Чтение онлайн

Про своє неминуче розлучення з матір’ю хлопець говорив з дорослою розважливістю та фаталізмом, і Александру стало дуже шкода його.

— Я писатиму мамі кожного тижня, і вона подарувала мені записник-щоденник аж на десять років — така товстелезна книжка! Тож я завжди достеменно знатиму, скільки часу лишилося до того дня, коли ми побачимося знову.

— Може так статися, що вона приїде до Англії, щоб з тобою побачитися.

Витончене обличчя хлопця затьмарилося.

— Ні, Александре, вона не зможе цього зробити. Для моїх співучнів я буду китайським принцом, народженим від російської матері шляхетного походження. Мама каже, що коли я хочу підтримувати якусь ілюзію, то маю повірити в неї і жити так, наче це — абсолютна правда.

— Але твоя мама може вдати, що вона — подруга твоїх батьків.

Малий аж розсміявся.

— Та годі, Александре! Хіба ж мама схожа на подругу принців та принцес?

— Буде схожою, якщо постарається.

— Ні, — твердо відказав Лі, розправивши плечі. — Коли я її побачу, увесь обман розсиплеться. Успішно пройти через усе це ми зможемо, лише якщо не бачитимемо одне одного. Ми вже багато разів про це говорили з нею.

— Тоді ви — двійко друзів, які не мають щодо життя ілюзій?

— Звісно, — відказав малий, неначе здивований нетямущістю Александра.

— Можливо, у наступні роки мені доведеться час від часу бувати в Англії. Ти не заперечуватимеш, якщо я до тебе приїжджатиму? Ну, звісно, вдягнений належним чином, як шотландський джентльмен. Хоч як для тебе це не дивно, а на людину з шотландським акцентом в Англії не дивляться косо, і цей акцент не має негативних соціальних наслідків. Англійці вважають нас чужинцями, які пролили надто багато їхньої крові, і це дає нам деякі переваги у спілкуванні з ними.

Очі малого радісно заблищали.

— Ой, Александре, це було б просто здорово!

Тож коли з першими звуками церковного дзвону, який кликав на недільну службу богомольців — затятих ворогів Рубі, Александр виїхав з містечка Гілл-Енд, його свідомість повнилася образами цієї дивовижної жінки та її не менш дивовижного сина. Хлопець був навіть розумнішим, аніж вважала його матір, хоча його нахили лежали у царині техніки, а не гуманітарних наук — як хотілося б його матері. Коли малий дізнався, що Александр добре знається на парових двигунах та інших механізмах, їхня поїздка до Турон-ривер перетворилася на сеанс запитань і відповідей. «Отакого сина я хотів би мати, коли знайду собі дружину з роду Драмондів — а я мушу її знайти».

Повернувшись до Батерста, він застав Джима Самерса за студіюванням бухгалтерської справи; усі доручення, зазначені в залишеному списку, були виконані, а покупки — зроблені і знаходилися у дворі. Економкою виявилася молода вдовиця на ім’я Меґґі Мерфі; освіти вона не мала майже ніякої, зате із завидною енергією та вмінням підтримувала будинок у чистоті та порядку, а ще вона вміла готувати прості, але дуже смачні страви. Те, як вона дивилася на Самерса, а він — на неї, підказало Александру, куди дує вітер, але, коли Самерс не розповів йому про свої наміри, він не став розпитувати — прийде час, і йому про все розкажуть.

У свою наступну експедицію Александр вирушив до ріки Аберкромбі, щоб по дорозі заїхати і на річку Фіш. Виявилося, що золоті родовища там нечисленні та бідні, а сам край являє собою справжнісіньку дику і практично безлюдну пустелю.

Єдиним поселенням було сільце Оберон, яке сиділо на вершечку Великого Вододілу між виходами гранітних порід на західному боці та плато з ущелистого пісковця — зі східного. Поблизу Оберона Александр узрів найвеличнішу долину з бачених ним за все життя, але її майже вертикальні краї, що стрімко спадали вниз на глибину майже тисяча футів, являли собою тріасовий пісковець, біля підніжжя якого крилися нафта й вугілля, але не золото. Мешканці Оберона заробляли на нечисленних сміливих туристах, які приїздили, щоб побувати в печерах ріки Фіш, а добратися туди можна було лише верхи на конях по важких та небезпечних стежинах, усіяних гострими валунами. Однак його запевнили, що печери варті того, щоб поїхати і подивитися на них, бо вони являли собою велику казкову країну зі сталактитами та сталагмітами. Хоч Александр і не був любителем печер, він однаково поїхав.

