Чтение онлайн

— Не потерплю! — це й були останні слова його промови. Після них він трохи відступив, і його місце зайняв інспектор з довгим аркушем паперу в руках. Верескливим своїм голоском кастрата кремезний інспектор оголосив список усіх тих учнів, які протягом останнього місяця вакацій були ким-не-будь з педагогічного персоналу запримічені в недодержанні дисципліни. Одночасно він сповіщав і кількість годин карцеру на спокуту зазначених провин.

Коли інспектор закінчив читання кондуїтного списку, директор знову його відсторонив і вийшов наперед сам. Обличчя його зробилося лиховісне, голова пішла в плечі, нижня губа одвисла мало не на хрест святого Володимира [157] , що теліпався в нього на горлі. Зимним холодом війнуло по наших лавах. Ми стояли, виструнчившись, не маючи права ні перемінити ноги, ні повести головою на занімілій шиї. Ми бачили з самої повадки, що Мопс наготував нам щось страшне.

— Парчевський… — ніжно промуркотів директор. Тихий шелест перейшов по наших шеренгах. Лави нашого, п'ятого, класу роздалися, і наперед ступив високий, стрункий і красивий юнак. Одежа якось особливо охайно і навіть чепурно облягала його торс. Це був молодий, але цілком вже сформований мужчина. Парчевському був уже вісімнадцятий рік. В двох чи трьох класах він затримався через незлагоди з латиною і математикою.

— Грачівський! — прогугнявив директор з нотками закоханості в голосі.

Лави нашого класу роздалися вдруге, і з них вийшла наперед друга жертва.

Директор витримав свої дві хвилини, милуючися з жертви.

— Польовик! — зойкнув він оскаженіло, і ми зрозуміли, що Польовик був третій і останній.

З лав шостого класу вийшов присадкуватий, огрядний хлопчина.

Одну секунду директор озирав трійцю з ніг до голови налитими кров'ю очима. Потім губи його розтулилися:

— Мерзавцы! Негодяи! Вон!

Директор простяг руку з випростаним указовим перстом Наше каре роздалося, утворивши неширокий прохід по коридору. Парчевський, Грачівський і Польовик посиніли, колихнулись на місці і тихо рушили. Немов сомнамбули, з поглядами нерухомими, невидющими і потойбічними, вони пройшли через прохід в каре, між плечей своїх товаришів. І вони пішли по коридору через весь довжелезний, нескінченний коридор до сходів в кінці, що вели на перший поверх, до виходу. Їхні постаті віддалялися, губили виразність ліній, втрачали рельєфи і поступово ставали лише темними силуетами на фоні блідого неба за вікном. Потім силуети пішли вниз по сходах. Зникли ноги, потім по пояс, потім по плечі, нарешті й голова. Вони немов пішли в землю.

Лише тоді директор опустив свою руку. Він обернувся до нас і зарепетував:

— Так будет с каждым преступником! Марш по местам!

Тихо ми розійшлися по класах. Тихо розсілися по місцях.

Парчевського, Грачівського та Польовика було вигнано з «вовчими» білетами. Тобто без права вступу до будь-якої іншої середньої школи. Вигнано, отже, на все життя.

Про причини ми довідалися вже від нашого класного наставника. На них хтось доніс, що вони пили горілку на недавньому патріотичному балі. Федір Євгенович Мерцальський, наш молодий математик і класний наставник, розповідаючи, червонів і хмурився. Вся ця історія «з підвищенням дисципліни» і особливо оце вигнання вразили його не менше від нас. Він був з молодшого покоління педагогів, сам нещодавно закінчив університет і всяке вигнання, тим паче з «вовчим» білетом, вважав за непоправний злочин. І от йому, членові педагогічної ради, довелося й самому стати учасником цього злочину. Він червонів, хмурився і відвертався.

Федір Євгенович поінформував нас також, що будинок нашої гімназії реквізують під військовий госпіталь і наша гімназія переходить через три дні на другу зміну в приміщення жіночої гімназії, а далі, очевидно, буде евакуйована в глиб Росії. За інших умов це повідомлення викликало б ціле заворушення в нашому запліснявілому гімназичному житті. Але сьогодні ми на нього майже не реагували.

