Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Раніше, ще не так давно, я гадала, що я маленька і дурненька, а всі інші — такі дорослі й розумні. Тепер я бачу, що всі — і маленькі, і дурненькі, дарма що дорослі. Ніхто нічого не знає. Анічогісінько! І всі чогось бояться. Живуть якісь прибиті. Чи ви читали…
— Є такі, що й не бояться! — Шаї насилу пощастило перебити Катрину мову.
— Хто?
— Хто? Революціонери.
Порив вітру вщух, дощову хвилю урвало. Катря мовчала. Тільки тісніше притулилася до Шаїного плеча і перестала тремтіти. Шая хрипло відкашлявся.
— Я знаю… — нарешті сказала Катря. — Анархісти… Есери… Есдеки…
— Меншовики й більшовики…
— Ну, от, бачите, так багато! Революціонери, а між собою не згодні… Хіба це годиться, щоб революціонери були між собою не згодні? Значить, хтось із них справжній революціонер, а решта просто так… політичні партії. От я розмовляла з Митею Ізвольським…
— Він дурило! — перехопив Шая. — Він просто ліберал. І вічний студент. А революціонери не такі.
— А які? Я хотіла б побачити бодай одного! Ви читали…
Але тут Шая перебив знову і підхопив її останню фразу:
— Ви читали марксистів, Крос? Наприклад, журнал «Образование» [249] ? В жовтих таких обкладинках?
Катря замовкла. Вона почервоніла. І так сильно, що Шая мусив від неї відхилитися: під куполом зонта стало парко і задушно.
До кінця алейки вони дійшли мовчки. Марксисти… Хто ж це такі — марксисти? Катря зітхнула. Розпитатися було соромно.
Біля входу до тунелю Катря спинилася. Тут вона хотіла попрощатися.
249
«Образование» — щомісячний журнал ліберально-демократичного напряму. Виходив у Петербурзі в 1892–1909 pp. У період революції 1905–1907 pp. журнал був близький до легального марксизму, критикував народників. У роки столипінської реакції в журналі співробітничали кадети і декаденти.
— Я проведу вас! — сказав Шая.
Катря не сказала нічого, і тепер вже Шая сам перший взяв її під руку.
— Ах! — притулилася Катря. — Коли б швидше кінчалася війна!
Шая знову розсердився і навіть покинув Катрину руку.
— Ви думаєте, що тільки в війні справа? Ви думаєте, що війна скінчиться і все буде вже гаразд? Так думає й наш історик, Аркадій Петрович, що буде рай на землі. Єрунда! Згадайте краще, як було до війни. Так буде, й коли вона скінчиться… Все. Ми з вами бігатимемо по лекціях, мене, як єврея, не приймуть до університету, Збігнев Казимирович придбає собі на воєнні прибутки Гніванську рафінарню [250] , Потапчук з матір'ю здохнуть з голоду на своїм півморзі, солдата Якова зашлють на Сибір…
250
… Гніванську рафінарню… — тобто цукровий завод в Гнівані Тиврівського району Вінницької області. Заснований у 1874 р.
— Хто це — солдат Яків?..
— Ат! Що «зміниться» після війни? Тільки те, що половина людей буде каліками, а друга — сиротами і вдовами! Єрунда! Ненавиджу!
— А ви читали, Піркес, Берту Зутнер «Долой оружие»? [251]
— Ат! — Шая розсердився зовсім. — Знаєте, Крос, я вам дам краще дещо з марксистів!
Катря схопила Шаїну руку:
— Дайте, Піркес! — Вони стояли вже перед хвірткою до Катриного подвір'я, за високим мокрим парканом світилося одне вікно. Мати не спала: вона чекала на Катрусю. — Неодмінно дайте, Піркес. Я така вам вдячна! Ви знаєте, Піркес, так хочеться… Іди геть, Карачун! Теж мені — лизатися…
251
— А ви читали, Піркес, Берту Зутнер «Долой оружие»? — Йдеться про журнал «Долой оружие!» (1892–1899), який видавала австрійська письменниця Берта фон Зутнер (1843–1914). Її однойменний роман (1889) дістав широкий суспільний резонанс і був відзначений Нобелівською премією Миру (1905).
Вона не сказала, що хочеться, пустила Шаїну руку, штовхнула хвіртку…
— А то… — вона майже схлипнула, — а то я не знаю навіть, що то таке «марксисти»…
Шая залишився сам в тісній вуличці, між двох довгих і нескінченних парканів з старих залізничних шпал. Паркани були мокрі, аж чорні. Між ними було тихо й задушливо. Праворуч від Крос мешкав Сербин. У нього світилося. Ліворуч була садиба Кульчицького. Вікна будинку були темні. Шая поглянув угору. Важкі хмари пливли низько, вони вурдилися, кублилися, звивалися — чорні, сиві і сині. Дощ мав знову вдарити от-от. ІЗ грудях скімлило — чи то передчуття, чи то сподівання. Щось мало бути! Життя було попереду. Шая розправив груди і зухвало скинув кашкет. Велика, немов масна, крапля зірвалася з гілки і важко довбонула Шаю у маківку. Шая мерщій надів кашкет, встромив голову між плечі, поставив комір, сунув руки до кишень і мерщій закрокував геть.
ОДИНИЦІ ВОЄННОГО ЧАСУ
В гімназії було тепер без просвітку нудно.
Після чотирьох годин вранішньої муштри ми приходили на лекції зморені, не встигши приготувати уроків, сповнені зовсім інших інтересів. Ну, що там у тому Овідії Назоні, в уявних сферичних фігурах з ще більш уявними тангенсами їхніх умовних кіл або в байках історії православної християнської церкви, коли щойно сьогодні ми опанували перебіжку цепом, розібрали і зібрали японський станковий кулемет і протягом цілої години практикувалися в колотті уявних німецьких животів, тобто старих солдатських матраців, почеплених до учбової рами?
Дисципліна в старших класах занепала. Без обіду нас не зоставляли, бо не було коли відсиджувати безобідні години.
А проте директор добрав іншого способу дошкуляти нам. За допомогою Піля він розпочав широку планову боротьбу з недозволеною, а інколи нелегальною літературою, що невідомо звідки почала проникати до гімназії. Так був виявлений і знищений «Кобзар» Шевченка, «Что делать?» Чернишевського, «Исповедь» Толстого та ціла пака маленьких зелених брошурок. Треба відзначити, що до виявлених українських книжок Піль причетний не був. Побачивши у когось з гімназистів українське видання, він тільки одвертався і тихо казав: «Сховайте».
Зате він розстарався у восьмому класі на перший том «Капитала» Маркса і ще на якусь, зовсім нелегальну, закордонного видання, брошурку.
Найкумедніше в усій цій справі було те, що Коля Макар, найзаядливіший на цілу гімназію книжник, так ні разу й не попався директорові. Макар навчився носити заборонені книжки «на собі» — за бортом тужурки, догори ногами. Він так і читав їх нишком на лекціях, не виймаючи з-за борта, тільки розстебнувши поли та скосивши очі собі на живіт. Він захоплювався тепер Платоном і Спенсером.
Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін [252] . Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.
252
Гришка Распутін — Распутін (Нових) Григорій Юхимович (1872–1916) — фаворит царя Миколи II та його жінки Олександри Федорівни, політичний авантюрист. Як «провидець», «цілитель», він набув необмеженого впливу на царя, царицю та їхнє оточення, втручався у вирішення державних справ. Прагнучи врятувати авторитет царської сім'ї, монархісти вбили Распутіна. «Распутівщина» була одним із виявів повного розкладу правлячої верхівки.
Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…