Чтение онлайн

Я не уявляю, як жити далі— навіть цю страшну думку він привласнив, озвучивши її першим, так само як привласнив право бути з тобою. Кілька днів поспіль я не виходив із квартири, відімкнув телефон, лише лежав на дивані і дивився у стелю. Кілька разів дзвонили у двері, але я все лежав і ні про що не думав.

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження — купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я не порушував його мовчанку, лише скоса зирив. Худющий, із випнутими вилицями, каламутними сірими очима, невимитим волоссям і лицем, злегка осипаним прищами, — він видавався гидким і я не ніяк не міг уявити, як ти впустила його в своє життя, як він взагалі міг опинитися поруч тебе.

Програміст хрипло зізнався, що дав тобі абсолютну свободу, бо вас нічого спільного, крім дитини, не пов’язувало: він читав лише комп’ютерну літературу і відповідні наукові журнали, а ти — лише поетичні збірки та романи.

— Я дуже скептично ставився до її творів, думаю, що через це між нами виросла стіна. Я розумів, що з кожним днем ми віддаляємося одне від одного, в мене з’явилася коханка — моя колишня учениця, до якої я приходив як репетитор із інформатики.

— Вона знала? — запитую про тебе.

— Звичайно, — сумно усміхається він, — через це почувалася ображено, мабуть, і шукала собі такого, як ти.

Він глянув на мене гострим і чужим поглядом, і я вперше відчув перед ним сором. Ми попрощалися з сухою люб’язністю на обличчях, я не міг більше бути біля нього, і програміст, певно, це добре відчував. Дорогою додому я думав про незбагненну містерію: чому чоловіки, які знали одну жінку, рано чи пізно зустрічаються?

Під час проведення семінарського заняття почувався незґрабно, бо на мене дивилися дві симпатичні студентки, які чомусь завжди таємниче посміхаються та перешіптуються. Коли я змушений був зробити їм зауваження, одна з них — може, здалося? — послала ледь помітний повітряний поцілунок, від чого я мало не втратив хід думки, яку розвивав перед аудиторією. Їхня присутність і так позначається на моїй поведінці, бо вони досить відверто одягаються, носять напівпрозорі блузки без бюстгальтерів, ніби виставляють свої груди на показ, а коли бачать, що на них всі витріщаються, гордо підносять голову з ледь помітною невинною усмішкою. Щоправда, я виробив певне ставлення до подібних вибриків, принаймні, поки це допомагає: не звертаю на дівчат увагу, ніби вони — прозорі стіни. На першому семінарському занятті, коли вони всілися на першій парті і протягом двох годин оглядали мене і перешіптувалися; я почув таке, від чого в мене мало не встало волосся дибки: «Як думаєш, який він?» Аби поставити цьому край, я голосно зробив їм зауваження:

— Дівчата, припиніть, і заховайте свої груди.

Аудиторія впала у регіт.

— Вам не подобається? — несподівано запитала білявка. Я не зовсім второпав, що вона мала на увазі, оскільки перед цим розпинався про Роджера Бекона.

— Вам не подобаються жіночі груди? — ще раз запитала вона, підступно й непорушно дивлячись на мене.

— Подобаються. Але я не впевнений, чи це сподобається Роджеру Бекону на екзамені.

Цей незначний конфлікт неприємно вразив: я зрозумів, що протягом семестру на мене чекає пікантна гра, від її розгортання залежатиме мій авторитет перед студентами. Йдучи з роботи і міркуючи над цим епізодом, я не на жарт розізлився, інцидент розцінив як спробу неґативно вплинути на мою роботу. Треба буде це припинити. Хоча студентки, треба признатися, дуже симпатичні. Згадую Рільке: з краси починається жах.

Подивимося, як цей милий жах себе покаже.

Дикий холод. Таке враження, ніби шкіра на тілі ще більше стискається. Третій день болить голова, я не можу читати, думати, не можу робити записи. Так буває перед першим снігом, потім стане легше. Ліс також ніби завмирає, відступає, дерева корчаться від холоду, а гілля не таке розкішне, як улітку. Я спускаюсь із гори ще вогкою від вчорашнього дощу стежкою й вдихаю холодне повітря. Невдовзі будуть морози. Мене обганяє невелика група галасливих студентів із поліетиленовими пакетами, набитими продуктами й пляшками, вони віддаляються в ліс на пікнік і зупиняються на невеликій галявині. Серед них дві дівчини, які радісно біжать між дерева і збирають пожовкле листя.

Я згадую свої студентські роки, коли з одногрупниками любив вештатися в осінньому Ботанічному саду, розпивати портвейн чи шампанське. Мабуть, у світі мало що змінилося.

Згадую свою першу любов: Аню. Це було на першому курсі, вона вчилася на соціологічному факультеті. Ми познайомилися в студентській їдальні. Аня стояла перед і мною в черзі, показувала кухарці страви, які та мала їй подати. Я сказав, що ці страви не слід брати, бо вони несвіжі або ж робляться на технічній воді, від чого болітиме шлунок. Кухарка на мене накричала, підняла дикий вереск, але студенти, які стояли зі мною в черзі, також почали гнівно нарікати на неякісні страви. Кухарка з кам’яним лицем більше не озивалася й лише мовчки виконувала замовлення. Потім ми сіли з Анею за один столик, пили ряжанку з картонних пакетів і їли однакові рогалики з повидлом. Нам, голодним, хотілося супу, салатів, котлет із гарніром, але я знав, що від цих страв болітиме шлунок. Взагалі їдальня в червоному корпусі — це просто жах. Ряжанка з рогаликом непогано гамувала голод. Я дивився на Аню, очі якої мені усміхалися, і відчував, що втріскався по повній програмі. Мені хотілося подати їй хустинку, аби вона витерла ряжанку з куточків рота, але я не наважувався. Вона приїхала з Полтави, в якій я ніколи не був. На першій нашій зустрічі, біля пам’ятника Шевченку, я чортзна-що сплітав, аби привернути її увагу. Я говорив про Бергсона та Пруста, франкфуртську школу та Далі. Аня нетерпляче усміхалася й врешті сама мене поцілувала. Тепер я розумію, що вона це зробила, аби я замовкнув. Ми жили в різних гуртожитках і я інколи до неї приходив. Ми зустрічалися близько двох чи трьох тижнів, між нами так і нічого не було серйозного. Мабуть, я вже тоді був цілковитим занудою та набриднув Ані своїми постійними балачками про філософів і письменників.

Через місяць поруч неї я побачив високого світловолосого студента, про якого казали, що він грає за університетську баскетбольну команду. Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей. А через два місяці в подарунок на день народження я отримав від своєї групи радянське повне зібрання творів Платона. Тоді я вірив, що буду затятим платоніком; уже через рік я так само вірив, що став послідовним неомарксистом, а наприкінці навчання в університеті я насміхався над усім, чим раніше переймався.

Після ще одного короткометражного кохання я переконався в зайвості жінок у власному житті й дав собі обітницю інтелектуального целібату, але втриматися мені вдалося лише рік, ну мастурбація не рахується: 365 днів я зумів принципово ні з ким не зустрічатися, лише під час святкування «екватору» — половини терміну навчання в університеті — поп’яній я опинився в ліжку зі своєю однокурсницею. Покаранням за це я обрав поглиблене, як мені тоді здавалося, студіювання творів Гегеля, і в певний час навіть почав вірити, що можна відновити неогегельянство, схрестивши його з іншими течіями. Тепер же, згадуючи минуле, мені лячно сліпо приставати до будь-якого інтелектуального табору, оскільки я нічого не знаю достеменно, бо на кожному кроці наражаюся на своє невігластво. Мені страшно бути солдатом будь-якої ідеї й заради неї кидатися грудьми на дискусійні амбразури, бо це перший крок до фанатизму, самообмеження, а значить — не-свободи. Я боюся збудувати в собі тюрму, в якій поховаю свої здібності, силу й молодість. Утім, я знаю одне: в моїх пошуках найбільше мені б заважала Аня.

Щасливої дороги, Аню, в добру путь, дорогі дівчата, на все добре, хай вам щастить, нехай біля вас завжди будуть ті, хто вас кохає і цінує, нехай Господь оберігає вас від усіх звихнутих, одержимих, зациклених і затятих, усіх тих, кому реальний світ заслонила довірливими руками королева уяви.

Помер професор Цикада. Дізнавшись про це як завжди від Аніти, я був просто шокований, бо ще декілька років тому Цикада ставив свій підпис під експертним висновком щодо моєї дисертації. Його знайшли лежачим на одній із лавочок Лісового масиву, бомжі, схоже, встигли обчистити кишені його плаща й штанів. Цикада часто виходив із квартири пиячити до найближчого дешевого генделика. Він полюбляв до молодшого співрозмовника казати «розумний хлопчик, а що ти мені ще можеш сказати?» і тягнув у пивний бар. Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки. Деякі з його підручників переклали на англійську, і його ім’я користувалося попитом у багатьох західних університетах. Трохи дивно було сидіти з цим алкоголіком-інтелектуалом у смороді дешевих київських забігайлівок і говорити серед плебейського гулу про Куайна.

Юра недавно сказав, що мені не можна бути самому. Одна думка, що треба, за його словами, як усі нормальні людирано чи пізно одружуватися і виховувати дитину, викликає спротив і, признатися, доволі часто бентежить. Одна думка, що навіть своєю дитиною — малесенькою монадою в океані життя — треба буде продовжувати це нікчемне людство, яке через «обробку» себе масовими хворобами, геноцидами, природними катастрофами, концтаборами, зброєю масового знищення ніяк врешті-решт не вимре, — породжує паніку. В ході не однієї пиятики я намагався Юрі пояснити весь жах від необхідності дітонародження в нинішніх умовах, але його простодушне батьківське обличчя навряд чи готове сприйняти мої слова, тому довелося лише знову розливати горілку і пити.

Одного разу, добряче захмелівши на Юриній кухні, я втовкмачував у його лобасту голову: старий, річ тут не в любові чи нелюбові до дітей, яких я, в принципі, люблю, бо вони виглядають кумедно, скажімо, як цуценята чи м’які іграшки, а в тім, що так і ніхто не взяв на себе відповідальність за надмірність людей у житті, за надмірну експлуатацію природних ресурсів, так би мовити, надр землі, які виснажувалися й виснажуються протягом багатьох тисячоліть; старий, ти подивися на ці речі масштабно, а не з позиції своїх інтимних, бляха, віршиків: чим більша густота населення — тим більше конфліктів, а це непоганий привід, щоб скрутити сусідові голову, а привід завжди знайдеться — політичний, конфесійний, етнічний чи побутовий, ну хіба це не ясно, га?