Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— А зверху покласти мускатну диню?

— Мені байдуже. Просто йди геть і дай мені спокій, Джейд.

— Я дуже боюся, — сказав Александр у розмові з Рубі, — що Нелл може залишитися без матері. — Його обличчя перекривилося, і по щоках потекли сльози; він поклав голову Рубі на груди і заплакав.

— Тихо, тихо, тихо, — проспівала вона і почала чукикати Александра, аж поки той не заспокоївся. — Ти все це переживеш — і Елізабет теж. Ось чого я боюся, так це того, що вона ніколи не ходитиме з дитиною без того, щоб при цьому не підійти близько до воріт смерті.

Він перелякано відштовхнув її, застидавшись, що продемонстрував свою слабкість, і рукою витер з лиця сльози.

— Ох, Рубі, що ж мені робити?

— А які останні перлини мудрості від сера Едварда?

— Що коли цього разу все скінчиться нормально, то їй уже не слід буде вагітніти.

— Я ж казала те саме, хіба ж ні? І не думаю, що ця новина страшенно її засмутить.

— Зараз не час іронізувати!

— Змирися зі своєю поразкою, Александре. Це — та битва, яку ти не зможеш виграти.

— Та знаю, — стримано мовив він, надів капелюха і вийшов геть.

Залишившись на самоті, Рубі стала походжати своїм будуаром, не вірячи вже нічому, окрім своєї незнищенної любові до Александра. Що б він від неї не хотів, коли б він від неї цього не хотів, вона буде завжди напоготові задовольнити його бажання. Однак її симпатія і прив’язаність до Елізабет продовжували зростати — і це було цілковитою загадкою. За своїм становищем коханки вона мала зневажати дівчину за її вади та недоліки, за її слабкості, за її сумну та пасивну вдачу. Мабуть, відповідь крилася в надзвичайно юному віці Елізабет—їй лише вісімнадцять, а вона вже знову вагітна і знову дивиться в обличчя смерті. Так і не поживши нормальним життям.

«Мабуть, я відчуваю до неї те, що відчувала б до неї її матір. Який парадокс! Матір, яка спить з її чоловіком. Господи, як же ж мені хотілося б побачити Елізабет щасливою! Побачити, як вона знайде чоловіка, якого покохає. Це — все, що вона хоче, це — усе, що їй насправді потрібно. Не багатство, не шикарне світське життя. Просто чоловік, котрого вона кохатиме. Одне я знаю напевне: вона ніколи не покохає Александра. Яке ж це для нього нещастя! Такий удар по його шотландському самолюбству. Присмак поразки у роті, до якого він не звик. Як же ж так буває в житті, га? Ми ходимо й ходимо по колу — Александр, Елізабет і я».

Коли Рубі пішла до Елізабет наступного ранку, вона гралася якийсь час із думкою поговорити про їхні дедалі гірші стосунки з Александром, які були, на її думку, наріжним каменем Елізабетової хвороби. Ні, це — не уявний зв’язок, а цілком реальний! Упродовж багатьох років Рубі доводилося мати справу зі стількома різними жінками, що вона вже й порахувати не змогла б. Та увійшовши до спальні Елізабет, вона передумала. Для того щоб про це говорити, треба було порвати всі стосунки з Александром, а цього вона зробити не могла. Мабуть, буде більше користі, якщо вона умовить Елізабет хоч трохи попоїсти.

— Як там Нелл? — спитала вона, всівшись на ліжку.

— Хтозна. Я її майже не бачу, — відповіла Елізабет зі сльозами на очах.

— Припини, мила моя! Будь оптимісткою! Залишилося всього лише шість чи сім тижнів! Щойно це скінчиться, ти швидко одужаєш.

Елізабет натужно посміхнулася.

— Я маю жалюгідний вигляд, еге ж? Вибач, Рубі, я обов’язково одужаю. Якщо переживу пологи. — Елізабет змахнула рукою, такою тонкою, що вона більше нагадувала пташину лапку. — Ось що мене лякає — що я не переживу пологів. Я не хочу померти, однак маю жахливе передчуття, що кінець наближається.

