Чтение онлайн

— Я обов’язково розповім про це неподобство Джонові Робертсону. Це він затіяв усю ту плутанину з законом про відчуження державних земель! І це при тому, що він сам теж є скватером! Це звична проблема з тими, хто потрапляє до парламенту, навіть такого недосконалого та обмеженого в повноваженнях, як наш: його члени стають сліпими до всього, що не пов’язано з підвищенням державних доходів, але від тих десяти фунтів, що скватер платить за оренду, мало зиску.

— Так, я зустрічався з Джоном Робертсоном у Сіднеї, — зазначив Александр, ставлячи на стіл чашку. — Однак це не просто візит ввічливості з мого боку, містере Дьюї. Я прибув сюди для того, щоб поінформувати вас, що я знайшов золотий пласт на тій ділянці землі біля Кінрос-ривер, яку я придбав під своє фермерське господарство.

— Кінрос-ривер? Що це ще за Кінрос-ривер?

— То була безіменна притока ріки Аберкромбі, тому я дав їй своє ім’я. Я помру, але ріка понесе моє ім’я у вічність. Там повно золота, просто феноменально повно.

— О Господи! — простогнав містер Дьюї. — То чому ж стільки золота було знайдено саме на орендованій мною землі, га? Мій батько орендував цю землю ще 1821 року, Кінросе, і я був скватером на двохстах квадратних милях. А потім з’явилося золото — і Джон Робертсон зі своїм законом. Господарство Данлі зменшується і занепадає, сер.

— Як шкода, як шкода, — стримано поспівчував Александр.

— І де ж саме ви придбали землю?

З дорожнього мішка з’явилася мапа Департаменту земельних ресурсів; Дьюї відставив чарку на стіл, начепив голоблі своїх окулярів на вуха і, підійшовши до Александра, зазирнув йому через плече. Він відчув, що від гостя йшов приємний запах — від шкіряного костюму линув особливий аромат, до того ж власник цього костюма явно полюбляв часто митися. Його довга красива та чиста рука вказала на самісінький край східної межі господарства Данлі.

— Я розчистив там трохи землі, коли іще був молодим хлопцем, — зауважив Дьюї, повертаючись до свого крісла. — Ще тоді, коли ніхто про золото й не думав. Після того я туди й не збирався повертатися. Там починаються дикі гори, тому ні корів, ні овець там не можна випасати — вони потрапляють до дикого лісу і в ньому щезають. А тепер ви приїжджаєте до мене і кажете, що там повно розсипного золота. А це означає офіційне проголошення родовища та виникнення огидного халуп’яного містечка з усією мерзенністю покидьків роду людського, що зберуться туди, гнані своєю ненаситною пожадливістю.

— Я придбав також на аукціоні десять тисяч акрів гірського узвишшя, — додав Александр, доливаючи собі чаю. — Я збудую там собі будинок, щоб уникнути, як ви кажете, «усієї мерзенності» халуп’яного містечка. — Він нахилився вперед і мовив зі щирим виразом на обличчі: — Містере Дьюї, я не збираюся робити вас своїм ворогом. Я добре знаюся на геології та інженерній справі, тому в моєму позірному безрозсудстві є певний метод і послідовність, інакше б я не заплатив п’ять тисяч фунтів за, здавалося б, нікому не потрібну гору, яку я назвав Кінрос. Будь-яке місто, що постане поблизу родовища, також зватиметься Кінрос.

— Яке незвичне ім’я! — мовив Дьюї.

— Це моє ім’я і лише моє. Згідно з усталеним порядком речей, Кінрос-таун має померти, коли виснажиться золотоносний гравій. Однак мене цікавить не розсипне золото, хоча я вже добряче на ньому заробив. Під отією горою криється те, що в Каліфорнії зветься «основна жила», тобто золото без вмісту піритів. Як вам відомо, золото з гравію може видобувати всякий, але розробляти глибоку жилу в товщі скельної породи — це далеко поза фінансовими можливостями старателів, що ордами збігаються на родовище. Тут потрібна спеціальна машинерія та чималі приватні кошти. Тому коли я буду готовий розробляти основну жилу на своїй землі, я почну шукати інвесторів, щоб створити компанію. І я запевняю вас, що кожен з інвесторів цієї компанії стане багатшим за Креза. Мені не треба, щоб ви настроювали проти мене своїх друзів-політиків у Сіднеї, містере Дьюї, і тому я волів би, щоб ви стали моїм союзником.

