Чтение онлайн

Александр та Нелл поквапилися до Сіднея шукати підходящий будинок, і у Нелл виникла ідеальна можливість висунути батьку свої пропозиції під час подорожі.

— Гадаю, — почала вона, — що зрештою нам доведеться спорудити будинок, тату. Майже неможливо знайти споруду з внутрішнім двором, тож Донні Вілкінс зможе нам такий будинок спроектувати. І все залишиться у нашому родинному колі, щоб публіка менше знала про Анну.

— Продовжуй, я слухаю, — мовив Александр, споглядаючи дочку зі змішаним почуттям здивування та скептицизму.

— У Драмойні та Розелі є великі ділянки землі, що доходять аж до гавані; я чула, що вони продаватимуться, бо настали важкі часи. Багато чоловіків, які могли дозволити собі особняки на дорогих ділянках, тепер оголошують себе банкротами, бо банки лопаються ліворуч, праворуч і в центрі. У «Апокаліпсису» теж погані справи, тату?

— Ні, Нелл, і ніколи не будуть.

Вона з полегшенням зітхнула:

— Тоді все гаразд. Я правильно мислю — земля біля бухти завжди буде гарним капіталовкладенням?

— Так, правильно.

— Тож коли ти купиш одну-дві ділянки у банкротів, ти не будеш у великому збитку?

— Ні, не буду. Але навіщо зациклюватися на гавані, коли у Воклюз та Пойнт-Пайпер можна за безцінь купити розкішний особняк?

— То фешенебельні та претензійні передмістя, тату, а люди з претензіями — вони сміховинні.

— Сподіваюся, ти нас не вважаєш претензійними?

— Люди з претензіями не обмежують себе усамітненими місцями на кшталт Кінроса, вони полюбляють бути якомога ближче до членів королівської родини чи до губернаторів. Набивати собі ціну, — пояснила Нелл, вживши новомодний вислів.

— А хто ж тоді ми такі, якщо ми не маємо сміховинних претензій і не набиваємо собі ціну?

— До огидності багаті люди, — серйозно відповіла вона. — Просто до огидності багаті люди.

— О Господи милосердний! Тому я мушу купити величезні ділянки землі з особняками в нудних передмістях типу Розель?

— Саме тому! — просіяла Нелл.

— Що ж, досить непогана ідея, — зауважив Александр, — за винятком одного. Тобі буде важко їздити з району Гліб до району Розель, щоб контролювати Анну.

— Та я іще й не думала про те, щоб помістити її де-небудь у Розелі, — заспокійливо відказала Нелл. — То буде пізніше, коли той особняк може стати осердям нового шпиталю. Не притулку для психічно хворих, а шпиталю. Де працюватимуть над тим, щоб винайти ліки для розумово хворих.

Александр зсунув брови, але задумливо, а не осудливо.

— Куди ти хилиш, Нелл, мені цікаво знати? Шукаєш спосіб, як витратити на філантропію мої огидні гроші?

— Та ні, не зовсім. Це більше стосується… ну…

— Давай, скинь камінь з душі, дівчино!

Нелл ковтнула слину, прокашлялася і безоглядно кинулася в невідомість.

— Татку, я не хочу продовжувати навчання на інженерному факультеті. Я хочу перейти на медичний.

— Медичний… І давно ти це вирішила?

— Точно не знаю — і це правда, — повільно відповіла вона. — Розумієш, це бажання завжди жило в мені, ще тоді, коли я розрізала своїх ляльок і робила для них штучні внутрішні органи. Але я ніколи не думала, що мені це вдасться, бо медичний факультет залишався єдиним, куди не пускали жінок. Але тепер на цей факультет стали приймати жінок — і вони туди просто юрмою пруть!

Александр не стримався і розсміявся.

— І скільки ж студенток у цій юрмі? — спитав він, витираючи очі.

— Чотири чи п’ять, — відповіла Нелл і теж розсміялася.

— А скільки там чоловіків-студентів?

— Близько сотні.

— На інженерному тобі довелося набагато важче, бо ти там була одна, і ти вистояла.

— Я вже звикла бути жінкою в чоловічому світі. — Вагон сіпнуло і хитнуло. — Якщо чесно, то я більше боюся, чи вдасться мені знайти спільну мову з отими студентками, аніж зі студентами.

Потяг в’їжджав до Літгоу, уповільнюючи хід; десь хвилин зо п’ять вони сиділи одне проти одного, не кажучи ні слова, Нелл — у болісному очікуванні, Александр — у роздумах.

— Ми ще ніколи не говорили про тебе та твої сподівання, еге ж?

— Так, ніколи, але якось ніхто й не піддав сумніву, що я вивчатиму саме інженерну справу, щоб працювати в нашій фірмі і, можливо, допомагати керувати нею.

— Це правда, але я не про це хотів сказати. Я мав на увазі твою спадщину. Яка складає сімдесят відсотків підприємства «Апокаліпсис Ентерпрайз».

— Тату!

— Я дуже жалкував, що в мене не народився син, — мовив Александр, насилу змусивши себе не відвести погляд. — Але у твоїй особі у мене з’явилася донька з геніальним мозком. Мозком, здатним розв’язувати будь-які технічні та математичні проблеми. Коли ти зростала, я поволі почав вірити в те, що ти, незважаючи на свою стать, станеш не гіршим адміністратором, аніж будь-який син. Навчання на інженерному факультеті було способом підготувати тебе до твоєї спадщини. Ось на що я сподіваюся: що ти збережеш свій здоровий глузд і одружишся з розумним чоловіком, який доповнить твій геніальний інтелект і стане твоїм партнером у всьому.

Нелл підвелася, підійшла до вікна і визирнула надвір, щоб подивитися, як потяг з Кінроса переводять на бокову колію, щоб відчепити їхній вагон.

— Потяг з Батерста запізнюється, — нарешті сказала вона.

— Легше говорити, коли не торохтять колеса. — Александр дістав сигару і підкурив її. — Давай укладемо угоду, Нелл.

— Яку іще угоду? — підозріло спитала Нелл.

— Закінчуй інженерний факультет — і я не заважатиму тобі вивчати медицину. На той час ти вже один диплом матимеш. Може, на медичному й більше жінок, аніж на інженерному, але я не матиму такого ж впливу на його викладачів, як на власників фабрик. — Його очі блиснули крізь сигарний дим. — Може, я й заковтну наживку у вигляді побудови одного-двох нових будинків, але я також сподіваюся викроїти трохи своїх огидних грошей на отой шпиталь для ненормальних.

Нелл простягнула йому руку.

— Згода! — сказала вона.

І вони з серйозним виглядом потисли одне одному руки.

— Професор фізіології — шотландець, тату. Томас Андерсон Стюарт. Професор анатомії — теж шотландець, Джеймс Вілсон. Більшість викладацького корпусу — шотландці, професор Андерсен Стюарт продовжує залучати їх з Единбурга, і це страшенно дратує сенат і керівництво університету. Але від Андерсена Стюарта не так легко відмахнутися, він упертий чолов’яга — це тобі нікого не нагадує, тату? Коли він прибув сюди 1883 року, медичний факультет містився в чотирикімнатному будиночку. А тепер це — величезна окрема споруда.