Чтение онлайн

Сербин і Туровський простували через залу в куток, де сиділа Катря. Але це було зовсім не так просто. Разів п'ять вони впали. Коньяк бавився ними, немов човнами шторм. Вони упали вшосте і звалили з ніг Збігнева Казимировича з його дамою. Але от нарешті і вона. Ага — ламцидрица, ой-ра, ой-ра! Здрасте, наше вам!.

Катря забилася в куток. Господи, що таке? Що трапилося? Вона сиділа собі. Танцювати пс кликав ніхто. Вона виглядала Піркеса. Він же досі так і не приніс їй книжок!.. Яка ж вона дурна! Розговорилася перед ним. А тепер він, мабуть, глузує, що вона дурненька. Ах! Якби оце не стільки людей довкола, — їй же богу, заплакала б!.. А он і Сербин… Сербин! Господи! Який же гарний! Стрункий, чорнявий, ніс орлиний. І чого він такий соромливий? А може, гордий? А може, просто зневажає її? Вона ж така негарна… Оті прокляті прищики… І раптом він! Невже п'яний? Господи, Христя! Христечко!

Сербин випростався і тупнув ногою.

— Ви!.. — гукнув він. — Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра! Ви! — поправився він ще раз, бо п'яні вуха не чули і здавалося, що він сказав пошепки. — Ви дура! Чого ви так дивитеся на мене?!

Більше він нічого не сказав. Сльози потекли у нього з очей. Він осліп, занімів і задихнувся. Туровський плакав у нього на плечі. Геть! Геть! Швидше геть звідси!

Вони пропливли до буфету. Шторм дужчав і дужчав.

Мишенька все плакав.

Рспетюкові й Теменкові нарешті пощастило видертися. Вони проспівали «боже царя», «спаси господи», «слався, слався». Прапорщик розмахував револьвером і майже щохвилини запихав собі до носа нову порцію білого порошку. Так могло тягтися до ранку. На щастя, до бібліотеки заглянув Парчевський. Він зрозумів, у чому справа, ще на порозі. Він бахнув прапорщикові в ухо, і той простелився на підлозі.

Потім прапорщика тягли до вихідних дверей. Земгусари штурхали його чобітьми. Парчевський зірвав йому «георгія» з грудей. Хтось розбив йому ніс. Прапорщик бив себе в груди і ревів як недорізаний, ревів страшним голосом, навіжено і без слів:

— Мене?.. В морду?.. Прапорщика лейб-гвардії Кексгольмського полку? Пристреліть мене, або я вас уб'ю!.. Уб'ю… Розстріляю!.. Шпиги! Німецькі запроданці! М'ясоєдо-ви, Сухомлинови! [265] Продали Росію! На Распутіпа проміняли! Сепаратисти! Бий!

Його й били.

На гамір і шарварок з-за лаштунків вискочив Кульчицький. Проте це він тільки так удав, що вискочив на гамір і шарварок. Насправді ж він вже давно шукав способу вислизнути з картярської кімнати. Він виграв. Він виграв, може, з півтисячі. І він не хотів програвати. Йому це було невигідно. Краще швидше піти. Спасибі цьому занюханому ідіотові, він під пристойною приключкою таки вислизнув…

В залі було порожньо. Оркестр гримів. Ой-ра! Ой-ра! Танцювало пар п'ять. В кутку, біля оркестру, сиділа Катря Крос. Обличчя в неї було таке печальне, печальне, аж Кульчицькому зробилося жаль її. Засумувала дівчинка. Бідна! В кишені у Броньки лежало півтисячі — стільки заробляє уроками Шая за рік, — і настрій у Броньки через те був прекрасний, дарма що досі він не випив і малесенької чарочки. Бідна дівчинка! Сумує. Треба її розважити. Броньці дуже хотілося зробити комусь щось приємне. Та й, між нами кажучи, коли придивитися добре, то Катря й справді, їй-право, була зовсім непогана. Тоненька, струнка! Це вам не Сонька чи Маруська з салону пана Сапєжка…

Кульчицький підійшов і розшаркався. Ойра скінчилась, і попливли ніжні, трохи тужні, але такі спокійні такти вальсу.

— Дозвольте вас, Катрусю, на один тур?

Господи! Перший неп'яний! І як ласкаво говорить. «Катрусю»! Це не те, що той… дурак… дурою обізвав… І за що! Бридкий, гидкий! Ну і хай! Ніколи, ніколи не згадаю навіть. Візьму і забуду! А з Кульчицький буду танцювати. На злість! Хай бачить! Нехай!

Катря поклала Кульчицькому руку на плече, і вони закружляли в ніжних млосних турах вальсу…

Макара, Зілова і Піркеса на балу не було.

Макар взагалі не прийшов, навіть на вечір героїв-гімназистів. Десь, певне, він прикорнув над якоюсь книжкою.