— Якийсь кінець завжди наближається, — мовила Рубі, взявши руку Елізабет, і ніжно її погладила. — Тебе з нами не було, коли Александр показав нам — Чарльзу, Суню та мені — золоту жилу, яку він знайшов у глибині гори. Чарльз назвав цю знахідку апокаліптичною — ти ж знаєш Чарльза, він любить уживати подібні слова. Якби він не сказав «апокаліптична», то вжив би щось на кшталт «катастрофічна» чи «запаморочлива». Але Александр учепився за це слово; він пояснив, що «апокаліпсис» означає грецькою колосальну подію, щось на кшталт кінця світу. Однак, коли я написала про це Лі, він пояснив, що насправді це слово означає найвище одкровення — у них тоді ще не було грецької у шкільній програмі. Дивно, еге ж? Як би там не було, Александру здалося, що його відкриття оцієї шахти стало колосальною подією, і саме через це підприємство стало називатися «Апокаліпсис». Але ж насправді це був аж ніяк не кінець, еге ж? — навпаки, початок. «Апокаліпсис» змінив і надалі змінює життя всіх людей, які мають до нього стосунок. Якби не було цієї шахти, він не послав би за тобою, я б і досі була хазяйкою борделю, Сунь і досі був би нехристем китайцем з нездійсненними ілюзіями, Чарльз — звичайнісіньким скватером, а Кінрос перетворився б на місто-привид після того, як вичерпалося б розсипне золото.

— Католики називають Апокаліпсисом Книгу Одкровення, — сказала Елізабет, — тому визначення, яке дав Лі, є правильним. Александрова золота копальня — це найвище одкровення. Воно показало нам, хто ми є насправді.

«Господи милосердний! — подумала Рубі. — Я вже давно не бачила її такою пожвавленою. Може, таким околичним шляхом можна буде підійти до тієї розмови про причину її хвороби».

— А я й не знала, що це слово настільки пов’язане з Біблією. Я ж у релігії людина темна, тому поясни, будь ласка.

— О, як добре я знаю мою Біблію! Від Книги Буття до Одкровення. Як же ж добре я її знаю! Як на мене, то ніщо й ніколи не мало більш підходящого ймення, як оця Александрова золота гора. Одкровення за одкровенням — і стосовно початку, і стосовно кінця. — Голос Елізабет набув зловісно-химерної інтонації, очі лихоманково заблищали. — Через Апокаліпсис їдуть четверо вершників: Смерть на блідому коні та троє інших. Троє інших — це Александр, ти і я. Тому що ми їдемо, чекаючи, поки не скінчиться Апокаліпсис, — ось що ми робимо. І в результаті помремо і я, і ти, і Александр. Жоден з нас не є достатньо молодим, щоб пережити, перечекати Апокаліпсис. Усе, що ми можемо, — це спробувати його перечекати. А може, коли ми скінчимо, Апокаліпсис поглине нас, візьме нас своїми в’язнями.

«І як же ж мені бути з цим… з цим пророцтвом?»

Рубі розібралася з цим питанням просто — пирхнула і відмахнулася.

— Яка дурниця! Як сказав би Александр, у тебе трохи поїхала стріха. — Шум під дверима розрядив напружену ситуацію; Рубі повернулася і аж засіяла. — Обід принесли, Елізабет! Скажу чесно — я голодна, а ти схожа на вершника, який їде на коні на ім’я Голод, тож їж.

— Ага, Рубі! Тепер я бачу, що ти лицемірила. Ти добре знала про Апокаліпсис та чотирьох вершників.

Рубі не знала, що спонукнуло Елізабет промовляти пророцьким тоном, але, мабуть, наріжний камінь її хвороби трохи зрушив з місця, бо Елізабет добряче попоїла, її не знудило, а опісля вона спромоглася лягти поруч із Нелл на ліжко і поговорити з нею десь із півгодини. Дитина не заперечувала проти того, щоб полежати, не виказала роздратування та метушливості. Вона лишень лежала й дивилася в материне обличчя з виразом, як здалося Рубі, безконечного співчуття. «Може, деякі шотландці і схильні до легких зрушень стріхи, — подумала вона. — У Елізабет і її доньки є якась химерна потойбічність, тож як же такий зашкарублий та прагматичний інженер, як Александр, упорається з цією ситуацією?»

Поделиться с друзьями: