Чтение онлайн

Кашин бігав очима, червонів і намагався перевернути все це на жарт. І Воропаєв з Кульчицький жартують, бо нічого такого зовсім не було. І Гора-Гораєвський тільки жартував, щоб усіх насмішити. І сам Кашин на те дав свою згоду, з Горою наперед умовившись, щоб пожартувати…

— А от учора, — нарешті щастило йому звести розмову на інше, — сміху було! Іду я по вулиці з Горою-Гораєвським, коли це двоє жандармів Митьку Ізвольського тягнуть.

— Ізвольського, — компетентно відгукнувся Воропаєв, — вишлють на Сибір. Мені Гора говорив. Такий, розумієте, сукин син! Він розводив агітацію в маршових батальйонах. Позавчора, розумієте, таке на рампі було! Десятьох маршистів жандармам прийшлося застрелити…

— Та що ти кажеш? Розкажи!..

Всі зацікавлено потіснилися до Воропаєва. Тільки Зілов та ще Потапчук залишилися на місці. Зілов глянув на Потапчука, Потапчук на Зілова, і вони зразу ж розвели очі в різні сторони. Зілов з Потапчуком могли б дуже докладно розповісти про ці події. Але вони мали, мабуть, причини мовчати.

Втім, розповідь була перервана при самому початку. Прозвучав другий дзвінок, перемінка кінчилася, двері відчинились, і на порозі з'явився Ян Казимирович. Ми зірвалися з місць.

Ян Казимирович був наш новий викладач німецької мови й літератури. Ельфріду Карлівну з гімназії звільнено. Вона була справжня німкеня з Прибалтійського краю.

Ян Казимирович був поляк, біженець з російської, захопленої німецьким військом, частини Царства Польського. Десь у Піотрокові [253] Ян Казимирович мав салон куафери. Як це трапилося, що він зайняв пост педагога, цього ніхто не знав і розгадати не міг.

Для нас лекції Яна Казимировича були найкращою розвагою. Яну Казимировичу було сімдесят років, і він страждав старечим слабоум'ям. Він не умів розрізнити, що добре, що погане, що робиться щиро, що навмисне. На його лекціях ми веселилися як могли. Ми танцювали ойру, грали в очко, даючи карту й Яну Казимировичу, виходили з класу без дозволу, влаштовували чемпіонат французької боротьби. Коли боролися такі силачі, як, скажімо, Зілов проти Кашина, всі кидали свої справи й сходилися серед класу кружка. Ян Казимирович залишався один, самотній, на кафедрі. Ніхто не обзивався до нього, ніхто не виходив відповідати, ніхто не відгукувався на його виклики. Понудьгувавши якийсь час, попозіхавши й попочухавши собі праву брівку, Ян Казимирович спускався з кафедри і собі втискувався в коло спостерігачів боротьби. Скоро він захоплювався не гірше від інших. Всі штовхалися, штовхався й він, всі сперечалися, сперечався й він, всі кричали, кричав і він. Він метушився довкола борців, як найзапекліший «болельщик»:

— Неправильно! Ножку! Ножку! — кип'ятився він, помітивши, що один з борців вдався до забороненого прийому. — Локші йому! Неправильно! Заберіть ногу, а то я поставлю вам одиницю!

І справді, розгніваний, він біг до кафедри, хапав журнал і вліплював нечесному борцеві одиницю за знання німецької мови і літератури. Ці одиниці звалися в нас «одиницями воєнного часу».

Про події на військовій рампі, про заколот у маршовому батальйоні та про відношення до цього студента Митьки Ізвольського Зілов з Потапчуком і справді могли б розповісти чимало. Вони самі були безпосередніми учасниками цих подій.

Було це позавчора вранці, в неділю. Потапчук прийшов до Зілова, що був у нас відомим знавцем фізики в обсязі дещо більшому проти підручника Краєвича в справах різних анодів, катодів, омів, вольтів, ватів і амперів. Вони сіли до столу і розгорнули зошити.

Але саме тої секунди вхідні двері розчинилися і до кімнати вскочив хлопець з чорним від вугілля обличчям та в засмальцьованій робочій одежі. Це був відомий вже нам кочегар з С-815 Федір Козубенко, машиніста Крзубенка син.

— Швидше! — відсапнув Козубенко. — Шукай батькового сундучка… напхай їжі… біжімо…

— Що трапилося? — не зрозумів Зілов. — Який сундучок? Кому їжі? Куди біжімо?

Але в Козубенка, видно, зовсім не було часу, та й говорити йому було важко. Він кинувся до комори. Старий сундучок машиніста, в який він бере з собою в поїздку їжу, стояв тут же, за порогом. Федір схопив його й витрусив якесь барахло, що було всередині.

— Хліба… якийсь глечик… насип борщу… абощо! — скомандував він.

Не розпитуючи, збагнувши, що справа надто спішна, Зілов кинувся до кухні. За мить він повернувся з окрайцем хліба та мискою квашеної капусти.

— Здорово! — Федір засунув це всередину й гримнув вічком. — Швидше шинель і шапку!

— Але що таке?..

— Швидше! За мною! По дорозі розповім! — і Федір кинувся з хати.

Похапавши шинелі, Зілов і Потапчук кинулися за ним. За хвірткою вони наздогнали Федора. Проте, побачивши Потапчука, Федір раптом спинився.

— Це хто? — сполохано запитав він.

