Чтение онлайн

— А хіба ж Австралія — це не Новий Південний Уельс? — спитала Елізабет.

— Направду, так воно і є. Але сам континент уже досить довго зветься Австралією, і її мешканці — будь вони з Вікторії, Нового Південного Уельсу, Квінсленду чи інших колоній — всі вони називають себе австралійцями. І мої діти — також.

У їхній розмові Александр Кінрос згадувався досить часто. На жаль, місіс Голідей нічого про нього не знала.

— Уже чотири роки, як я полишила Сідней, а він, мабуть, приїхав під час моєї відсутності. Крім того, якщо він одинак і не обертається у світському товаристві, то його ім’я відоме лише його колегам. Але я не маю сумнівів, що він — вище докорів, — заспокійливо та приязно мовила місіс Голідей. —

Інакше чому б він написав, що хоче одружитися з двоюрідною сестрою? Негідники, моя люба, зазвичай не одружуються взагалі. Особливо тоді, коли вони живуть з золотих родовищ. — Місіс Голідей стулила губи і презирливо пирхнула: — Золоті родовища — це кубла беззаконня та розпусти, куди партіями постачають жінок сумнівної репутації. — І для більшої промовистості делікатно кахикнула. — Сподіваюся, Елізабет, ти ознайомлена з подружніми обов’язками?

— О, звісно, ознайомлена, — напрочуд спокійно відповіла Елізабет. — Моя своячка Мері вже розповіла мені, чого слід очікувати від заміжжя.

Коли «Аврора» увійшла до Порт-Джексона, її взяв на буксир паровий катер; розлючений присутністю лоцмана, якого він терпіти не міг, капітан Маркус був надто поглинений своїми емоціями і тому не помітив, як місіс Голідей звільнила Елізабет із ув’язнення і вивела на палубу, щоб з гордістю справжньої господині показати те, що ця доброчесна жінка назвала «визначними місцями цієї найвеличнішої бухти у світі».

І дійсно — Елізабет бухта теж видалася величною. Дівчина поглинала поглядом масивні жовтогарячі крутосхили, увінчані густими блакитно-сірими лісами. Потім перед її очима з’явилися піщані затоки, пологі схили і дедалі частіші ознаки присутності людини. Дерева — високі й тонкі — змінилися незліченними рядами будинків, хоча де-не-де на береговій смузі вигулькували довкола величних особняків, яким місіс Голідей давала стислі і ємкі характеристики, що коливалися від засудження до знеславлення.

Довколишнє повітря було густо просякнуте вологою, сонце палило нестерпно, і над усією красою цієї величної бухти панував жахливий сморід. Елізабет помітила, що вода була аж коричневою від бруду.

— Березень — не найкращий місяць для візиту, — зауважила місіс Голідей, спершись на поруччя. — Завжди така спекотна волога! У лютому та березні ми завжди молилися, щоб швидше війнув Садерлі Бастер — різкий свіжий вітер з півдня, який приносить прохолоду. Елізабет, сморід дуже тобі заважає?

— Дуже сильно, — відповіла Елізабет, біла як полотно.

— То каналізаційні стоки, — пояснила місіс Голідей. — Сто сімдесят з гаком тисяч мешканців — і всі відходи стікають у бухту, перетворюючи її на справжнісіньку вигрібну яму. Наскільки мені відомо, влада має намір щось із цим робити, але це, мабуть, станеться тоді, коли на горі рак свисне, як каже мій син Бенджамін. Він — член міської ради. З водою теж великі проблеми. Звісно, ті дні, коли вода продавалася по десять шилінгів за цебро, вже минули, але й досі вона є досить коштовною. Лише фантастично багаті люди можуть дозволити собі водогін. — Місіс Голідей презирливо пирхнула. — Ясна річ, містер Джон Робертсон та містер Генрі Паркс не страждають через проблеми з водопостачанням!

Тут з’явився капітан Маркус і загримотів:

— Поверніться до своєї каюти, міс Драмонд! І негайно!

Там Елізабет і залишилася, поки «Аврору» тягнули до причалу; все, що дівчина змогла побачити крізь ілюмінатор, — це численні щогли, все, що змогла почути, — це натужні крики та чахкання двигуна.

Коли через кілька годин — принаймні їй так здалося — у двері каюти постукали, Елізабет притьмом зіскочила з койки і серце схвильовано закалатало. Але то був лише Перкінс — пасажирський стюард.

— Ваші валізи вивантажили на берег, міс, і ви мусите прослідувати за ними.

