Чтение онлайн

«Схоже на те… Якщо, звісно, вітер не поверне в протилежний бік і не віднесе нас туди на своїй спині. — Наступні кілька хвилин Сапфіра летіла мовчки, проте невдовзі знову озвалася: — Зрештою, якщо не буде ніяких неприємних несподіванок, то надвечір ми таки долетимо до Ду Вельденвардена».

Ерагон у розпачі застогнав.

Того дня вони приземлялися лиш двічі. Під час першої зупинки Сапфіра підживилася кількома качками, яких убила своїм вогняним подихом. Щодо Ерагона, то той узагалі їв у сідлі, аби заощадити кожну секунду.

Сапфіра не помилилась. Коли сонце стало сідати за обрій, попереду замайорів Ду Вельденварден. Здалеку ліс нагадував велетенське спокійне море із зеленою водою. На узліссі Ду Вельденвардена височіли буки, клени й віковічні дуби, а в його глибинах росли одні лиш сосни.

Дракон зібрав рештки сил і, висолопивши язика, полетів удвічі швидше. Непроглядній темряві ще не вдалося остаточно взяти землю в полон, як мандрівники нарешті дістались лісу. Склавши крила, Сапфіра м'яко сіла під лапатим гіллям гігантського дуба. Якийсь час вона сиділа, завмерши на місці, бо була надто втомлена, щоб зробити бодай найменший рух. Доки дракон переводив подих, Ерагон дослухався до шелесту листя, ухкання сов і дзижчання безлічі нічних комах.

Сяк-так прийшовши до тями, Сапфіра звелась на лапи й попрямувала вперед, прослизнувши до Ду Вельденвардена поміж двома велетенськими дубами, вкритими мохом. Ельфи зробили так, що той, хто хотів потрапити до їхнього лісу, не міг зробити цього за допомогою магії. Саме тому шлях углиб лісу доводилось долати пішки. Сапфіра навіть гадки не мала потрапити до лісу з повітря, побоюючись, щоб яке-небудь закляття ельфів не знерухомило її крил.

Невдовзі вони опинились на невеличкій галявинці, яка була за кілька сот футів від узлісся. «Здається, ми зайшли вже досить далеко», — мовила Сапфіра. Ерагон мовчки відв'язав від сідла ноги й зіскочив на землю. Роззирнувшися навсібіч, він знайшов клаптик землі, на якому не росла трава, и вирив там руками невеличку ямку в півтора фути завширшки. Потім юнак видобув із земних надр воду й прошепотів закляття магічного дзеркала.

По воді пішли брижі, й вона стала випромінювати м'яке жовтаве сяйво. Невдовзі Ерагон побачив Оромисову кімнату й старого срібноволосого ельфа, що сидів, поринувши в читання якогось прадавнього пергаменту. Той звів на Ерагона очі й кивнув із незворушним виразом на обличчі.

— Майстре, — прошепотів Ерагон, приклавши руку до грудей.

— Мої вітання, Ерагоне. Я чекав на тебе. Де ти тепер?

— Ми із Сапфірою щойно ввійшли до Ду Вельденвардена… Майстре, я знаю, що ми обіцяли повернутись до Елесмери, але вардени зараз всього за кілька днів шляху від Фейнстера… Без нас їм буде дуже скрутно. На жаль, ми не встигнемо дістатися до Елесмери, тож уклінно просимо вас відповісти на кілька питань крізь магічне дзеркало.

Оромис засовався на стільці, а його видовжене обличчя набуло похмурого й замисленого виразу.

— Ерагоне, — сказав він за якийсь час, — я не буду вчити тебе на відстані. Мені добре відомо, про що ти хочеш спитати, але на ці питання я готовий відповісти тільки при зустрічі.

— Майстре, будь ласка. Якщо Мертаг і Торнак…

— Ні, Ерагоне. Я розумію, чому ти так поспішаєш, але твоє навчання не менш важливе, ніж захист варденів… А може бути й так, що навіть більш важливе. Ми маємо зробити все як належить. Робити це якось інакше немає жодного сенсу.

Ерагон скрушно зітхнув і вклонився:

— Так, Майстре.

— Ми з Глаедром чекаємо на вас, — відповів ельф, — тож спробуйте дістатися до Елесмери якомога швидше. Нам є про що поговорити.

— Як скажете, Майстре.

Геть знесилений, Ерагон увірвав зв'язок. Вода просочилась назад у землю, а Вершник зіперся головою на руки й став розглядати невеличку калюжку під своїми ногами. Поруч із ним гучно сопіла Сапфіра.

