Чтение онлайн

— Про кого писати?

— Та про кого завгодно, — сміється він і відразу серйознішає, бере кілька папірців і гортає. — Хоча ні — не про кожного. Лока вже забрали з університету, Сковороду роблять у Харкові, Ставровецького — Львів, Шеллінга і Маркса — вже також застовпили. Ось — можете обрати Канта.

— Я — не неокантіанець, — підколюю Голована, бо він за кафедральними пиятиками декілька разів із гордістю та самозадоволенням називає себе «неокантіанцем» (серед кількох кафедральних колег є такий гріх). Голован пропускає це повз вуха або вдає, що пропустив.

— Ви — молодий, вам буде корисно попрацювати. Почитаєте розумні книги, напишете текст і отримаєте добрий гонорар. І відкиньте будь-які сумніви — це необхідно для дітей. У цьому нема жодної «науки». Ясно?

— Ясно.

Не розумію чому — погоджуюся. Канта я люблю, але писати про нього — це зовсім інше. Проводжаючи мене до вхідних дверей, Голован каже, щоб я не тягнув і звертався по допомогу. Потискаючи мою руку, він усміхається й додає, що нічого складного нема, вважай, це буде твоя нова курсова робота, відчуй себе знову студентом, і не переживай, видавець — не «жулік», усе буде чесно.

На кафедру мені почала телефонувати пані, з якою я розпрощався ще торік. Раніше вона могла мене виловити лише в такий спосіб, бо тоді я ще не мав домашнього телефону, а на мобілки, які лише з’являлися, не мав грошей. Пані використовує наші старі «позивні», які розуміли тільки ми: «Передайте Павлові, що він обіцяв книгу Фройда». Коли наша кафедральна лаборантка Віра повторила ці слова — в мене по шкірі забігали мурашки.

Як давно це було! Я згадував подібні дзвінки Марґарити Павлівни, чорної, високої Марґо і те, чим все закінчувалося. Це означало: приїжджай, чоловіка нема. Я їхав на Позняки, в одну з новобудов, і з її квартири на тринадцятому поверсі ми, обіймаючись голими і втомленими, дивилися на осокорківські озера й дачі. Вона була старшою від мене всього лише на п’ять років, і мені страшенно подобалися її внутрішня тиша, неметушлива манера триматися, говорити й діяти, якою, ніби водою, вона гасила моє полум’я. Я любив цю жінку, любив безперспективно, без жодних планів, і, здається, вона хотіла цього ж. Її чоловік, затятий бізнесмен і мисливець, полюбляв шумні компанії, з якими часто пропадав на цілі дні і зовсім забув про неї. Спершу вона говорила про нього з прикрістю, а коли наші зустрічі частішали, то в її судженнях з’явилася зневага і насмішкуватість. Попри те, що в неї був тихий темперамент, видно, що ця тиша була радше такою собі «пружиною», готовою вистрелити будь-якої миті. Я дивився на неї як аматор-психоаналітик і добре розумів, що Марґо використовувала мене лише як інструмент своєї помсти чоловікові, помсти анонімної, яка має значення як протестний жест лише для неї самої. Вона ніколи ретельно не розпитувала про моє життя, хоча без слів розуміла жалюгідність мого становища і так званого суспільного значення: викладання в університеті для Марґо було архаїчною, старомодною та безперспективною професією. Принагідно вона любила згадувати своїх колишніх вчителів — обов’язково з насмішкою, легкою зневагою.

Досі не розумію, чого ми розбіглися. Кілька разів я не зміг після «читацьких дзвінків» на неї вийти, а потім все припинилося. Можливо, Марґо знайшла собі іншого, або ж вирішила змінити свого чоловіка, переформатувати його ставлення до себе.

Не впевнений, чи варто реанімувати привид з минулого. Хоча її номер у мене зберігся — закладка в одній із книжок.

Вчора я зависав на Подолі, де пиячив біля пам’ятника Сагайдачному з молодими поетами-блоґерами Андрієм, Владом, Вано Крюґером і знайомим перекладачем поезій бітників, Антоном, який мене туди і затягнув. Ми пили трохи гидку теплу горілку, оскільки охолодженої ніде не було, закусували плавленими сирками з маленькими булочками, а потім перейшли на пиво. Я трохи сварився з перекладачем, який учився зі мною на філософському факультеті, що він робить дурницю, бо перекладає поезію, а не Бурдьє та Рорті, якими займався раніше. Захмелілий, я натхненно та наполегливо переконував його, що поезію мають перекладати самі поети, бо вони навряд чи досягнуть у своєму житті кращого, тому, може, після перекладацького ремесла стануть ліпше писати або ж узагалі кинуть, якщо зрозуміють, що ніколи не дотягнуть до Ґінзберґа чи Керуака. Він усміхався і відповідав, що вони не знають мови. Врешті мені все це набридло. Одному молодому поетові стало дуже погано і він проблювався, підбігши під стіни білого Торгового дому. Крюґер, який постійно погладжував свої декоративні «мушкетерські» вуса, хихикнув: «навіть пити, чудо горохове, не вміє». Наша компанія реготала з приятеля, а я думав про тебе.

