Чтение онлайн

— Ми намагаємося покінчити з впливом скватерів з різних причин, — мовив містер Осберт Вінфільд. — Одна з них полягає в тому, що ці люди набули надто великої політичної влади порівняно з набагато більшою рештою населення Сіднея. Інша причина полягає в тому, що вони платять мікроскопічні ліцензії за оренду невідчужуваної державної землі. Уряд, чиїм найманим представником я є, має бажання заохотити робочий люд та колишніх старателів придбавати невеличкі ділянки землі. Ну, не такі вже й маленькі, звісно — достатньо великі, щоб з них можна було жити, але аж ніяк не сотні квадратних миль.

— Йдеться про ділянки під майбутні ферми? — поцікавився Александр.

— Саме так, містере Кінрос. 1861 року був прийнятий новий закон про відчуження державних земель, до якого згодом були прийняті поправки, що обмежують терміни ліцензії для скватерів максимумом у п’ять років. Ліцензію можна подовжити, однак її дія скасовується, якщо хтось забажає придбати цю конкретну, топографічно не визначену ділянку землі.

— А яким чином, — невимушеним тоном спитав Александр, — можна придбати отаку ділянку топографічно не визначеної державної землі? Я маю намір придбати ділянку під майбутнє фермерське господарство.

І на столі з’явилися мапи та виміряні Александром географічні координати. Мапи Департамента земельних ресурсів були набагато кращими за ті, які можна було придбати у Батерсті, але він з цікавістю пересвідчився, що знайдена ним річка не мала назви і була позначена просто як «притока ріки Аберкромбі».

— Скільки землі зможу я придбати таким чином?

— Не більше трьохсот двадцяти акрів, сер, по фунту за акр. Згідно з вимогами, ви маєте заплатити готівковий депозит розміром у чверть зазначеної суми, а решту три чверті сплатити протягом трьох років.

— Загалом це — триста двадцять фунтів. Я заплачу всю суму відразу, містере Вінфільд.

— А де знаходиться вибрана вами земля? — спитав містер Вінфільд.

— Ось тут, — відповів Александр і тицьнув пальцем на річку біля підніжжя гори.

— Гм-м-м-м, — задумливо протягнув містер Вінфільд, уважно розглядаючи мапу крізь окуляри. А потім поглянув на відвідувача і хитро примружив очі. — Чудове місце для золотих розробок, еге ж? І до того ж іще не торкане старателями. Дуже мудро, містере Кінрос, дуже мудро з вашого боку. Однак ви зможете придбати цю ділянку лише за умови, що підпишете заяву, засвідчену мировим суддею, згідно з якою зобов’язуєтеся огородити цю землю, обробляти її і жити на ній.

— Ясна річ, я збираюся огородити її, обробляти і жити на ній, містере Вінфільд, — відповів Александр, так само хитро примруживши очі. — А як мені можна придбати оцю ділянку землі? — поцікавився він, показуючи на гору. — Наскільки я можу судити, вона не в оренді у містера Чарльза Дьюї, який орендує долину та район біля річки. Ця ділянка крута, густо поросла лісом і абсолютно ні до чого не придатна, але мені вона дуже подобається.

— Її доведеться виставити на аукціон, містере Кінрос, після розміщення відповідних об’яв у відповідних журналах. Наскільки я розумію, ви хочете, щоб ця ділянка була суміжною з ділянкою, яку ви плануєте придбати для свого фермерського господарства?

— Ясна річ. Яку частину цієї ділянки я зможу купити?

Осберт Вінфільд знизав плечима.

— Ну, придбаєте стільки, скільки зможете. Якщо хтось торгуватиметься на аукціоні, ціна може сягнути кількох фунтів за акр, а якщо ніхто не торгуватиметься, вона піде по десять шилінгів за акр. Сумніваюся, що знайдуться охочі торгуватися. Я не експерт, але мені здається, що там ви золота не знайдете.

— І дійсно. Розсипне золото осідає в піскових та гравійних руслах, там, де сила тяжіння заважає йому рухатися за течією ріки.