«Гадаю, нам і справді слід іти далі, — мовила вона, спрагло облизавши губи. — Не знаю, як ти, а я не збираюсь тут падати».

Ерагон зиркнув на неї знизу вгору:

«Ти впевнена?»

«Звісно».

Насилу примусивши себе звестись, юнак неквапом виліз на спину дракона.

«На шляху до Елесмери, — сказав він, прив'язуючи ноги до сідла, — нам треба бодай на хвильку спинитися біля дерева Меноа. Раптом пощастить зрозуміти, що саме мав на увазі Солембум!»

Колись, уперше зустрівши Вершника в Тейрмі, кіт-перевертень із дуже загадковим виразом промуркотів: «Настане час, і тобі знадобиться зброя. Пошукай її між корінням дерева Меноа. А потім, коли всі зусилля виявляться марними, ходи до скелі Кутіан і вимов там своє справжнє ім'я, щоб відкрити двері до Склепу Душ».

Де саме знаходиться скеля Кутіан, Ерагон іще й досі не знав, проте, гостюючи в Елесмері, вони із Сапфірою кілька разів приходили під дерево Меноа. Між його корінням був мох, а ще гнила кора й купа мурашок, але Вершник так і не знайшов жодної підказки, яка б могла натякнути на те, де саме заховано меч.

«Солембум міг мати на увазі й не меч, — пробурчала тим часом Сапфіра. — Адже коти-перевертні полюбляють загадки не менше за драконів. Одне слово, тією зброєю може бути навіть клаптик пергаменту, списаний закляттями, або книга, або малюнок, або гострий камінь, або й іще яка річ. Але що б воно не було, нам конче треба його знайти. Хтозна, чи випаде нам нагода коли-небудь повернутись до Елесмери?»

Сапфіра переступила повалене дерево й, розпростерши свої оксамитові крила, напружилась усім тілом. Потому вона зробила такий карколомний стрибок, що Вершник аж зойкнув і мертвою хваткою вчепився їй у шию.

Пролітаючи над зеленим морем, дракон розвернувся в північно-західному напрямку й попрямував до столиці ельфів.

Напад на обоз пройшов майже так, як Роран і чекав: за три дні потому, як загін залишив основні сили варденів, він та його вершники спустилися в ярок і вдарили по звивистій лінії возів із флангу. Ургали тим часом вистрибнули з-за великих валунів, що були на дні, й атакували обоз спереду. І попри те що погоничі й солдати Галбаторікса відчайдушно захищалися, напад загону Рорана був надто несподіваний, тож невдовзі ворожі сили було розбито. Повстанський загін вийшов із бою без втрат, якщо не брати до уваги двох поранених людей та одного ургала.

Кинувшись у бій першим, Роран самотужки вбив кількох ворогів, але потому відійшов назад і став керувати тактичними діями своїх воїнів, як того й вимагала його нова посада. Заняття було не з цікавих, тож йому страшенно кортіло повернутись на поле бою. Утім Міцний Молот вирішив трохи поберегтися, побоюючись, що рани на спині почнуть кровоточити.

До цієї миті в Рорановому загоні, який налічував двадцятеро людей і двадцятеро ургалів, проблем із дисципліною не було. Засмучувало хіба тільки те, що обидві раси й надалі ставились одна до одної з підозрою. Роран намагався цього не показувати, та в глибині душі все одно тримав на ургалів зло, як і будь-яка інша людина, що виросла неподалік від Хребта. Тим не менше, обидві частини його загону чудово взаємодіяли. Мабуть, у цьому не було великої заслуги Міцного Молота, адже Насуада й Нар Гарцхвог дуже ретельно добирали воїнів, які мали вирушити з ним у похід. Точніше кажучи, до його лав потрапили тільки ті солдати, що мали репутацію вправних бійців, здоровий глузд і, що найважливіше, спокійну вдачу.

Однак після перемоги, коли люди стали збирати тіла солдатів і погоничів у купу, а Роран, наглядаючи за їхньою роботою, їздив уздовж возів, до його слуху долинув відчайдушний вереск якогось бідолахи. Міцний Молот миттю покликав до себе Карна та ще кількох чоловіків і, гадаючи, що на них, скоріше за все, напав ворожий загін, галопом помчав до кінця обозу.

Та опинившись на місці, юнак побачив жахливу картину: четверо ургалів прив'язали до дерева одного із солдатів Галбаторікса, якому дивом вдалося вижити, і, заливаючись клекотливим реготом, штрикали його мечами. Роран брудно вилаявся, зіскочив зі свого вірного Сніговія і єдиним ударом молота позбавив того бідолаху всіх страждань.