Спішно покінчивши з своїми обов'язками, схвильований Федір Євгенович відпустив нас.

Увечері ми зібралися в Піркеса.

Квартира Шаї Піркеса мала особливі вигоди для наших конспіративних зібрань — після сьомої години вечора.

По-перше, Шая жив сам. І без батьків, і не на учнівській квартирі [158] . Він жив у родичів. Таким чином, його квартира була вільна і від батьківського, і від позашкільного нагляду. Піль не мав права заходити до неї, раз родичі відповідали за учня, як батьки. Але Шаїні «родичі» були фіктивні. Це були звичайні однофамільці. Отже, до Шаї їм не було ніякого діла. Але через те, що були вони люди в місті дуже шановані (вони мали великий колоніальний магазин, і гімназичне начальство завжди брало в ньому набір «на книжку»), то на них не падало й найменшої підозри гімназичного начальства.

По-друге, сама позиція Піркесової квартири була надзвичайно вигідна. З вулиці було абсолютно неможливо простежити, чи заходив хто до Шаї. Шаїна кімната містилася в глибині двору, в кінці довгого коридора. Але ходів до неї було аж три: через двір з вулиці, через отой колоніальний магазин і через вікно, що виходило на задвірки до сусідньої асенізаційної команди. Колоніальний магазин був відкритий до одинадцятої, а в двір асенізаційної команди ні Піль, ні Вахмістр не наважувалися заходити. Отже, після одинадцятої ми розходилися від Шаї саме цим шляхом.

Шаї Піркесові було шістнадцять років. Це був трохи завеликий вік для п'ятого класу, але затримався Шая не через неуспіхи. Шая був талановитий, здібний і освічений юнак. Затримався Шая через процентну норму [159] . Він не мав грошей, щоб заплатити хабара, і мусив перед вступом до гімназії чекати кілька років, поки для нього звільниться випадкова єврейська вакансія. Коли Шаї пощастило-таки вступити до гімназії, він також почав заробляти лекціями. От уже три роки — з третього класу — Шая жив самостійно, сам утримуючи себе і сам виплачуючи гроші за право навчання.

Самостійність та «цілковита дорослість» ІІІаїного життя надзвичайно імпонували нам. В Шаїній кімнаті з ранку до вечора товклися товариші. Вранці тут відсиджувалися втікачі від лекцій, екстемпорале та «письменных ответов». Від обіду до пізньої ночі тут завжди хтось був, хтось приходив і хтось виходив. Нерідко хтось залишався й ночувати на проваленому «верблюді» в кутку. Шаїна кімната була три сажні на чотири. В ній стояло Шаїне ліжко, канапа «верблюд» навпроти, стіл і один стілець. На стіні висіла карта всесвіту, портрет Шаїної матері і в чорному сап'яновому футлярі — скрипка. Шая Піркес, як і його старший брат Герш, був скрипач.

Першим того вечора прийшов до Піркеса Макар. Ніколи не замикана кімната була порожня. Шая ще не повертався з лекції. Їх він мав три, і всі в різних кінцях міста. Макар вийняв з кишені книжку і повалився на ліжко. Це був Дарвін [160] , заложений випуском Шерлока Холмса.

А втім, зачитатися Макарові не дали. Незабаром з'явилися Сербин, Туровський і Репетюк.

Настрій був пригнічений. Друзі розмістилися по двоє на ліжку та верблюді і, лежачи, мовчки курили. Невеселі думки бродили в юнацьких головах.

Після місяця високого нервового і психічного піднесення це був перший день раптового і цілковитого занепаду. З верховин захоплення та ентузіазму — в безодню депресії та іпохондрії. З радощів, невиразних передчуттів, хвилюючих сподівань та гарячої віри — в провалля зневіри, безнадійності та одчаю. Як у холодну воду.

— Ех! — хруснув пальцями Туровський. — Не хочеться й жити!..

Йому ніхто не відповів. Жити справді не хотілося.

Туровський гірко всміхнувся. Ха! Прагнення діяльності! Покрутилися три дні біля ранених, погодували їх з ложки, допомогли випорожнитися і — вже увірували в свою дорослість та рівність.