Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
В газеті писалося про Сараєво [126] , про знедолену й скривджену Сербію, про вірнопідданчі почуття руського народу, про загрозу світовій цивілізації від варвара-шваба.
Читання газети відбулося прилюдно — на футбольному полі. Десятеро юнаків з розхристаними грудьми, у чорних трусах та синіх з червоними комірами фуфайках, обступили одинадцятого, зодягнутого так само. Він високо тримав газету, щойно одержану від хлопця-газетяра. Він був схвильований, і голос його тремтів та вібрував на неприродно високих нотах піднесення. Тихе, прозоре і непорушне літнє надвечір'я було вже тої пори. Сонце сідало, і останнє його проміння ледь на мить затрималося ще на самісіньких верхів'ях пірамідальних тополь, що оточували наше футбольне поле. Від другого, супротивного, гола хутко тупотіли сюди одинадцять пар голих ніг. То, сполошена несподіваною перервою в грі, бігла сюди ворожа команда.
126
В газеті писалося про Сараєво… — Йдеться про вбивство наслідника австро-угорського престолу Франца Фердінанда та його дружини, яке сталося 28 червня 1914 р. в м. Сараєво (тепер столиця Республіки Боснії та Герцоговіни в Югославії). Це вбивство, здійснене конспіративною групою «Молода Боснія» (Г. Принцип та ін.), австро-німецькі імперіалісти використали як привід для розв'язання війни.
Аудиторія тим часом розросталася щосекунди. Від залізничної колії бігли службовці блокпоста і робітники, що ремонтували насип. З солдатських казарм — наш плац був на військовому майдані стрілецького полку — бігли групками і поодинці кашовари, пекарі, аптекарі та інші полкові службовці, що в цю годину не бували на муштрі. З офіцерських корпусів, розташованих по той бік шосе, вийшли в кисейних маревах хатніх пеньюарів дами офіцерських сердець. Натовп на військовому майдані притягував до себе всіх. Ці дні були такі тривожні і повні несподіванок.
Туровський читав. Він читав із швидкістю, максимально можливою, але чудово й метко маневруючи серед усіх крапок, ком та інших розділових знаків. Знак оклику в його вимові жив. Він майже бринів як самостійний звук. Лекції латині не пішли для Туровського намарне. Ось уже він міг користати з них у житті. Римську літературу викладав у нас інспектор гімназії, педант і деспот, але великий аматор декламації, академіст Богуславський. «Квоускве-тандем, Катіліна!..» [127] «Дедалюс-інтереа…» [128] Туровський скандував: «Великий русский народ!», «Доблестная русская армия!», «Мы, божией милостию!», «Непобедимая!», «Священная!», «Боголюби-вая!», «С нами бог!..» Ми почували, як хвилі високого патріотизму б'ють нас одна по одній і мало не звалюють з ніг своєю істеричною запамороливістю. Голови наші йшли обертом, нори тремтіли від молодечого ентузіазму. Буде війна!
127
Квоускве-тандем, Катіліна!.. — початкові слова промови римського політичного діяча, оратора і письменника Марка Туллія Ціцерона (106-43 до н. е.), виголошеної проти римського претора Луція Сергія Катіліни (бл. 108-62 до н. е.), який намагався захопити владу. Змову викрив Ціцерон. Цей уривок був обов'язковою лектурою на уроках латинської мови в дореволюційних гімназіях.
128
«Дедалюс-інтереа…» — початок восьмої книги міфологічного епосу «Метаморфози» римського поета Публія Овідія Назона (43 до н. е. — бл. 18 н. е.).
О! Ми знали, що таке війна. Нас навіть вчено цього протягом восьми років з підручника Іловайського [129] . Війна — щедре джерело слави для вітчизни. Крім того, це ж прекрасна і захоплююча пригода. Скільки надзвичайних образів, скільки прекрасних асоціацій! Бури. П'єр Безухов [130] Генерал Кондратенко [131] . Порт-Артур. І сніг, що засипає відступаючу французьку армію [132] .
129
Іловайський Дмитро Іванович (1832–1920) — російський історик, публіцист дворянсько-монархічної орієнтації. Автор «Історії Росії» (тт. 1–5), підручників із російської та загальної історії.
130
П'єр Безухов — один із героїв роману «Війна і мир» (1863–1869) Л. М. Толстого.
131
Генерал Кондратенко. — Роман Сидорович Кондратенко (1857–1904), під час російсько-японської війни успішно керував сухопутною обороною Порт-Артура. Був убитий під час артилерійського обстрілу.
132
І сніг, що засипає відступаючу французьку армію. — Йдеться про картину російського живописця Василя Васильовича Верещагіна (1842–1904) «На смоленській дорозі — відступ-втеча».