Того ж вечора Александр запросив містера Осберта Вінфільда на вечерю в тому готелі, якому згодом судилося стати його постійною резиденцією в Сіднеї, і цей широкий жест зустрів схвальну оцінку з боку державного службовця. У результаті документи на володіння трьомастами двадцятьма акрами землі мали бути готові наступного ранку, а аукціон мав відбутися два тижні по тому. Трохи подумавши, Александр вирішив торгуватися за десять тисяч чітко розмічених акрів землі.

— Мушу попередити вас, містере Кінрос, — сказав розпашілий після доброго портвейну містер Вінфільд, — що ситуація дещо зміниться, якщо на вашій ділянці виникне поселення. Міську землю доведеться розбити на ділянки — і це абсолютно природна вимога, хіба ж ні? Ясна річ, у вашій власності залишаться не секвестровані державою субділянки, але певні наділи будуть зарезервовані державою для власних цілей: для пошти, поліційної дільниці, школи, шпиталю та церкви. Знадобиться також ділянка під міськраду.

— Я не маю стосовно цього заперечень, — відказав Александр і вишкірив зуби у злобній посмішці. — За винятком церкви. Я ще можу терпіти англіканську церкву або навіть католиків, якщо вже на те пішло. Але я буду не я, якщо там з’являться пресвітеріанці!

— Якась особиста неприязнь чи то як? Я — прихожанин англіканської церкви, тому… Утім, цю проблему можна досить легко розв’язати. Ми можемо всю землю віддати англіканцям та католикам, якщо ви так бажаєте. Звісно, ви не зможете ігнорувати пресвітеріанців, які мають відчутний політичний вплив. Але їм доведеться придбавати приватну землю, тож, якщо ви їм не продасте її, вони змушені будуть будувати свою церкву десь у диких хащах.

— Осберте, — мовив Александр і посміхнувся, — ви просто джерело безцінної інформації. — Він нахмурився, розмірковуючи, наскільки відверто можна висловитися, і вирішив виявити обережність і делікатність. — Я — людина небідна, мій любий приятелю, тож якщо у вас виникнуть… е-е-е… якісь фінансові проблеми, я з радістю зможу прийти на допомогу.

І тут Осберт Вінфільд проявив себе істинним чиновником колоніальної адміністрації.

— Взагалі-то кажучи, — мовив він, прокашлявшись, — у мене виникли певні проблеми з виплатою кредиту.

— Тисяча фунтів зможуть полегшити фінансову кризу?

— Так, звичайно. Це така щедрість з вашого боку, така щедрість!

Александр провів містера Вінфільда до виходу, відчуваючи піднесення від свого досягнення. Щойно він купив собі першого високопосадовця і сподівався, що згодом купить їх достатню кількість — як серед державних чиновників, так і серед представників обох палат парламенту.

Отак Александр Кінрос і став законним власником трьохсот двадцяти акрів цінної землі включно з чималою ділянкою ріки, якій судилося бути внесеною в мапи Департаменту земельних ресурсів під назвою Кінрос-ривер. Трохи згодом на аукціоні він придбав також десять тисяч акрів високогір’я, включно зі схилами та водоспадами, ціною по десять шилінгів за акр. Він отримав також ліцензію на розвідку й добування золота в районі своєї річки і збагатив казну штату Новий Південний Уельс на суму п’ять тисяч триста двадцять один фунт. У цю суму увійшла також плата за ліцензію на золото — один фунт. А ще йому повідомили, що коли він знайде підземне золото на своїй власній території, то матиме виключне право на його видобування, оскільки та земля є його невідчужуваною власністю.

У серпні 1872 року він знову поїхав до Гілл-Енда, де зустрів невтішну Рубі, яка, залишившись без сина, впала в безпросвітний песимізм. Однак дуже зраділа, побачивши Александра.

— Я даю Гілл-Енду щонайбільше два роки, — сказала вона пізніше, вночі, сидячи в ліжку в «синій кімнаті» і курячи сигару. — Доведеться, мабуть, перебиратися до Гульґонґа, бо він протримається довше. Але коли й він виснажиться, куди ж мені подітися?

— Я б на твоєму місці не клопотався, — відповів Александр і змінив тему. — Рубі, я хочу зустрітися з Сунем Чжоу.