— Це свій хлопець. Але ж я не знаю, в чому справа…

Федір повагався секунду. Потім він махнув рукою. Слова Зілова вже заспокоїли його.

— Швидше… Не будемо бігти, поки у місті. Крючок зразу перехопить… мерщій до колії, а там уже вдаримо щодуху… Цей хлопець, може, також знадобиться…

І поки вони йшли хвилини три широкою Дворянською, далі Привокзальною вулицею, Федір Козубенко встиг розповісти хлопцям, в чому була справа і для чого був потрібний машиністів сундучок і сам Зілов.

Вранці на військову рампу прибув якийсь маршовий батальйон. Невідомо ще зараз, як це трапилося, — чи приїхав він вже розпропагований, чи це була робота місцевих, можливо, що саме так, бо Митьку Ізвольського крючки піймали недалеко від самої рампи, — а тільки маршовий батальйон раптом відмовився їхати на фронт. На дверях вагонів, впоперек через «40 человек или 8 лошадей», вони написали крейдою: «Довольно! Мы не хотим воевать за буржуев и помещиков!» Комендант рампи вислав свою сотню під гвинтівкою — стерти написи і загнати маршистів до вагонів Але комендантська сотня була затюкана, забрьохана гряззю і закидана кінськими кізяками Тоді комендант викликав батальйон георгіївських кавалерів, що стояв постоєм у дванадцятому полку Батальйон оточив ешелон і обстріляв беззбройних маршистів. Десятьох вбито, сорок два поранено, маршистів загнано по вагонах, і вагони запломбовано, як вантажі. Комендант дав наказ негайно рушати. Але тут виявилося, що ешелон був без паровоза. Шумейко відчепив свого С-815, одвів у депо і залив топку Коли в машиністській діжурці довідалися про події, кочегари й машиністи, які були у діжурці, викликані в наряд під військові ешелони, вирішили й собі підтримати солдатів Вони похапали свої сундучки й розбіглися геть з діжурки. Ешелон, правда, поїхав на фронт Комендант викликав діжурний паровоз залізничного батальйону Але вияв солідарності робітників став відомий маршистам Коли поїзд рушив, запломбовані маршисти висувалися у віконечка і кричали назад: «Спасибі робітникам за підтримку! Підтримайте нас, а ми підтримаємо вас! На фронт ми їдемо брататися!» Жандарми відповідали пострілами по вікнах…

Тепер треба було рятувати тих, що порозбігалися з діжурки. Шестеро кочегарів, шестеро помічників і шестеро машиністів. Всі вісімнадцятеро, а з ними й Шумейко з Козубенком, будуть віддані до польового суду. Мурманом тут не обійдеться [254] . Розстріл!..

Порятувати справу можна було так. Конторник з машиністської також зник тоді з усіма. Зараз його вже жандарми піймали і повели. Він, звичайно, скоро оговтається і викаже. Персонально кожного він не знає, певна річ, але ж у нього є наряди з номерами викликаних паровозів і, можливо, навіть прізвищами їх водіїв. Дістати книгу нарядів і знищити будь-що!

Зілов, Козубенко, Потапчук вийшли на колію, і тепер уже можна було побігти. Вони пустилися бігцем праворуч, до депо.

Там, позаду депо, на волочиській колії, під парканом із старих шпал притулилася довга цегляна будівля — машиністська діжурка. Кінець свого плану Федір докінчував вже на бігу:

— Ми зробимо так… Пам'ятаєш, у машиністській дві зали?.. Тепер в одній ми, військовий транспорт… а в другій — пасажирський і спеціального призначення… Тепер зали стіною дерев'яною по коридору розділені… повна ізоляція… І клозети навіть окремі, не так, як ото раніше спільний був, тільки що з двох віддільчиків. Але ж віддільчики один від одного так і зосталися не до верху дерев'яною перебіркою перегороджені… Розумієш?.. Жандарми тільки двері військового транспорту стережуть… Ти підеш просто до пасажирського… Той жандарм, що на розі стоїть, тебе зразу пропустить… Скажеш: «Батькові під поїзд їжу несу». Та він сам побачить і не спитає… Ти в пасажирську… а тоді в клозет… а тоді через перебірку, а тоді до столу… книгу з нарядами схопиш… І назад… Цей хлопець хай з тобою разом підійде… для понту… жандармові баки заб'є… Він ще тобі гукне: «Ваня, мовляв, гляди, швидше, а то ми спізнимося…» — там кудись, самі придумаєте… І хай стоїть, немов справді жде… Ну, от… Зробиш, Іване?

— Зроблю…

Вони добігли до депо, і тут годилося знову перейти на спокійну й рівну ходу. Вони пішли, намагаючись притишити скажене биття сердець.

Федір біля паркана матеріального складу спинився.

— Ну, хлопці, рушай… Швидше треба, поки жандарми не хопилися нарядів… Я зостануся тут… А то вартовий ще побачить… Значить, Ванечка, виручай… Хлопці і робочі тобі цього не забудуть… Я, значить, виглядати буду… Коли трапиться скандал якийсь… ну, словом, не пощастить тобі… побачу, що тебе крючки вхопили, або… от, на годинник глядітиму… пройде десять хвилин, а тебе нема… Тоді я так зроблю… Просто вискочу і кинуся на цього жандарма… Він зніме тарарам… почне від мене відбиватися… Інші йому на допомогу побіжать… А ти вже тоді, гляди, сам собі раду давай і ходу…