— Урррааа!!! — вибухнули ми. І це було надзвичайне «ура!». Це не було те «вра», яке ми кричали в гімназії на честь «пустого уроку». Це не було й те «гіп-гіп-ура», яке ми виголошували традиційно на знак перемоги на футбольному полі. Це не було також і те «ура», яке ми горлали в перервах між лекціями, в черговій бійці бурських повстанців проти британського регулярного війська. Це було справжнє «ура». Це було доросле «ура». І ми були горді з цього. Кашовари, пекарі в синіх фартушках і аптекарі в білих халатах — справжні, дорослі військові — кричали це «ура» разом з нами. І це «ура» рівняло нас. Це «ура» робило нас дорослими.
Матчеві не судилося закінчитися. Треба було вертатися до міста, треба було бігти на залізничну станцію — осередок і центр усього громадського життя [133] . Там щось, очевидно, мало відбутися.
Ми накинули на плечі наші шинелі, які носили завжди наопашки — щоб з-під них красувати широкими грудьми спортсменів, — і з звичайними співами рушили до міста. Коли назустріч нам траплялися гуртки солдатів чи офіцерів, що, навпаки, поспішали з міста до казарм, ми уривали спів і вибухали гучним одчайдушним «ура». Ми — одинадцятеро — йшли в ряд широким строєм, на всю широчінь вузенької вулички передмістя. Ми перегородили її впоперек. Розпанахані груди, кашкети на потилицях, по вітру чуби. Найстаршому з нас ледве доходив сімнадцятий рік. Але більшість були ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники. І ми були футболісти одної команди [134] . Ми несли зараз в собі надзвичайне піднесення після фізичної радості гри і після нового, не знаного ще, духовного екстазу. І мимоволі кожний з нас одинадцятьох молодечо милувався з десятьох інших. Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас. Ми не могли вже жити один без одного і за межами футбольного поля. Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік.
133
… треба було бігти на залізничну станцію — осередок, і центр усього громадського життя. — Дія роману «Наші тайни» відбувається в м. Жмеринці Вінницької області. У книжці «Я вибираю літературу» (с. 65) письменник згадував: «… роки отроцтва мого припали на початок світової війни, і проживали ми тоді в найбільшому прифронтовому екомунікаційному вузлі: тут схрещувались шляхи Південно-Західного і Румунського фронтів».
134
І ми були футболісти одної команди. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 61) Ю. Смолич писав: «У середніх класах, у Жмеринській гімназії, я захопився футболом і з іншими ентузіастами цього грища заходжувався створенням постійної команди, щоб не просто «ганяти м'яча», а й опановувати тактику комбінаційної гри. Футбольну команду я теж сприймав як своєрідне «братерство» поплічників та однодумців».
От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.
Васька Жайворонок — наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:
Что ты вьешься, черный ворон, над моею головой, Ты добычи не добьешься, черный ворон, — я живой…Серця наші холонули, голови паленіли. Прекрасні батальні образи буйно вирували в наших уявах. Бої. Стрілянина. Вогонь. Дим. Кров. Смерть. «Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…» [135] і ми — попереду, на конях, із закривавленими шаблями в руках. Ми мчимо, кричимо і трощимо ворога. Ворог подоланий. Він біжить. Ми перемагаємо. Ми — герої.
135
«Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…» — рядки з вірша М. Ю. Лермонтова «Бородіно» (1837).
Героїзм в нас ріс. Нам забивало дух. Ми робилися зухваліші. Жадібно й хижо ми позирали по сторонах. Ми шукали нагоди, причини, приводу. Нам треба було якось виявити свою снагу, свій екстаз. Нам треба було зразу, негайно, тут же вчинити щось героїчне…
І Васька Жайворонок — чорний, лишаїстий, мікроскопічний хавбек — насмілився. Коли нам трапилася назустріч якась самітна дівчина, що боязко пробиралася попід парканом, тікаючи від нашої орави стороною, Васька раптом зірвався з місця і з диким бойовим покликом кинувся до дівчини і обняв її.
Це було з Ваською Жайворонком перший раз у житті. Васьці Жайворонку не було ще п'ятнадцяти років. Він був чистий, з душею ніжною, ліричною і соромливою. Любовна тайна лякала його.
За інших обставин Васька Жайворонок ніколи б і нізащо не наважився на такий вчинок. Він вмер би з сорому, ганьби і огиди до себе. Але ж оголошено війну і треба бути мужнім. Треба бути героєм. Треба бути мужчиною.
Дівчина висмикнула праву руку, розмахнулася і так затопила Ваську по морді, що він упав. То була здорова, років на п'ять старша від Васьки, селянка з передмістя. Днів два після її удару у Васьки боліло ліве вухо. Це отруїло йому радощі перших днів оголошення війни.
Васька схопився і прожогом кинувся наздоганяти нас. Весело зустрівши першу половину цієї пригоди і Васьчин героїзм, ми великодушно вдали, що другої половини, Васьчиної ганьби, ми не побачили. Дівчина довго надсилала нам навздогін верескливі й довжелезні побажання. Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи. Але він закинув кашкет ще далі набакир і хвацько реготав та недвозначно підморгував з виглядом старого й дійшлого донжуана. Ліва щока його була майже фіалкова. Ми вдарили приспів: