Чтение онлайн

Дні по-нудному уповільнені, затишні, врівноважені. Будь-які незначні зміни відчуваються навіть у найменших порухах, таке враження, ніби ти — велетенська черепаха, яку викинула хвиля на берег, і якій нічого не залишається, як тільки мляво спостерігати за поривами вітру, скрипом дерев чи скупчуванням темних, густих хмар на небі. Тепер я розумію: по-справжньому самотнім можу бути не тільки перебуваючи в чотирьох стінах своєї квартири; заходячи в галасливу студентську аудиторію, бачачи десятки радісних облич і живих, відкритих очей, на мене несподівано може найти журба, бо я не можу позбутися своєї тиші, яку слухаю навіть тоді, коли навколо нуртує шум, збуджені розмови і викрики.

На ТВ — захекані спортсмени з «Євроспорту», спітнілі, втомлені, з маніакальною впертістю змагаються між собою. Не люблю телебачення, однак не можу працювати, якщо телевізор вимкнутий. Я повністю скручую звук, щоб лише миготіло зображення. Інколи перемкну на іспанський чи французький канал, іронізуючи з незвичних для мого слуху мов і зміни м’язів під час мовлення на обличчі ведучих, шкіра й м’язи так кумедно рухаються під час репортажів, що виникає враження, наче всі частини обличчя — брови, зморшки, очі, повіки, губи, підборіддя, ніс, ніздрі — живуть власним життям, перебувають у власному темпі, незалежно від емоцій та свідомості людини. Хочеться розреготатися. І дійсно, деколи, глибокої темної ночі, я качався по підлозі, захлинаючись від непогамовного реготу. А іноземні диктори цього навіть не підозрювали.

Деколи серед ночі я люблю увімкнути свій старенький магнітофон і поставити звуки скандинавських шаманів, їхнє нявкання, вигукування, що викликає в мене особливий настрій, однак одразу змушений прибрати звук, оскільки по батареї сусіди зверху нещадно б’ють металевою ложкою або молотком — через жахливий гуркіт визначити це не можливо. Я лягаю на ліжко, магнітофон ставлю біля самісінького вуха й слухаю. Одного разу я збагнув, що музика — це насправді в’язка матеріальна речовина, яка здатна існувати тільки в уяві. Заплющую очі, входжу в неї і через хвилину-другу я раптом стаю дельфіном, який пірнає в марево звуків, летить у ньому, як вільний птах, виривається на поверхню, роблячи оберт тілом і знову повертається; мені здається, що повітря, яким дихаю, моя шкіра — настільки все це рідне за своєю природою, що я майже не відчуваю межі між своїм тілом і тим, що існує поза ним. Музика — прекрасний засіб позбутися власної реальності, що сковує існування людини, позбутися отієї тілесності, яка карає нас щодня потребами, болем, втомою чи бажаннями, яка є нескінченною та недостатньою для того, щоб вирватися зі світу — за межі власних візуальних можливостей.

Мене ніхто не розумів вдома, вбачаючи у моїй любові до різноманітної музики — класичної, фольклорної, рокерської, авторської — лише юнацьку розбещеність і легковажність, що відчужує мене від праці й робить повним нікчемою та ледарем.

Згадую розлюченого батька, котрий приходив надвечір під мухою й одразу накидався спершу на матір, яка дозволяє мені вмикати «патлатих придурків», а потім на мене.

— Я тебе попереджав, що зафутболю всім оцим через балкон? Попереджав? — дивився він на мене, налитими кров’ю очима, а через кілька важких секунд, гнівно згрібав рукою усі касети з мого письмового столика й нещадно товкся по них ногами у важких й брудних черевиках. Заціпенілий від жаху, я довго стояв і дивився на понівечені корпуси касет і на пожмакані плівки, мало не плачучи від того, що кілька років наполегливих пошуків рідкісних записів пішли коту під хвіст.

Як би мені не було важко від цих спогадів, у них, проте, є невгамовна сила надії, яка пройшла сувору школу гартування у важких умовах, які лише скріпили мою любов до музики, до цієї прекрасної свободи проти буденності та нестерпності усвідомлювати своє непримітне життя в комунальній квартирі з набридливими сіренькими сусідами, що гризуться між собою за будь-якої побутової дрібнички, зчиняють нестерпний галас замість того, щоб сісти на самоті й послухати прекрасну музичну композицію давнього автора. Я приходив до своїх приятелів, у яких були новітні прибалтійські бобінні магнітофони першого класу зі стоватовими колонками — найкрутіше з аудіотехніки кінця 80-х, — на яких був найчистіший, найактивніший звук, і мені ставало прикро від того, яку муру слухали їхні власники: жалюгідну радянську естраду, набридливі народні ансамблі, а ще блатняки найнижчого ґатунку, всіляку дебільну вульгарщину. Якби на такий аґреґат поставити Баха, середньовічні хорали чи музичну скорботу Еріка Клептона за загиблим сином, то можна вилетіти з вікна — в широкий-широкий всесвіт і більше ніколи не повернутися. Я взагалі хотів би, щоб музика супроводжувала мене без перестану, навіть у сні, щоправда, аби вона була різноманітною і змінювалася в залежності від мого внутрішнього самопочування, в залежності від мого настрою.

Юра останнім часом помітно віддалився від мене. Виснажлива робота на посаді літературного редактора в газеті «Столиця» і його закоханість у чарівну студентку з Педагогічного університету ім. Драгоманова значно обмежують його вільний час, який він раніше витрачав лише на друзів, переклади і поезію. За два останні роки він змінив біля півтора десятка робіт, умудрившись працювати науковим співробітником в академічному інституті, викладати в Театралці, опісля ж працювати літературним редактором у кількох газетах і навіть на телебаченні, не кажучи про інші місця, де він довго не засиджувався через дрібну зарплатню. Радий, що його життя набуло нового сенсу й помітно змінило річище, бо раніше, спостерігаючи за ним, бачив тільки неґативні ознаки від його холостякування (хоча вірші писав він блискучі, а ще сів за роман): Юра частіше почав заглядати у пляшку і це виробилося майже в ритуал.

Деколи я приїздив до нього на Березняки, де ми вечорами в однокімнатній квартирці із видом на спокійний Дніпро пили бадяжну горілку із найближчої крамниці, їли так-сяк зварену гречку з квашеними огірками, він читав мені свої нові тексти, а я уважно слухав, якщо це дозволяла робити важкість у голові від сурогатного напою. Деколи ми заходили в гості до наших знайомих, які полюбляли шумні компанії і могли за ящиком горілки пускати на вітер тиждень-другий, поки вистачало здоров’я чи грошей, або духу компанії. Деколи ми поверталися від гостей серед глибокої ночі пішки, витрачаючи на дорогу по дві-три години, оскільки на тачку нічого не було — в кишенях повний голяк, але це не засмучувало, бо поруч — у нашому п’яному базіканні — завжди був Платон чи Малларме, або інша розумна морда, про яку можна говорити без перестану.

Юра завжди зі мною сперечався стосовно поезії, любив більш консервативну, наближену до класичних взірців, я ж навпаки — розхристану, аванґардну, експериментальну. Однієї ночі, повертаючись самотньою вуличкою, затиснутою з обох боків гаражами та малими підприємствами, від одного приятеля, який живе на Дарниці, ми наткнулися на сцену розборок двох поножовщиків. Вони ричали, як дикі аґресивні звірі, накидалися один на одного, намагаючись завдати удару. Коли ми наблизилися, розборки раптом затихли й припинилися, колишні вороги визвірилися на нас, чого ми дивимося, вони почали наближатися з ножами в руках, погрожуючи, що зараз нас пакрамсают, парісуют, і несподівано накинулися. Один із них, приземлений і згорблений, ножем зачепив рукав моєї джинсової куртки. Ми дали дьору і ледве від цих ненормальних відірвалися, щоправда, були змушені подолати добрячий гак дороги, обходячи нападників.

Коли ми відбігли на безпечну відстань і, віддихуючись, перейшли на ходу, я запитав у Юри:

— Так що там Платон думає про поетів?

— Платон — поц.

— А поети — малограмотні вискочки.

— Сам ти малограмотний вискочка.

— Сам ти поц.

Пізніше, коли ми добралися додому, відчуваючи жахливу втому й голод, — я давно помітив за собою: якщо випадають сильні, «сконцентровані» переживання, то в організмі щось «згорає», наче паливо в машині; від цього з’являється божевільний апетит, — насмажили величезну пательню картоплі, відкрили дволітрову банку маринованих помідорів і з усім цим вдушили півтори пляшки горілки. Тільки коли до свідомості почав підкрадатися хміль, я відчув, як у мені народжувалося заспокоєння і з’явилася ота душевна легкість, як у людини, яка чекала на небезпеку, але та її оминула.

Я давно не бачив Юру.

На вихідних іду в супермаркет: закінчилися продукти. Підходжу до відділу з рибою: морожена, свіжа, копчена, з приправами, мала й велика, дорога і дешева; українці мало вживають риби, чого? — бо напевно дурні; мало вживають риби; головному лікарю України — не зрозуміло чому я підозріло й беззастережно вірю. Купую копчену скумбрію. Думаю про те, що завтра може ляпнути ще один «головний лікар»: українці дуже мало вживають молока? українцям бракує томатів? картоплі? заліза? фосфору? вітаміну С? Можна говорити будь-що: у нації слабкі матки та сперматозоїди, а ще щелепи, зуби й відповідні жувальні рефлекси, жовч наповнює її тіло, у нації слабкі судини та барахлить сечовий міхур, ниє в кістках, у нації системний простатит, а ще є схильність до прогресування чи то хвороби Паркінсона, чи то синдрому Дауна. Очі мої біжать прилавками, набитими консервами, закрутками огірків, помідорів, перцю, грибів. Гриби, йопсель-мопсель, не канають — у нації від них запори.

Згадую слова Юри, що в мене гіпертрофоване ставлення до їжі. Мабуть, він не знає, що це через постійне відчуття голоду, вірніше — через недостатнє харчування. Їжа стає реальною лише в акті поїдання як одного зі способів подальшого фізичного утвердження. Я їм — отже я існую.

Коли через ностальгію не можу читати, мовчки курю, годинами сидячи на балконі; на мене навіть почали звертати увагу люди, які йдуть унизу з тролейбусної зупинки до гастроному. Деяких із них я навіть упізнаю, особливо стареньких бабусь, які курсують під моїм вікном, ніби сторожові корвети, протягом дня по кілька разів.