Чтение онлайн

— На жаль, це не таке вже й диво, — відповів Орик. — Але як би там не було, нам дуже швидко пощастило знайти цю жінку в Далгоні. Мої воїни влаштували їй допит, і вона зізналася, що належить до клану Дургрімст Награ. Так чи так, а діяла вона не за наказом своїх ватажків. Її найняв якийсь невідомий гном, що попрохав купити ці кинджали в зброяра, а потім передати їх торговцеві вином, який мав забрати зброю з Далгона. Той невідомий не сказав їй, куди саме мають потрапити кинджали, але дехто з торговців міста розповів, ніби бачив, як він повернувся до одного з міст, що належать Дургрімст Аз Свелдн рак Ангуін.

— То це були вони! — скрикнув Ерагон.

— Так… Або ж комусь дуже хотілося, щоб ми вважали, ніби це були саме вони. Тому ми стали шукати нових доказів… — В Орикових очах спалахнули блакитні іскорки, і він звів догори вказівного пальця: — І завдяки одному дуже хитрому закляттю таки віднайшли в тунелі сліди нападників, які вели до пустельної площі на дванадцятому рівні Тронжхейма. Та, в свою чергу, має вихід до допоміжної зали в південному шипі західного квадранта… Ех… — скрушно махнув рукою гном. — Усе це не так важливо, проте якось мені обов'язково треба навчити тебе орієнтуватися в Тронжхеймі, аби ти самотужки міг дістатися туди, куди тобі буде потрібно. Словом, сліди вивели нас до покинутого складу, де ми й знайшли оцих трьох, — Орик тицьнув пальцем на зв'язаних гномів. — Вони геть не чекали нашої появи, тож нам пощастило захопити їх живими, хоч вони й намагалися себе порішити. Потому ми проникли до їхніх свідомостей, хоч це було ой як нелегко, і витягли з них усю правду. — Орик знову показав на полонених: — Саме вони дали нападникам кинджали й чорний одяг, а потім нагодували й пояснили, як саме слід діяти під час замаху.

— Але хто вони такі? — скрикнув Ерагон.

— Тьху ти! — роздратовано вигукнув Орик і сплюнув на підлогу. — Вони варгрімстн, тобто збезчещені воїни, які не належать до жодного з кланів. Загалом, із цими покидьками ніхто не хоче мати справ, але час від часу їх наймають для всілякої брудної роботи. Так було й цього разу — вони отримували накази безпосередньо від Вермунда, грімстборітхн Аз Свелдн рак Ангуін.

— І в цьому немає жодних сумнівів?

Орик ствердно кивнув головою:

— Авжеж, у тому, що тебе намагались убити Аз Свелдн рак Ангуін, не лишається жодних сумнівів, Ерагоне. Щоправда, нам навряд чи пощастить дізнатися, чи були причетні до цього замаху ще й інші клани. У всякому разі, коли ми викриємо зраду Аз Свелдн рак Ангуін, то всі спільники, якщо такі є, напевно їх зречуться, і тоді я матиму шанс отримати нові голоси.

В Ерагоновій пам'яті зринуло спотворене болем обличчя Квесторка, коли той лежав на землі біля його ніг, затискаючи глибоку рану на шиї.

— То як ми покараємо Аз Свелдн рак Ангуін за цей злочин? Ми маємо вбити Вермунда?

— Це вже мої клопоти, — мовив Орик і почухав носа. — У мене є один план, але ми маємо діяти дуже обережно. Історія гномів уже давно не знала такої зради… І хоча ти є членом мого клану, ти все одно чужинець, тож навіть приблизно не уявляєш, яким смертним гріхом є порушення закону гостинності. Становище ускладнюється ще й тим, що Вермунд наказав убити не звичайного гостя, а останнього Вершника дракона, який протистоїть Галбаторіксу. Одним словом, якщо ми не будемо діяти обережно, то можемо спровокувати війну кланів.

— Але як іще ми можемо помститися Аз Свелдн рак Ангуін? — знизав плечима Ерагон.

— Важко сказати. Проте якщо війна буде неминучою, то нам слід переконатися, що це буде війна кланів із Аз Свелдн рак Ангуін, а не просто наша із Вермундом війна. Разом ми б розбили їх за тиждень, але якщо клани поділяться на кілька груп, це лише знищить країну. Тож зараз дуже важливо переконати решту кланів, що тебе намагались убити саме представники Аз Свелдн рак Ангуін. Може статися так, що тобі доведеться дозволити їхнім чарівникам перевірити власні спогади. Інакше звідки вони знатимуть, що ми все це не вигадали задля власної вигоди?