— Іншими словами, — мовив Чарльз Дьюї, наповнюючи свою чарку, — вам потрібні від мене інвестиційні кошти.

— Звісно — коли прийде час. Я не хочу, щоб моєю компанією володіли та керували люди, яких я особисто не знаю і яким я не можу довіряти, сер. Це буде приватна компанія, не громадська. А хто буде в ній кращим пайщиком, аніж член родини, яка оселилася тут іще 1821 року?

Дьюї звівся на ноги.

— Містере Кінрос, Александре, можете звати мене Чарльз. Я вірю вам. Ви — хитрий та обережний шотландець, а не мрійник та фантазер. — Він тяжко зітхнув. — Однаково вже надто пізно стримувати золоту лихоманку, тому нехай сарана злітається на родовище, щоб пожерти розсипне золото якомога швидше. Лише після цього в Кінрос-тауні почнеться видобуток шахтним способом, як і в Транкі-Крик. Саме мої капіталовкладення в Транкі-Крик дозволили мені звести ось цей будинок. Ви залишитеся на ніч і повечеряєте з нами?

— Якщо ви вибачите мені відсутність вечірнього костюму.

Александр відніс свої дорожні мішки до прекрасної кімнати, з вікон якої розлягався вид на довколишні пагорби та мутні води ріки Аберкромбі, засмічені золотодобувними копальнями, розташованими ближче до витоків.

Констанція Дьюї спершу наготувалася поставитися до Александра Кінроса з упередженням, але потім він їй сподобався. Вона була на п’ятнадцять років молодшою за свого чоловіка і досі зберегла на обличчі сліди колишньої краси. Александр здогадався, що саме завдяки її рукам будинок було оздоблено з таким смаком, бо вона була розкішно вдягнена у вбрання зі світло-бежевого атласу, який тільки-но входив у моду. На шиї у неї було рубінове намисто, у мочках вух також виднілися рубінові сережки, а руки до ліктів закривали атласні рукавички. Александр помітив також, що у неї були прекрасні стосунки з чоловіком.

— Наші три доньки — синів у нас немає — вони зараз у школі в Сіднеї, — мовила вона, перевівши подих від радісного хвилювання. — Я так за ними скучаю! Досі їх навчала гувернантка. А тепер, коли їм виповнилося дванадцять, їм доведеться навчитися спілкуватися з іншими дівчатами, а також заводити зв’язки в суспільстві, які допоможуть їм з часом вийти заміж. А ви одружений, Александре?

— Ні, — стисло відказав він.

— Надто зайняті, щоб знайти підходящу дівчину, чи вас більше приваблює веселе холостяцьке життя?

— Ні перше, ні друге. Я вже обрав собі дружину, але шлюб відкладено на майбутнє, поки я не збудую будинок, як у вас. До речі, його збудовано з вапняку? Чарльзе, а де ж вам вдалося знайти каменярів, які змогли так вправно його обтесати і покласти? — спитав Александр, уміло змінивши тему розмови.

— У Батерсті, — сказав Чарльз. — Коли уряд проклав залізницю через Блакитні гори, спуск зиґзаґом на західному схилі довелося частково будувати на трьох великих віадуках. Пісковець можна було видобувати неподалік, але головний інженер, Віттон, не зміг знайти каменярів. Довелося йому виписувати їх аж з Італії, саме тому віадуки та цей будинок і були споруджені за метричною системою, а не за англійською.

— Я звернув увагу на віадуки, коли їхав з Сіднея, — такі бездоганні, наче їх будували древні римляни.

— Та отож. Після завершення робіт дехто з каменярів вирішив осісти в Батерсті, де для них було багато роботи на роки. Я відкрив вапняковий кар’єр біля печер Аберкромбі, видобув там необхідну кількість блоків і найняв італійських каменярів для спорудження ось цього будинку.

— Саме так вчиню і я, — мовив Александр.

Згодом чоловіки пішли до кабінету; Дьюї — насолодитися своїм портвейном, а Александр — попихкати сигарою. Саме там Александр і торкнувся делікатного питання.