Чтение онлайн

— Річард, ти й справді…

— Хіба я коли-небудь доставляв вам неприємності? Хіба я коли-небудь відмовляв вам у допомозі? Я купую вам вино, даю гроші, забезпечив вам гарненьких дівчаток. Я колись просив небудь натомість?

Річард тримав руку на мечі. Так чи інакше, він все одно пройде.

Уолш копнув ногою камінчик. Важко зітхнувши, спочатку один, а потім і другий стражник відвели піки в сторону. — Боллесдун, піди-но зроби обхід території. А я піду в сортир, подумаю.

Відпустивши меч, Річард поплескав стражника по плечу.

— Спасибі, Уолш. За мною не пропаде.

Посеред коридору Річард відчув легкий опір, як від щита перед дверима абатиси. Але навіть не збавив кроку. Вітальня виявилася такою ж великою, як і в його покоях, тільки обставлена була з великим смаком. На одній стіні висів величезний гобелен, — іншу займали книжкові полиці. Більшість книг, втім, було розкидано по кімнаті. Вони валялися на столі, на стільцях і на синьо-жовтому килимі.

Біля згаслого каміна спиною до ввійшлого сидів чоловік.

— Ти повинен розповісти мені, як ти це зробив, — сказав він. — Мені б дуже хотілося вивчити цей фокус.

— Що зробив? — Запитав Річард.

— Пройшов крізь щити, ніби їх і немає зовсім. Якщо я спробую, у мене шкіра згорить.

— Неодмінно повідомлю, якщо коли-небудь сам дізнаюся. Мене звуть Річард. Якщо ви не дуже зайняті, я хотів би поговорити з вами.

— Зайнятий? — Чоловік від душі розреготався. Він встав, і Річард здивувався, побачивши, який він високий. Довге сиве волосся пророка навели Річарда на думку, що той дуже старий і немічний. Так, пророк був, безсумнівно, дуже старий, але навряд чи немічний. Він виглядав сильним і повним життя. Його усмішка виражала і вітання, і загрозу. На шиї у нього, як і у Річарда, був Рада-Хань.

— Мене звуть Натан, Річард. Я чекав тебе. Але ніяк не припускав, що ти прийдеш один.

— Я прийшов один, тому що хотів поговорити з тобою без сестер: так спокійніше.

— А тобі відомо, що я пророк?

— Я прийшов сюди не за тим, щоб навчитися випікати хліб.

Посмішка Натана стала ширше, але він не засміявся. Він насупив брови й одразу став схожий на шуліку.

— Хочеш, щоб я розповів тобі про твою смерть, Річард? Хочеш дізнатися, як ти помреш? — Промовив він шиплячим голосом.

Річард плюхнувся на кушетку і закинув ноги на стіл. Він, в свою чергу, шулікою глянув на пророка і обдарував його не менш загрозливою посмішкою.

— Ну звісно. Просто тремчу, так хочу про це дізнатися. А коли ти закінчиш, я розповім тобі, як помреш ти.

— А в тебе є дар пророцтва? — Зігнув брову Натан.

— Достатній, щоб сказати, як ти помреш. Похмурі брови запитально зігнулися..

— Правда? Тоді скажи.

Річард взяв з вази на столі грушу, витер її об штани і надкусив. Жуючи грушу, він відповів:

— Ти помреш прямо тут, у цих покоях, від старості. І ніколи не побачиш більше зовнішнього світу.

На обличчі Натана раптом стало видно всі зморшки, погляд його став похмурим.

— Схоже, ти дійсно пророк, мій хлопчику.

— Але так буде, якщо ти мені не допоможеш, — спокійно продовжив Річард. Це — пророцтво з розгалуженням. Якщо ти зумієш мені допомогти, не виключено, що я зможу повернутися сюди і допоможу тобі вибратися.

— Що ти хочеш?

— Я хочу позбавитися від ошийника. Натан лукаво посміхнувся:

— Схоже, у нас з тобою спільні інтереси, Річард.

— Але сестри стверджують, що без нього я помру. Лукава посмішка стала ще ширше.

— Вони вимагають правдивості від інших, але себе рідко обтяжують нею. У сестер свої інтереси, Річард. Але в лісі не одна стежка.

— А ще сестри стверджують, ніби, щоб зняти нашийник, я повинен навчитися користуватися своїм Хань. Схоже, вони мало чим можуть в цьому допомогти.

— Легше навчити колоду співати, ніж сестрам навчити тебе користуватися Хань.

Ти володієш Магією Збитку. Вони не в змозі тобі допомогти.

— А ти, Натан?

— Можливо. — Натан сів на стілець і нахилився ближче до свого гостя. Скажи мені, Річард, ти коли-небудь читав «Пригоди Бонні Дей»?

— Чи читав? Та це моя улюблена книжка! Я зачитав її до дірок. Хотілося б мені зустрітися з тим, хто написав її, і сказати, як вона мені сподобалася!

Натан радісно,?? по-дитячому посміхнувся:

— Ти його щойно зустрів, Річард. Тільки що. Річард підскочив від несподіванки.

— Це ти? Ти написав «Пригоди Бонні Дай»? У відповідь Натан процитував кілька пасажів.

— Я дав книгу твоєму батькові, щоб він вручив її тобі, коли ти досить підростеш, щоб її прочитати. Ти тоді тільки народився.

— Так ти був там з абатисою? Вона мені про це не говорила.

— Бачиш, Енн не було дозволено входити в замок Чарівника в Ейдіндрілі. Я допоміг Джорджу пробратися туди і взяти Книгу Зниклих Тіней. Там були ще вельми цікаві книги пророцтв.

Річард здивовано дивився на пророка.

— Так, значить, ми з тобою старі знайомі.

— Більше, ніж знайомі, Річард Рал. — Натан багатозначно подивився на Річарда. — Я — Натан Рал.

У Річарда відвисла щелепа.

— Так ти мій пра-пра-пра — хто-то-там?

— Надто багато «пра», не варто і рахувати. Мені майже тисячу років, мій хлопчику. — Він погрозив юнакові пальцем. — Я давненько тобою цікавлюсь. Ти згадується в пророцтвах. Я написав «Пригоди Бонні Дей» для тих, хто володіє даром. Це в деякому роді теж книга пророцтв. Найпростіших пророцтв, які легко зрозуміти і які могли допомогти тобі. І я ж тобі дійсно допоміг, вірно?

— І не раз, — ошелешено відповів Річард.

— Добре. Тоді я задоволений. Ми дали книгу кільком хлопчикам. Ти єдиний, хто ще живий. Інші загинули від «непояснених» нещасних випадків.

Річард мовчки гриз грушу. Йому безумовно не подобалося все, що пов'язано з Магією Збитку.

— Так ти можеш допомогти мені опанувати Хань?

— Думай, Річард. Сестри ж не заподіяли тобі болю за допомогою нашийника, вірно?

— Ні. Але заподіють.

— Ведеш минулу війну, Річард. Що Бонні Дей сказав військам Уорвіка, які охороняли Моором? Що ворог не прийде тим шляхом, яким прийшов в минулий раз.