Чтение онлайн

Бренкер поїхав, а Гол із Семюелом пішли до великого намету й застали там веселе товариство. В наметі сиділи матуся Фінні з дочками, Слейтерів син Джо, Ед Фінні, Гай Джілберт, Маррі і ще кілька корктаунців, а також Джім із двома товаришами. Вони гомоніли, жартували й сміялися. Ні для кого вже не був секрет, що Гай Джілберт залицявся до Рут Фінні. Він з Маррі не вперше сьогодні гостювали тут. Навіть добуте золото носили сюди, щоб було в безпеці.

Тільки Джім сидів мовчазний та понурий і все пив чарку за чаркою. Останні дні товариші стурбовано приглядалися до нього. Такий був веселий хлопець і що зробилося? Він майже не показувався на своїй займанці. А як приходив туди, то здебільшого сидів коло сита й ночовок, невидющими очима дивлячись перед себе. Тоді знову цілими годинами невтомно працював, щоб увечері пропити добуті кілька грамів золота. Ковбоям було шкода Джіма: із займанкою йому не пощастило, а тепер утратив ще й дівчину, за якою так упадав. Але ж не можна впадати в розпуку — однаково Рут ніколи не подавала йому ніякої надії.

Джімова чарка була порожня. Він підвівся й знову сягнув по пляшку.

— А може, годі вже на сьогодні? — делікатно спитала матуся Фінні і злегенька притримала пляшку.

Джім завмер і глянув на неї каламутними очима. В погляді його не було злості, одначе він сказав:

— Я п’ю, скільки сам хочу.

— Але не в моїй господі, Джіме, — відповіла вона лагідно. — А цей намет — усе одно, що моя господа.

Розмова коло столу вщухла, запала прикра мовчанка. Тоді Джім випростався, обвів усіх очима, відкинув ногою стільця й мовчки вийшов з намету. Помалу розмова відновилася, одначе про Джіма ніхто не згадував.

Коли його товариші вернулися до свого намету, Джіма там не було.

— Де Джім? — спитали вони ковбоя, що теж жив разом з ними.

— Годину тому був тут і забрав своє сідло, — відповів той. — Знов ледве тримався на ногах.

Другого ранку Джо Слейтер розігнув спину й глянув на Джімову займанку.

— Хто там такий, тату? — спитав він.

Гол Слейтер спинився з ситом у руках і теж поглянув туди. Він здвигнув плечима й хотів сіяти далі, та враз передумав: неквапом поставив сито на землю, випростався і приклав долоню дашком до очей. Те, що він побачив, спантеличило його.

— Копай, Джо, я зараз вернуся, — сказав він. — Щось мені тут не подобається.

Джо помітив, як нахмурився батько, і знову глянув на займанку. Гол швидко підійшов до чужинця і за кілька кроків гукнув.

— Агов, що ви тут робите?

Той, напевне, давно вже помітив Гола, але не звертав на нього ніякої уваги. Тепер він повагом обернувся і, приязно всміхаючись, чекав, доки Гол підійде ще ближче.

— Ну? Я Гол Слейтер.

— Я так і думав. Я Ронні.

— А мені байдуже, хто ви такий.

Гол Слейтер був обурений зухвальством Ронні і ледве стримувався. А той усе всміхався.

— Чому ви так сердитесь, Голе Слейтере? — спитав він. — Ми ж бо тепер…

Гол Слейтер урвав йому мову:

— Я ще раз питаю вас, що ви шукаєте на Джімовій займанці? Він належить до нашого…

Тепер уже Ронні перебив мову Слейтерові:

— Що ви кажете? На Джімовій займанці? — він похитав головою поблажливо й співчутливо. — Я на своїй займанці, Слейтере, і те брутальне й гостре ваше запитання я мав би, власне, поставити вам. Але я не хочу сварки, Слейтере. І ніколи не хотів. То що ви бажаєте, дорогий сусіде?

Гол Слейтер кипів. Якусь мить він не годен був і слова вимовити. Потім видушив із себе:

— Докажіть мені.

Одначе він наперед знав уже, що програв. Ронні й далі був нестерпно люб’язний.

