Чтение онлайн

Коли Сапфіра почула якісь крики, сонце вже майже торкалося обрію. Схоже, Роран та його друзі врешті-решт дістались до табору, і вардени вітали їх радісними вигуками. Дракон звівся на лапи. Потому Блодхгарм наполовину проспівав, наполовину прошепотів закляття, що створило примарну постать Ерагона й примусило її спочатку вийти з намету, а потім залізти Сапфірі на спину. Опинившись на драконі, примара доволі правдоподібно оглянула сідло. Її було неможливо відрізнити від справжнього Ерагона, коли не брати до уваги того, що вона не мала власного розуму. Словом, якби комусь із вивідачів Галбаторікса раптом заманулося проникнути в Ерагонові думки, вони б миттю збагнули, що коїться щось нечисте.

Отож, Сапфірі не залишалось нічого іншого, як літати з примарою над табором, сподіваючись на те, що їхній грізний вигляд відіб'є у ворогів будь-яке бажання проникнути в думки Вершника, аби вивідати в нього якісь секрети варденів. Помста за таке зухвальство була б страшною й миттєвою.

Сапфіра рушила з місця й попрямувала табором, а довкола, взявши її в кільце, бігло дванадцятеро ельфів. Люди радо давали їм дорогу й, розпливаючись у посмішках, вигукували: «Вітаємо, Убивце Тіні!», «Вітаємо, Сапфіро!» — від чого на душі в дракона ставало дуже тепло.

Наблизившись до червоного намету Насуади, дракон зігнув передні лапи й засунув голову в отвір у стіні, що його охоронці дівчини відкрили спеціально для того, аби Сапфіра могла з нею спілкуватися. Блодхгарм тим часом знову забубонів собі під носа закляття, після чого примара Ерагона злізла з драконової спини й мовчки увійшла до намету, розчинившись у повітрі відразу ж потому, як її більше ніхто не міг бачити.

— Гадаєш, нас викриють? — поцікавилась Насуада в ельфа, сидячи на своєму незмінному стільці з високою спинкою.

Перш ніж відповісти, Блодхгарм галантно вклонився:

— Пані Насуадо, на жаль, ми дізнаємося про це тільки тоді, коли Імперія й справді зрозуміє, що Ерагона немає разом із повстанцями, й вирішить напасти на наш табір…

— Дякую, Блодхгарме. Саме це я й хотіла почути.

Ельф удруге вклонився й, вийшовши з намету, став за кілька ярдів від Сапфіриного хвоста, прикриваючи її зі спини.

Дракон тим часом улігся на живіт і став до блиску вилизувати луску довкола третього пазура на лівій передній лапі, забруднену білою глиною, у якій Сапфірі довелося побабратися, коли вона їла свою останню жертву.

Не спізнившись на жодну хвильку, до червоного намету Насуади ввійшли й уклонилися Мартланд Рудобородий, Роран та ще якийсь чолов'яга, що його дракон не впізнав. Сапфіра миттю втратила інтерес до свого пазура, жадібно втягнувши носом повітря й відчувши перемішані запахи висохлої крові, поту, коней і шкіри, а також слабкий, проте дуже гострий запах людського страху. Ще раз уважно оглянувши прибульців, Сапфіра помітила, що чоловік з рудою бородою втратив руку, а потім знову повернулася до своєї брудної луски.

Вона з головою поринула в цю нехитру справу, доки Мартланд, Улхарт і Роран розповідали Насуаді про свої пригоди, про море крові, про воїнів, які не хотіли помирати й знов і знов із божевільним реготом кидались у бій після того, як Ангвард уже вимовив їхні імена.

Сапфіра, як і годиться, мовчала, доки всі інші, а особливо Насуада та її радник Джормандер, розпитували воїнів про той чи інший епізод їхньої небезпечної мандрівки. До слова, Ерагон дуже часто дивувався, що Сапфіра ніколи не брала участі в подібних розмовах. У неї ж на це були зовсім прості причини — вона любила спілкуватися тільки з ним, Арією та Глаедром. Решта розмов була для дракона не більше, ніж пустопорожньою балаканиною. Якби вона мала гострі, ніби в ельфів, вуха, або такі самі роги, як в ургалів, або, крий боже, коротесенькі, наче в гномів, ніжки, тоді б вона напевно любила побазікати, але вона була драконом. Саме за цю рису Сапфіра дуже любила Брома, адже той майже ніколи не базікав. У неї були свої, прості погляди на життя — або ж ситуацію можна було якось виправити, що вона й робила, або ж її не можна було виправити ніяк, і всі розмови в такому разі не мали жодного значення.