Ніби на автопілоті я попрощався з ним й забрів у метро. Вже було пізно. Від станції «Либідської» їхав у автобусі, усміхався із заплющеними очима та уявляв тебе. В невеликому провулку, через який прямував від зупинки на Васильківській вулиці, на моєму шляху несподівано з’явилися п’яненькі підлітки. Мій район — дуже неспокійний, а за Радянського Союзу, як інколи згадують знайомі, — був просто відморожений. Дуже часто я думаю написати есе про урбаністичну аґресію, але мене завжди підкорюють лінощі, тому мій задум доводиться постійно відкладати. Підлітки мене помічають. Вони на секунду замовкають, ретельно оглядаючи мене. Між нами — метрів сорок. Здається, це та сама компанія, яку недавно бачив увечері зі свого балкону: їхній жалюгідний, дикий і трохи аґресивний вигляд, дебільні репліки на мою адресу, в яких змішалися погрози з матюками, цинізм і насмішкуватість, — втомили, що я навіть не мав наміру на них звертати увагу. Один мій старший знайомий схожій компанії зробив був зауваження — і його просто відлупцювали, завдавши тілесних травм. Ще тоді я зрозумів, що зло неможливо змінити чи приборкати, бо воно усвідомлено націлене на виклик собі, від чого ще більше «заводиться» та стає одержимим. Злу можна лише співчувати, оскільки воно не знає інших кращих світів і тому приречене існувати у своєму затхлому ґетто ненависті, зневаги, дикості. До вуличних злочинців, гопів, ідіотів краще ставитися, як до важкохворих психів, які через свою хворобу не знають, що чинять.

Те, що район мій — ще той, я зрозумів відразу, коли купив тут квартиру, розмінявши велику материну в місті свого народження. В перший же день, коли я повертався з оглядин нового помешкання, в тролейбусі наткнувся на групу токсикоманів, які на очах у пасажирів нюхали з поліетиленових кульків свою отруту. Сморід розносився салоном, люди обурювалися, але юні герої безкарно продовжували нюхати свої кульки. В таких випадках із гіркотою згадую нудні фрази великих про добро й зло. Що я можу сказати зграї зірваних псів у підворітті? Апелювати до їхнього залитого алкоголем і прокуреного травичкою розуму? Як тут не стати, йопсель-мопсель, педагогом?

Я обходжу їх, не реаґуючи на крики та погрози. Один із них, невеликого зросту наближається до мене на кілька кроків і як ненормальний вигукує кілька образливих фраз, мабуть розраховуючи, що я хоча б на нього погляну. Не оглядаючись, прискорюю ходу. Він також. Переслідувача я не бачу, але спиною відчуваю, що він поводиться ще аґресивніше, чим дуже потішає своїх придуркуватих супутників; і тільки одна з його подруг каже, Валєра, нє нада, ти же відіш, он атмарожений, аставь єво, пусь живєт. Іду, не оглядався, чую, як вони потішаються, викрикують, регочуть, сперечаються, поки не заходжу за ріг сусіднього будинку, на душі одразу стає легше.

Повернувшись додому, я довго думаю над тим, що могло би трапитися зі мною, якби я повів себе по-іншому. Без сумніву — вони мене просто б безжалісно віддубасили і, можливо, я потрапив би до лікарні чи наступного дня прийшов на роботу з добрячим синяком, а завтра я аж ніяк не можу проіґнорувати день — мушу провести відкриту лекцію.

Хіба я маю право витрачатися на придурків, вступати з ними в дискусії чи бійки? Мене чекають ідеї та необхідна для них внутрішня рівновага, заради чого я відмовився від усього. Хіба я маю право легковажити?

Ти мабуть і не підозрювала, що твій приїзд у Київ отримати літературну премію для поетів (я, негідник, так і не читав твоїх віршів, хоча твоя збірка завжди лежить на моєму столі) завершиться початком ( завершиться початком— гарно сказано) нашого роману. Це справді зі сфери помислів Божих — дві маленькі монади, які проживали в різних куточках України, жили різними інтересами, спілкувалися з різними людьми, читали різні книги і, відповідно, мали різні погляди на речі, — раптом від таємничого поштовху линуть одне до одного. Чим не любовний роман?

Якби не Юра — я ніколи б тебе не зустрів. Пригадую, він сказав: ходімо в Будинок учених, там моєму приятелеві вручають нагороду. Виявилося, що не тільки його приятелеві вручали нагороду. І це прекрасно: я побачив тебе! Ти не повіриш: усе це дійство (зрештою, і теперішню поезію) я ніколи не сприймав серйозно, сидів у третьому ряді зали і кепкував з молодих поетів, серед яких була і ти. Я реготав з натужних голосів юнаків, які, почервонівши від напруги, вигукували, верещали в мікрофон свої «страшні» метафори, як кров і сперма текли спинами сумирних жінок, як язик поета, наче спис, пронизував нещасні тіла, а потім з динаміків до нас із Юрою, який від моїх коментарів мале не впав зі стільця, долітало «блювотиння днів», «сифіліс очей», «метастази пам’яті», «п’явки почуттів» та інша анатомія та зоологія. А потім юний поет, поголений під Котовського, раптом упав із мікрофоном і почав битися, ніби в конвульсіях, викручувався на сцені і вигукував «це така розплата!».

Пригадую, як після цього дійства нас затягнув у свою майстерню на Лютеранській миршавий, сорокарічний художник, що виявився приятелем далекого приятеля Юри. Наскільки я тоді зрозумів, цей маляр поклав був на тебе око, бо не відходив ні на крок.

Як же так вийшло, що я його «обскакав»? Мені настільки смішно це згадувати, особливо коли бідолаха намагався підсісти поруч тебе, але його постійно відволікали: «Стас, де в тебе виделки?». Художник підскакував, метушився, грюкаючи дверцятами в допотопних шафках-сервантиках епохи Сталіна, порпаючись у шухлядах, а я тим часом сів поруч із тобою. «Стас, де в тебе чарки?» Ти сміялася мені очима. Стас нервово зиркав на нас, на його чолі виступили краплинки поту, він і далі метушився, догоджаючи своїм гостям.