Чтение онлайн

Матвій Туровський був наш неперевершений співун і неодмінний заспівувач. Його репертуар був невичерпний. Він знав сто сорок українських пісень, дев'яносто російських, п'ятдесят польських, п'ятнадцять німецьких, десять молдаванських, п'ять французьких і одну латинську. Крім того, він знав усі церковні кантати. Але, зрозуміло, в таку хвилину він вибрав заспівати тільки нашого моторного й зухвалого «Чорного ворона»…

Ми в захваті підхопили приспів:

Вузенькою, кривою і брудною вуличкою провінціального міста південно-західного краю ми простували на військову рамну з співами та посвистом, немов на широку арену життя.

Коли ми вийшли з вулиці на залізничну колію проти військової рампи, перше, що ми побачили, то був довгий червоний ешелон біля перону. Чорт забери, ми спізнилися.

Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.

Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.

— Хлопці! Німці! — закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.

— Не німці, а австріяки! — поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.

Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.

Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені [154] .

З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.

Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.

Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.

Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.

— Волен зі… зі… — Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».

— Раухен! — підказав Зілов.

— Волен зі раухен?

Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.

— Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) — Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.

Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.

Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.

Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.

— Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, — сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.

Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.

— Слухай, — промовив Сербин, — але ж вони теж говорять по-руському. — Сербин був син міської бібліотекарки.

— Це не по-руському, а по-нашому, — поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, — по-мало-російському…

Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:

— Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?

Ешелони з пораненими не прибували до пізнього вечора, їх затримано десь на полустанку, за десять кілометрів. Попереду на захід проходили ешелони з частинами, що перекидалися на фронт. Точилися завзяті бої на прикордонні. Австрійська армія перейшла на нашу територію.

Ми ходили групками, плече в плече, і тихо, але схвильовано, розмовляли. Кілька цьогорічних абітурієнтів нашої гімназії уже подалися до військових шкіл. І військові школи вже переведено на воєнний стан. Замість трьох років, в них треба вчитися всього кілька місяців. За півроку вони будуть вже справжніми дорослими людьми, а також і героями. Щасливі!

Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка — вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.

Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.

Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне — треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.

Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.

Директор хвилювався. Він оглянув нас коротко й махнув рукою. На напутню промову йому вже не лишалося часу: під семафором біля першої будки раптом з'явилися три вогневі крапки. То були три ліхтарі на грудях паровоза. Вони росли і більшали. Перший ешелон підходив.