У будь-якому разі вона майже ніколи не переймалася майбутнім, якщо не брати до уваги тих випадків, коли йшлося про Ерагона. Він був для Сапфіри понад усе, тож вона завжди про нього дбала.

Коли запитання урешті-решт вичерпались, Насуада поспівчувала Мартланду з приводу його страшної рани, а потім відпустила його разом із Улхартом і Рораном відпочивати.

Міцний Молот уже майже вийшов із червоного намету, коли Насуада спинила його за руку.

— Ти ще раз показав, на що здатен, Міцний Молоте, — сказала вона. — Я схиляюся перед твоїми подвигами.

— Дякую вам, моя пані, але Мартланд був значно відважнішим за мене.

— Твоя скромність дуже тебе прикрашає. Що ж до Мартланда, то за нього візьмуться наші найкращі цілителі, хоча йому все одно буде потрібен дуже довгий час, щоб оговтатися після такої рани. Та навіть тоді, коли граф одужає, йому навряд чи вдасться вправно керувати конем, маючи лиш одну руку. Відтепер він служитиме в тилу й, можливо, я зроблю його одним зі своїх військових радників. Джормандере, що ти гадаєш із цього приводу?

— Гадаю, це чудова /думка, моя пані.

Насуада кивнула йому у відповідь, залишившись дуже задоволеною:

— Однак, це означає, що мені потрібно знайти нового капітана, під командою якого ти будеш служити, Роране.

Тоді Міцний Молот не втримався:

— Моя пані, невже ви гадаєте, що я б сам не впорався з командуванням загоном? Хіба я не довів вам свою відданість, проливаючи кров і знищуючи ворогів під час двох походів?

— Якщо ти служитимеш так, як служиш зараз, Міцний Молоте, то й справді дуже скоро отримаєш посаду капітана, однак я б воліла, аби ти пройшов іще кілька випробувань, адже дві місії — це надто мало, щоб я повністю зрозуміла, з якого тіста тебе зліплено. Мої слова можуть здатися тобі образливими, але я завжди дуже обережна тоді, коли йдеться про те, щоб довірити командування моїми, людьми комусь іншому… Тож маєш мене пробачити й зрозуміти.

Стиснувши свого молота так, що аж жили на руці повипинались, Роран усе-таки стримався й відповів напрочуд увічливим тоном:

— Авжеж, пані Насуадо.

— Дуже добре! — кивнула та. — За кілька годин мій паж повідомить тебе про нове завдання. І обов'язково добре поїж після того, як ви з Катріною відсвяткуєте твоє повернення. Чуєш, Міцний Молоте, це наказ! У тебе такий вигляд, ніби ти зараз звалишся з ніг.

— Слухаюсь, моя пані, — кивнув той і розвернувся до виходу. Проте перш ніж юнак устиг вийти, Насуада знову його спинила.

— Роране, — сказала вона, — тепер, коли ти побував у бою сам на сам із воїнами, що не відчувають болю, ти можеш сказати, чи варто нашим магам зробити те ж саме з кількома загонами варденів?

Міцний Молот трохи повагався, але невдовзі заперечно похитав головою:

— Їхня сила водночас є їхньою слабкістю. Адже вони не захищають себе так, як робили б це, боячися меча, списа або ж стріли. Словом, вони надто легковажно ставляться до свого життя. Ваша правда, вони б'ються багато годин після того, як звичайна людина упала б мертвою, проте їх не так уже й важко знищити, адже їм байдуже, що станеться з їхнім тілом. Вони такі зухвалі й самовпевнені, що потрапляють до будь-яких пасток, які б повстанці легко оминули. Отож, допоки вардени не занепали духом, а їхні капітани користуватимуться правильною тактикою, нам буде під силу перемогти цих чудовиськ. А якщо магія зробить нас такими, як вони, то ми будемо гинути цілими тисячами, адже геть не думатимемо про самозбереження. Ось що я скажу.