йому снилося. Він відхиливсь від сонця, потягся й перевернувся на другий бік — хай собі сниться далі. Але враз якась прикрість, нудь, турбота замлоїла під грудьми. Юра згадав, зірвався і сів. Господи! Невже правда? При сонці, вдень — навіть не віриться…

Юра нишком, крадькома, поволі озирнувся.

Печера була порожня. Дами серця не було.

Тремтливими руками Юра взяв бляшанку з варенням і відкрутив покришку. Це були вишні з кісточками. Юра поклав на язик одну, другу, далі — третю. Сироп доводилося злизувати просто з пальця. Непомітно він вилизав бляшанку до дна.

Потім Юра звівся і схвильовано зітхнув. Як лунко в великій і порожній печері захурчали камінці, коли нога сприснула і грудка покотилася глинищем униз. Юра знову був один. Сам. Гіркота стискала серце. А може, то була й не гіркота.

Щось немовби кінчилось. Або щось немовби почалося. Невідомо, що то було…

В кожному разі, на всякий випадок, варто було закласти руки до кишень і зневажливо засвистіти, як це добре умів робити Володька.

Юра зразу ж опанував себе. Він звівся і неквапно наблизився до виходу з печери. Потім, не поспішаючи, наставив комір, насунув капелюх до брів, і тоді помалу вистромив голову, й обережно роздивився праворуч і ліворуч. Аж тоді дозволив собі рушити геть. Обережність тут, у глинищах, була, звісно, зовсім не потрібна, але ж так завжди робив Нат Пінкертон, і Юра вважав це і для себе обов'язковим.

Опинившись на глинищі, просто неба, під сонцем, Юра враз зірвався і, вилискуючи п'ятами, щодуху чкурнув геть.

… Він лежав під кущем шипшини навзнаки. Одна нога була зігнута в коліні, друга випростана зовсім, руки широко розкинуті, голова назад — над оскаллям зубів гостро вгору стирчало вузьке хлопчаче підборіддя. Дикої рожі гілля схилялося низько, і величезні жовто-рожеві суцвіття барвистими гронами звисали униз немовби навмисне. Але вітер злегка колихав шипшину, і все це був не сон, а насправді. Револьвер «лефоше» був затиснутий в правій руці, хоча крові ніде видно й не було.

— Зараз прийдуть з поліції, — прошепотів хтось, — вони вже знають…

Але було так тихо, і мова звучала так чудно, що голос урвався, і хлопчик ніяково обсмикнув поли білої літньої форменки під пояском з бляхою. Всі переступили з ноги на ногу. Олівці, пера та каламарі тихо брязнули в ранцях за плечима. Було зовсім тихо, і тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару.

Хлопчаки стояли бліді, раптом схудлі й розгублені. Це був перший мертвяк, якого бачила більшість із них у своєму житті. Але ж цей мертвяк був до того ж і самогубця. А мало того — цей самогубця був усім їм відомий шкільний товариш. Його прізвище було Ржицький, і дражнили його за розірвану верхню губу Кроль. Он осторонь, спершись на стовбур молодої акації, стояв його однокласник Пашута, і тільки вчора вони поверталися з гімназії додому разом, і — це всі бачили — Кроль Пашуті позичив до ранку, тільки до ранку, французький підручник.

Хлопчаків довкола шипшини все прибувало. Було пів на дев'яту, а через бульвар ішли до гімназії всі, хто мешкав у новому місті або фільварках [120] . Уже кущ шипшини був оточений колом. Уже було щонайменше з півста хлопчаків — і дев'ятилітніх малюків, і дев'ятнадцятилітніх вусатих восьмикласників. Нові, підходячи, підплигували ззаду, намагаючись роздивитися через голови товаришів, задні натискували на передніх, передні опиналися, задкували, відштовхуючи задніх плечима, щоб не впасти на розкинуте тіло самогубці. Всі хутко дихали, але мовчали. Нарешті хтось наважився нахилитися і помацати чоло. Зразу ж він з жахом відсмикнув руку назад. Чоло було холодне як лід. А довкола був гарячий травневий ранок. Вранішня роса впала на скуйовджене волосся. Ржицький вмер ще, очевидно, вчора ввечері.