Чтение онлайн

Юра був дома перший і вже сидів у мами на колінах. Розповідаючи, він майже непритомнів від захоплення і переживань. Брат із сестрою топталися довкола, заздро позираючи Юрі в рот, мамі в очі і намагаючись докинути слівце і від себе. Але Юриного голосу, відомого в родині під назвою «ієрихонської труби» [94] , вони і вдвох перекричати не могли.

Потім прибіг батько. Він не міг дихати, він давився, патлав бороду і розмахував руками.

— Ах, ти вже знаєш! — він був розчарований, що Юра випередив його. — Дайте мені склянку боржому, я більше не можу! Нуте-с… Обормоти! — раптом зареготав він. — Молодці! Го-го-го! Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію… [95]

Він раптом зірвався і побіг.

— Корнелій! Куди ж ти?

— Я побіг. Там затримали чоловік з двадцять. Ми зараз будемо садити їх в карцер!.. Годин по двадцять на брата закатаємо, остолопам! Го-го-го-го!..

Він хряпнув дверима і побіг. Потім задеренчав дзвоник з парадного. На порозі з'явилася ставна жіноча постать і перед нею трійця маленьких.

— Олено Адамівно! Ви дозволите на вогник до вас?

— Пані Бржонковська! — мати була здивована вкрай. Пані Бржонковська, дружина управителя маєтків графині Браніцької, ніколи не заходила, та й, власне, з батьком і мамою знайома не була. Вона первувала в колі місцевої аристократії і товариством учителів та інших чиновників гребувала. — Заходьте, заходьте, пані Бржонковська! Це така приємна несподіванка! А оце, значить, ваші малята?

— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учителівство так злиденно проживає… Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат [96] . Чи так?

— Сідайте! — сказала мама тихо. — Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя… [97] Я зараз зготую чай…

— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зосю, Юзю! Гдзє ти, дзєцко? Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю…

— У нього на черевику дірка… — сказав найменший, Юзек.

Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.

— Ідіть! Ідіть! — кинулася вона. — Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Марусю, Юрку!

Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах. Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече.

На ньому була мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять. Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Мнішек [98] в суворінському виданні [99] повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменший, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.

— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку. — І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра… У вас є кукли? — поцікавилася вона в Юриної сестри. — Ні? Хіба ви будете суфражисткою? В окулярах і синіх панчохах?

Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата иа два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби:

— Котрий з кишаків побіжить до батька в кабінет і принесе мені сигару! Мені щось скортіло запалити, я перехвилювався. Що? У вашого батька нема сигар? Мій татко палить тільки гавани, по десять карбованців одна. Він скурює на день штук двадцять і ще, крім того, всіх, хто до нього приходить, частує. А англійських люльок у вашого батька теж нема? Ні, простих цигарок я не палитиму. Вони ж, мабуть, з дешевого тютюну?..

— Хочеш, — запитав Юра в Юзека, — ми підемо на кухню, там наша кицька привела шестеро котенят? Такі манюні-манюні, і тільки вчора почали бачити!

— На кухні хлопи, — пропищав Юзек і напиндючився. — До хлопів не годиться ходити.

— Чому?

— Бо не годиться.

Юра не зрозумів. Помовчали.

— А навесні я все одно втечу у пампаси, — заявив тоді Юра. — Ти знаєш слюсаревого Казимирку? В нього є справжній череп самого Кочубея.

— Кочубей також був хлоп.

— Він був полковник і великий поміщик. Пушкін каже, що «его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы».

— Все одно, татко казав, що він з хлопів. А хто такий Пушкін?

— Письменник.

— Хлоп?

— Не знаю… Олександр Сергійович. А що таке хлоп?

— Мужик. Помовчали.

— Навесні, — запищав Юзек, — я поступлю до гімназії.

— Ага!

«Я теж», — хотів був вихопитися Юра, але враз спохватився. Йому раптом зовсім перехотілося вступати до гімназії. Він заздро подивився на Юзекову шабельку.

— Гімназисти, — сказав він, — ябедники. Вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж і б'ють. Паничі! Мамині мазунчики! Карандаші!

— А коли я кінчу гімназію… — запищав був ще Юзек, але Юра його зразу ж перебив: — Вони ябедники! Вони виказують на своїх! І їх не беруть у солдати!

— Але я поступлю до польської гімназії, — погордливо закричав Юзек. — Вона відкривається тут з весни. Там будуть самі шляхтичі!

— Дурак! — схватився Юра і раптом обома руками ухопився за Юзекову шабельку.

— Віддай! — сіпнувся Юзек убік.

Ремінець зразу ж урвався, і шабелька опинилася в Юри-них руках.

— Віддай! — зарепетував Юзек і затупотів ногами. — Віддай! Вуличний хлопчисько! Хлоп!

— Бий! — залементував і Юра. Шабля змахнулася вгору і впала вниз. З усієї сили Юра потяг піхвами Юзека по спині. — Бий гімназистів!

— Гвалт! Он мне біє!

Але шабля була зовсім не замашна. Юра кинув її геть і загилив Юзека кулаком у вухо. З скаженим зойком Юзек простягся на підлозі. Тоді Юра затопив йому ще в потилицю. Потім копнув ногою під бік. І аж тоді кинувся щодуху навтікача. Мама, пані Бржонковська, Броніслав, Зося, Олег і Маруся вже бігли до кімнати з усіх боків. Юзек лежав на спині і, пацаючи ногами, верещав на цілий світ…

Тікати треба було навсправжки і ховатися так, щоб ніхто не знайшов. Таке місце в Юри було. Він вибіг до коридора, проскочив у сінці біля кухні і мерщій чкурнув по сходах на другий поверх. То були чорні сходи до гімназичного пансіону. Але чорний хід був замкнений і не відкривався майже ніколи. Ключа від нього мав батько і користався інколи, коли бувало пансіонери здіймали раптом шарварок над головою і треба було їх несподівано накрити і посадити у карцер. Ще мав від дверей ключа пансіонський сторож Іван — у нього тут, на площадці, переховувалися лампові стекла, ганчірки, щітки, а також пляшка з горілкою і оселедці в газеті.