Чтение онлайн

А втім, найперша причина була не та. Найперша причина була в тому, що ми грали неповним складом. Троє з нашої команди на матч не прийшли. Це було неймовірно, нечувано, надприродно, але це було так. Їх довелося замінити запасними. Запасні були гірші, і їх було тільки двоє. Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.

Зілов, Жайворонок і Воропаєв напередодні матчу таємно подалися добровольцями на фронт.

Першого вересня тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року зранку заторочив безперестанний дощ.

Це був дощ на межі літа й осені. Він був по-літньому теплий та лінивий, але й по-осінньому дрібний, дошкульний і густий. Мжичка сіялася з усіх небесних сит Цілий світ заплутався у хмарі, і вона повила його сивою й мокрою пеленою.

Ми йшли до гімназії. Канікули скінчилися. Був перший день нового навчального року. Далі, після цього дня, один в один попливуть інші дні, ціла смуга — аж триста днів Малиніних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих [156] . Зате цей, перший, день — наш.

Як приємно цього дня знову — після двох місяців вакацій — побачитися із старими шкільними товаришами!

Але цього року ми йшли до гімназії вже з іншими почуттями. Наступний рік мав бути якийсь зовсім інший. Де вже тут до гімназичної муштри, до позашкільного догляду, одиниць, нотацій та безобідів! Війна! Світ став інший, і ми стали інші. Має бути якась інша й гімназія!

Дощ невгавав. І дарма, що було ще зовсім по-літньому тепло: доводилося брати наопашки шинелі, щоб не змокнути. Носити шинелі наопашки гімназистам суворо заборонялось, і не варт було наражатись на небезпеку. Перебігши швиденько вулицю та палісадник перед гімназією, де дощ, здавалося, падав дужчий і густіший, — гімназисти розчиняли двері і вскакували з дощу до сухого, розлогого і розкішного гімназичного вестибюля. Обабіч сходів на мармурових розкішних постаментах стояли дешевенькі гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя. Між ними, якраз під годинником, стояв Піль.

Піль стояв рівно, виструнчений, заклавши руку за спину. В лівій руці він тримав книжечку, в правій — олівець. Вдягнутий був він у вузькі сині штани й чорну тужурку з орлами на мідних ґудзиках. Піль був лисий впень, тільки ріденьке пасемце чорного волоссячка перерізало його череп надвоє, зализане від лівого вуха до правого. Підборіддя його було чисто виголене, але з-під носа збігали тоненькі, як шнурочки до черевиків, чорні-чорні вусики і химерно в'юнилися довкола блідого й вузького рота. Коли Піль стояв, його права нога безперестану дриґала коліном. Вона завмирала тільки тоді, як у кінці коридора з'являвся директор. Це було як пульсування, як биття гімназичного серця.

Вісім років щонайменше вчився гімназист у гімназії. Вісім років поза стінами гімназії його гімназичним життям безроздільно володів Піль. Вісім років щоранку, приходячи до гімназії, перше, що бачив гімназист, була постать Піля під годинником, між Пушкіним і Гоголем. Піль дриґав правою ногою і покусував кінчик чорного вусика. І серце гімназиста стискалося і тремтіло, як овечий хвіст. Це стояла й чатувала на його гімназистську душу розплата. Іван Петрович Петропович був надзиратель, головний виконавець позашкільного догляду. За все, що накоїв гімназист вчора поза гімназією, — ходив п'ять на восьму по місту, не вклонився педагогові, читав Пінкєртона, курив, переодягнутий заскочив до кіно, — за все, за все він матиме сьогодні відплату тут, з рук Піля…

Сьогодні Піль стояв на тому ж місці. Його права нога здригалася, лівий кінчик вуса був затиснутий між зубів. Гімназисти проходили повз нього — всі чотири сотні — і, на мить спиняючись, перехилялися в попереку надвоє. Це був уклін Пілеві. Їх щодня діставав Піль чотириста. За невід-давання уклону належало карцеру дві години. Піль відповідав на уклін коротким поморгом повік. Обличчя його було кам'яне, як і в Пушкіна та Гоголя обабіч, нога його здригалася. Його очі поковзом пробігали по ґудзиках шинелі. Шинель має бути застебнута на всі ґудзики. Але ж сьогодні ще літо. В застебнутих шинелях парко. Вони ж тільки замість плащів. Крім того — війна. Все має бути якесь інше, не таке, як раніш, і гімназисти одвішують свої уклони в шинелях, розстебнутих навстіж, і вже принаймні з розстебнутим коміром.