Ерагон якийсь час вагався, адже йому зовсім не хотілося відкривати свою свідомість для чужинців, а потім показав на трьох в'язнів:

— А хіба їхніх спогадів буде не досить, аби переконати клани в тому, що Аз Свелдн рак Ангуін справді намагались мене вбити?

Орик скривився:

— Взагалі-то, саме так воно й мало б бути, але ватажки кланів наполягатимуть на тому, щоб звірити їхні спогади з твоїми. А якщо ти відмовишся, то Аз Свелдн рак Ангуін стануть переконувати всіх, що ми щось приховуємо від решти кланів, а наші звинувачення є не чим іншим, як підлим наклепом.

— Гаразд, — кивнув Ерагон. — Якщо все й справді аж так складно, то нехай уже. Але маю тебе попередити — щойно хтось із чарівників спробує торкнутися тих спогадів, які їх не обходять, я змушений буду їх убити, адже в моїй голові є такі речі, про які маю право знати лиш я.

Гном схвально закивав головою:

— Авжеж, я чудово тебе розумію і впевнений, що ватажки кланів пристануть на твої вимоги. Адже в них, так само, як і в тебе, є свої таємниці. Гадаю, вони пришлють своїх найкращих магів, хоч найменша помилка й може коштувати їм життя. Так чи так, а кожен ватажок волітиме знати правду про цей зухвалий напад.

Виструнчившись, Орик наказав забрати із зали полонених, а потім відпустив усіх своїх підлеглих, залишившись із Вершником та загоном охоронців, що налічував двадцять шість його найкращих воїнів. Потому гном вишуканим жестом узяв Ерагона за лікоть і повів його до внутрішніх кімнат своїх печер.

— Сьогодні ти маєш залишитись разом зі мною, оскільки тут Аз Свелдн рак Ангуін ніколи не наважаться на тебе напасти.

— Але якщо ти плануєш відпочити, — відповів юнак, — то мушу попередити, що сьогодні я навряд чи засну. Моя кров щ& й досі кипить після битви, а в голові стільки кепських думок, що вона нагадує смітник.

Орик кивнув:

— Як тобі буде завгодно… Можеш не лягати хоч цілу ніч. Навряд чи тобі вдасться потривожити мій сон, якщо я натягну по самісіньку шию свою вовняну шапку. Тоді я нічого не бачитиму й нічого не чутиму. Однак я б дуже просив тебе заспокоїтись. Спробуй скористатися порадами ельфів і відновити до ранку всі свої сили. Новий день уже настав, і засідання кланів розпочнеться за лічені години. А нам слід з'явитись на нього зі свіжими головами, адже від наших дій залежатиме доля моєї країни й усієї Алагезії… І не дивися на мене аж так похмуро! Ліпше думай про те, що ми переможемо і наші імена пам'ятатимуть іще довго-довго після нашої смерті! Уже бодай це має вселяти у твою душу радість. Адже боги — дивні істоти… Сьогодні ти догодив їм, а завтра вони невідомо чому можуть на тебе розгніватись… Тож єдине безсмертя, на яке ми маємо сподіватися, — вічна пам'ять, яку наші народи зберігатимуть у своїх серцях, ніколи не забуваючи про наші з тобою подвиги. Я б навіть сказав інакше: байдуже, вийдемо ми переможцями чи, навпаки, — назавжди зганьбимо свою честь… Головне, щоб нас завжди пам'ятали.

Невдовзі потому Ерагон уже лежав на невеличкому гномівському дивані, поринувши у вир своїх безладних думок, що змішалися з його передсвітанковими снами. Пройшло небагато часу, як він розплющив очі і його погляд спинився на прикрашеній мозаїкою стіні, кольорові камінці якої стали несподівано розпливатися, обернувшись на якесь дивне вікно, що крізь нього Вершник міг бачити спокійне життя Карвахола, аж доки всіх його мешканців не спостигла лиховісна кривава доля. Він чітко бачив ті епізоди, які йому самому довелось пережити, а також кілька моментів, які, напевно, створила його стомлена уява. Певної миті образи, котрі пропливали перед його очима, стали такими реальними, що Ерагон загубив межу між життям і своїм нічним маренням.

Юнакові здавалося, наче він стоїть у Хорстовій майстерні, двері якої були широко відкриті, наче рот здивованої дитини. За дверима була така густа темрява, що в юнака виникло відчуття, ніби вона ось-ось затече всередину й заллє вогнище, над яким схилився Хорст. На його обличчя падала полохлива тінь, через що він був схожий на якесь чудовисько. Рука коваля механічно рухалася спочатку вгору, потім різко падала вниз, і повітря сповнював брязкіт металу. Молот з такою силою бив по розпеченому до червоного шматку заліза, що від того на всі боки розлітались невеличкі жаринки.