— Місіс Голідей? — гукнула Елізабет, йдучи слідком за стюардом крізь хаотичний світ лебідок, які опускали на причал ящики у великих, плетених з мотузок кошиках, червонолицих чоловіків у фланелевих сорочках і моряків, які свистіли та щось весело вигукували.

— Місіс Голідей? Та вона вже давно зійшла на берег. Попрохала дати вам ось це. — Перкінс засунув руку в кишеню жилетки і видобув звідти невеличку картку. — Якщо вона вам знадобиться, ви зможете знайти її за вказаною адресою.

Елізабет зійшла по трапу на брудні дошки причалу, де громадилися стоси великих та малих ящиків. «Де ж мої валізи?» — подумала вона.

Знайшовши валізи у відносно спокійному місці — біля стіни якогось хиткого сараю, Елізабет поклала гаманець собі на коліна і схрестила поверх нього руки. Куди вирушати, що робити? Гадаючи, що Александр Кінрос, побачивши клітчасту тканину, відразу ж її упізнає, Елізабет заздалегідь надягнула одне зі своїх саморобних платтів, але погода була явно не для саржевої вовни; мабуть, подумала вона, знемагаючи від спеки, мало з того, що вона привезла з собою у валізах, знадобиться у такому кліматі. Піт рясними краплями вкрив обличчя Елізабет; він стікав по шиї з волосся, схованого під досить тугим чепчиком, і просочувався з її ситцевої білизни на клітчасту тканину плаття.

Сталося так, що саме Елізабет першою впізнала його — завдяки опису міс МакТавіш. Вона сиділа, вдивляючись у вузький прохід між купами спущеного на причал вантажу, — і раптом побачила чоловіка, який ішов так, наче увесь світ належав йому. Високий і худорлявий, він був вдягнений незвично для її очей, що призвичаїлися до чоловіків у робочій фланелі та кепках, або у розкішних спідницях шотландських горців, або ж у солідних костюмах, накрохмалених сорочках та жорстких капелюхах. На Александрові були м’які брюки, пошиті з якоїсь жовтувато-коричневої шкіри, ненакрохмалена сорочка з легким шарфом на шиї, розстебнутий піджак з такої ж самої шкіри, яка звисала довгою бахромою на швах та по краях, і низький коричневий капелюх з широкими крисами. Під капелюхом виднілося засмагле обличчя; чорне волосся кучерями спадало на плечі, а темна борода та трохи світліші вуса були ретельно підстрижені точнісінько в такому стилі, який, якщо вірити зображенням, був притаманний самому Дияволу.

Вона підвелася, і в цю мить він теж її помітив.

— Елізабет? — спитав Александр, простягаючи руку.

Але вона не взяла його руки.

— Так ви знаєте, що я — не Джин?

— Чому б це я думав, що ти — Джин, коли ти — точно не Джин?

— Але ж ви… ви писали про Джин, — затнулася вона, не наважуючись поглянути йому в очі.

— Твій батько відповів мені і натомість запропонував тебе. Узагалі-то це не має великого значення, — сказав Александр Кінрос і, повернувшись, дав знак чоловіку, який ішов слідком за ним. — Поклади її валізи у візок, Самерсе. А я відвезу її до готелю в екіпажі. — І додав, знову обернувшись до Елізабет: — Я б знайшов тебе швидше, якби не виявилося, що мій динаміт прибув на цьому ж судні. Мені довелося вивантажувати його і складати у безпечному місці, поки ним не заволодів який-небудь заповзятливий шахрай. Ходімо.

Узявши Елізабет під руку, Александр вивів її крізь прохід на неймовірно широку вулицю, яка була одночасно і складом, і головною артерією міста. На вулиці було повно чоловіків, які довбали кайлами її дерев’яне покриття.

— Крізь доки збираються прокласти залізничну колію, — пояснив Александр Кінрос, підсаджуючи Елізабет в один з найманих екіпажів біля тротуару. І відразу ж додав, усівшись поруч із нею: — Тобі жарко. У такій одежі — не дивно.

Зібравши докупи свою сміливість, Елізабет повернула голову, щоб як слід до нього придивитися. Мала-таки рацію міс МакТавіш — Александр не був красенем, хоча мав досить правильні риси обличчя. А може, то через те, що ті риси обличчя не були притаманні Драмондам і Маррі? Важко повірити, що він був її старшим двоюрідним братом. А що викликало у Елізабет неприємний холодок на спині, так це чітка схожість Александра з Дияволом. І не лише в бороді та вусах; його брови були колючі та чорні, як вороняче крило, а глибоко посаджені й обрамлені довгими віями очі — такі темні, що важко було розрізнити зіниці.