Нога Піля здригається, вус лізе між бліді тонкі губи, з-під носа цідиться тільки три слова — три тихі, спокійні і байдужі слова:

— Кульчицький три години… Сербин дві години. Кашин година… Теменко шість годин…

Прізвища всіх чотирьохсот гімназистів Піль знає напам'ять. За кожний незастебнутий ґудзик належить одна година карцера.

Ошелешені, ми проходимо до роздягалки. Невже цьому правда? А війна? А те щось «нове», що мало відтепер початися? Ми кидаємося до класу. Може, це помилка? Ні. Це правда. Це не омана. З сорока учнів вже тридцять тут. І майже всі тридцятеро дістали хто дві, хто три, а хто і всі шість — за всі шість незастебнутих ґудзиків — годин. Як же це так? Піль зоставив нас без обіду? Тих, до кого директор вже звертався: «Господа, послужим вере, царю и отечеству!»?! Тих, що от уже кілька днів і ночей не виходять з військової рампи, годують солдатів, ходять біля ранених, допомагають лікарям, по лікті барбаються в гною і солдатській крові?! Тих, що з-поміж них троє подалися на фронт добровольцями? За незастебнутий ґудзик? Так само, як торік? Це неможливо!

Клас гув, мов кубло роздратованих джмелів.

Наше схвилювання було таке велике, що навіть така видатна подія нашого життя, як недавня втеча на фронт трьох товаришів, якось в цю хвилину відсунулася на другий план. Гімназія гомоніла й гула.

Нарешті оглушне калатання розбитого дзвона сповістило про початок молебня. Вистроївшись лавами по двоє, ми рушили до церкви.

По закінченні молебня директор раптом вийшов на середину церкви.

— Господа! — просюсюкав він. — Папрашю цетыре старсих класса отнюдь не расходиться и выстроиться перед храмом.

Він сюсюкав, гугнявив і шепелявив. Крім того, він був трохи недорікуватий і гундосий. В його роті був величезний, проти міри, язик, і він весь час бовтався між зубів, заважаючи членороздільній мові. Коли директор гнівався і репетував — а інакше він рідко поводився й висловлювався, — язик вилазив у нього між зубів, і цілий фонтан слини летів просто в обличчя сердешного об'єкта гніву. Директор був уже не молодий чоловік, років за п'ятдесят, і прожиті роки відзначилися на його фізіономії глибочезними зморшками згори донизу. Разом з одвислою нижньою губою та гидливо опущеними кутками рота це й робило його обличчя достоту схожим на мопса. Дебела постать з широкими грудьми, широко розведеними ногами та сутулими плечима блискуче доповнювала цю надзвичайну схожість. За все це і прозвано його — Мопс. А втім, його справжнє ім'я було мало чим краще. Звали його Іродіон Онисифорович. Ми вимовляли Ірод Семафорович.

Пропозиція директора холодом стиснула наші серця. Що трапилося?

Можна було бачити, як півтораста гімназистів — учні чотирьох старших класів, юнаки чотирнадцяти — двадцяти років — зблідли як один. Тихо вийшли з церкви, на широкому коридорі вистроїлися в каре. Кожний клас становив одну сторону каре. До середини ввійшли директор і інспектор. Решта педагогів скупчились на порозі церкви.

— Господа! — вдруге почав директор. — Перст божий указал на годину, в каковую мы живем…

Кров поволі вертала на наші фізіономії. Голови підводилися, і плечі вин ростову валися. Хотілося зітхнути на повні груди. Директор збирався виголосити промову з приводу війни, тільки й усього.

Але марні були наші сподіванки, що на цьому буде кінець. Покінчивши з патетичним вступом, директор перейшов до висновків — практичних і конкретних. Він сказав про те, що нині, в годину найбільшого напруження всіх національних сил, перше, чим має реагувати гімназія на великі події, — це піднесенням і зміцненням дисципліни. В перші дні після оголошення війни він, виявляється, мав уже нагоду спостерігати деякий занепад дисципліни і деякі ознаки розкладу моральності гімназистів. І він заявив, що цього він в гімназії не потерпить.