Зілов на вечорі був, але просто звідти рушив додому. На бал він відмовився йти. Він сказав, що матері погано і йому треба бути вдома.

Піркес на бал прийшов з усіма. Але, випивши перший стакан коньяку, він зразу засумував. Це з Піркесом бувало завжди. Досить було йому випити трохи спиртного, і він зразу ж вдавався в журбу і його починало тягти до скрипки. Тут він побачив Катрю. Чорт забери! Та він же обіцяв їй принести сьогодні книжку. Забув! Скандал! Тікай, поки тебе не помітили! Він миттю одягся і вислизнув надвір. Мерщій він поспішав додому. Скрипку! Мелодії самі звучали в Шаїній душі. Такі тужливі, тягучі й безконечні… Скрипку! Скрипку! Скрипку!..

Десь серед ночі — було вже по першій годині — Макар раптом виповз надвір. Власне, він не виповз, а скоріше вибіг. Він навіть забув загасити в своїй кімнаті світло. Він забув замкнути двері на ключ. Вони так і залишилися розчинені. Вітер стукав ними, стукав, поки не вийшов Макарів батько, старий інвалід-машиніст і, кленучи невдалих дітей, наложив клямку.

Макар вибіг на колію. Він ішов хутко й розмахував руками. Він балакав сам до себе. Очі його ширилися й прозорішали. Він був блідий. Він був страшенно схвильований. Він проминав ешелони, санітарні валки, вантажні поїзди. Він плигав просто з шпали на шпалу. Назустріч йому між колій залізниці нескінченним ключем посувалася якась піша частина в похідному порядку. Гвинтівки були на ремені, шинелі підтикані, докучливо бряжчали бляшані казанки. Солдати харкали, лаялись. Макар їх не побачив і не почув. Він біг все далі, все вперед.

Аж у місті в нього вперше виникла думка: а куди ж він іде? Куди? І для чого?.. Не йти Макар не міг. Він мусив іти. Для чого — цього він не відав. І куди — він не відав також… Хоча що ж, — можна зайти хоч би й до Шаї. Він же оце за рогом і живе. Вірно! Макар зрадів. Таж саме до Шаї йому, й треба було!

Дарма, що було вже пізно, Шая не спав — крізь щілини дверей сотилося світло. Втім, Макар і не знав, пізно зараз чи рано. Він над цим просто не думав. Він шарпнув Шаїні двері. Вони були зачинені. Тоді він постукав.

Двері тихо відчинились, і звідти показалася Шаїна голова. Макар не ждав уже, поки. Шая покажеться увесь.

— Шаїчко! — кинувся він. — Ти розумієш, Шаїчко…

Але Шая раптом спинив його. Він вийшов до коридора і обережно причинив за собою двері.

— Тихо, Макар! Слухай, Макар, будь другом… Розумієш? Ти завтра до мене зайдеш… Гаразд?.. Розумієш…

— Але чому?! — обурився раптом Макар. — Я мушу тобі розповісти! Я зараз прочитав…

— Ти це мені завтра розповіси, — Шая взяв його за руку і відвів набік, далі від дверей. — Розумієш, тобі я це можу сказати… У мене ночує… один студент… Розумієш, він втік. Він нелегальний. Розумієш? Він не хоче, щоб його будь-хто бачив. Це товариш брата… Гсрш дав йому мою адресу… Я тобі завтра розповім. Тобі це я можу розповісти… Він втік від арешту. Соціал-демократ. Ти чув?.. Ну, так я тебе прошу…

Макар вийшов. Ніч була темна. Ліхтарі в місті не світилися. Щоночі бродять по небу німецькі «цепеліни» Соціал-демократ. Ну, звичайно, Макар розуміє, що він не хоче, щоб його бачили. Але ж йому, Макарові, так хотілося б подивишся на соціал-демократа! Який збіг обставин! Але ж кому розповісти? Соціал-демократа Макар досі не бачив ніколи.

За рогом, Макар знав, мешкав Зілов. Макар перебіг вулицю й рипнув хвірткою. У Зілова теж світилося. Макар підбіг до вікна й дрібно постукав у лутку. Світло в кімнаті мигнуло. Чути було, як гримнув відсунутий стілець. Хтось пройшов повз вікно. Потім брязнула клямка дверей.

— Хто там? — спитав голос Зілова.

— Це я, Ваню…

— Ах, це ти, Макар? — клямка впала. — Тільки, будь ласка, тихо, у мене зовсім хвора мати. Вона щойно заснула..

— Я тихо, тихо, я зовсім тихо…

Зіп'явшись навшпиньки, притиснувши руки до грудей і навіть розкривши рота, Макар тихо пробрався за Зіловим через кухоньку. В кухоньці за переділкою спала хвора мати Зілова. Вони ввійшли до кімнати. Ліжко було застелене і зім'яте. Лампа стояла на стільці біля ліжка. Коло неї розгорнута книжка. Зілов лежав у ліжку й читав.