— О, задля святого спокою, прошу, читайте! — сказав він і подав Слейтерові згорнутий папірець.

Поки той читав, Ронні нахилився й почав пересипати між пальцями пісок, наче оцінюючи його. На Слейтера він уже не звертав ніякої уваги. У папірці було чорним по білому написано, що Джім продав свою займанку за сім тисяч доларів Боєрові і компанії. Займанка стільки не варта була, одначе Слейтер знав, що вони б дали й удвічі більше, якби тільки влізти до табору корктаунців. Гол довго дивився на купчу. До неї не можна було причепитися. А Ронні все пересипав пісок.

Нарешті Гол Слейтер, зціпивши зуби, віддав йому папірця. Ронні обережно взяв його двома пальцями і осміхнувся, витягнувши губи, наче смоктав цукерку.

Гол Слейтер сягнистою ходою подався на свою займанку, але не взявся до роботи, а осідлав коня й поїхав до Мура.

— Джім продав свою займанку, — роздратовано сказав він. — Я їду до Бренкера.

— Ну, й що ж ти зробиш? — спитав Мур.

— Мабуть, нічого, Семе. Але ми дістали дулю під ніс — маємо тепер злодія в хаті.

Мур знизав плечима. Розлючений Гол поїхав далі і дорогою трохи заспокоївся.

У таборі корктаунців звістку передавали з уст в уста. Спалахнули гарячі суперечки. Більшість вважали Джіма зрадником. Один корктаунець сказав:

— Отака дяка, що ми їх прийняли до себе.

Його почув хтось із ковбоїв і сердито спитав:

— Кого це “їх”? Хіба нас п’ятеро Джімів? І взагалі — наче ви нам щось подарували! Хіба цю землю не міг зайняти хто хотів, як і скрізь?

Сварку якось пригасили, але на душі лишився прикрий осад. А якийсь корктаунець висловив те, що було не в одного на думці:

— І взагалі, що Джім такого страшного зробив? Тут кожен може залагоджувати свої справи так, як йому до вподоби. Бо сам господар і своєї займанки, і свого золота.

Він хотів ще додати: “А Гол хай не пхає свого носа туди, де його ніхто не просить, бо ми тільки халепу з того матимем”. Але промовчав. Та потім не один пошепки казав те саме.

Гол Слейтер зліз з коня й зайшов до Бренкерової канцелярії.

— Я знаю, чого ти приїхав, — сказав йому назустріч шериф. — Він продав її ввечері у Доротеїному салоні, бувши п’яний як чіп. Тепер маєте в своїй громаді павука, ї він плете на вас павутину. Будь певен.

Гол сидів на стільці й махав капелюхом. Аж тут, у Бренкера, йому раптом здалося, що всі їхні заходи марні. Чого взагалі хвилюватися? Однаково нічого не зміниш. Та ось обличчя його знову посуворішало, і він сказав:

— Знаєш що, Бренкере? Я не хочу здаватися тим негідникам.

— Схоже на тебе, Голе. Я теж не хочу, але досі вони ще нічого негідного не вчинили.

Слейтер спалахнув.

— Ще вчинять, ми навіть нестямимось, коли. Я певен! І тоді буде пізно. Я знаю їх, Бренкере, то такі горлорізи, що розпорють тобі живота й сліду не залишать!

Бренкер почав ходити по кімнаті, як завжди, коли був схвильований. Слейтер висловив те, чого він сам побоювався. Але, може, Слейтер переборщив?

— З Бертом Джілбертом та його компанією ми впораємося, — сказав Бренкер.

Слейтер підвівся.

— Гарно ти мене втішаєш, — сказав він ущипливо. — Я хочу знати, що мене жде. Де тепер Джім? П’є?

Бренкер похитав головою.

— Лежить у Пастора в наметі. Може, як прочуняє, то порозумнішає, та ще як побалакає з Пастором. Найкраще було б, якби вони обидва поїхали звідси. Джімового коня я забрав до себе, він сьогодні вранці блукав навколо Доротеїного салону. Шкода хлопця.