Знаючи, що його експедиція займе багато часу, він узяв з собою в’ючного коня (розжитися мулом було просто неможливо) і їв економно; дичини тут не було ніякої, а харчуватися маленькими скельними кенгуру, які тут буквально кишіли, він не збирався. Ні тобі оленів, ні кроликів, ні їстівних рослин. Револьвер системи Кольта так і висів без діла на його стегні. Він мав при собі мапу, яку придбав у Батерсті, але вона містила навдивовижу мало назв та інформації. Тож коли, від’їхавши вже багато миль на південь від Оберона, він наштовхнувся на маленьку, але стрімку річку, Александр не зміг знайти її на мапі. Узвишшя довкола річки були вкриті дикими заростями, і ніде він не знайшов ані найменших слідів того, що тут випасали овець чи кіз.

Зате ніздрі його наповнилися сильним запахом золота! Тому він повернув назад і поїхав уздовж річки, доки не дістався вершечка водоспаду. Там вода не падала вниз пінистою стіною, а круто стрибала, розбризкуючись, десь на тисячу футів униз із тераси на терасу. Під каскадом простягалася широка долина; там ріка булькотіла, звиваючись поміж вологіших, більш заокруглених пагорбів, усіяних виходами граніту й валунами.

«Хтось уже частково встиг розчистити деякі з вологіших пагорбів, але явно під пасовище», — припустив Александр, бо ніде він не помітив ознак золотодобування. Звірившись із мапою та положенням сонця по секстанту, Александр дійшов висновку, що, окрім всяких інших обставин, увесь цей район був невідчуженою власністю уряду Її Величності Королеви Англії.

Майже два дні пішло в нього на те, щоб з високогір’я дістатися до долини річки; там він розбив стоянку на твердому ґрунті таким чином, щоб було видно отой прекрасний річковий каскад. Тут, без сумніву, є розсипне золото, подумав він, але мій ніс підказує також, що в отій горі є й золотоносна кварцова жила. «Це дуже добре, що моя інтуїція зосереджена в моєму носі», — подумав Александр.

Два дні він мив лотком пісок та гравій — і намив сотню тройських унцій золотого піску та маленьких самородків. Час збиратися назад, до Сіднея.

Він знищив усі сліди своєї присутності, навіть прибрав кінські кізяки і накидав гравію в тих нечисленних місцях, де залишилися відбитки його черевиків. Потім він подався на північний захід до Батерста і заїхав іще до одного лісу. Хоч який би скватер не «володів» оцим конкретним обширом землі, очевидно, у його незаконному володінні знаходилися іще більші ділянки землі і в інших місцях.

Ненав’язливе розпитування в Батерсті допомогло виявити ім’я скватера, який за копійки орендував більшість земель між Блейні та якоюсь точкою північніше села на ймення Круквел.

Однак інший скватер, який дав Александру цю інформацію, сказав, що цей Чарльз Дьюї не зробив спроби захопити гори на схід від пологих пагорбів, бо якщо вигнати туди корів та овець, то вони зникнуть назавжди в непрохідних чагарниках.

Озброївшись точними показниками широти й довготи, а також іншими характеристиками місцевості, які він не мав ані найменшого наміру розголошувати, Александр вирушив до Сіднея, щоб відвідати там Департамент земельних ресурсів.

Уперше він зупинився в дорогому готелі на Елізабет-стрит напроти Гайд-парку і замовив охочому кравцеві-левантинцю відповідне вбрання, щоб той зшив його в дуже стислий термін. Хоч яким би скупим він не був (це слово, кинуте Рубі, надовго застрягло в його пам’яті), Александр вважав ці витрати невід’ємною частиною інвестицій. Тому коли він заявився до Департаменту земельних ресурсів, йому було зовсім не важко потрапити на прийом до одного зі старших чиновників.