Чтение онлайн

«Ти говориш про те, якими були ельфи до того, як наші раси об'єдналися між собою?» — спитала Сапфіра.

Рунон перевела сумний погляд на дракона.

— Так, Блискуча Луско. Я говорю про старі часи. Тоді ельфи й дракони ще не єдналися. Я ніколи навіть не думала, що наші раси так сильно зміняться. Але вони таки змінились. І ось я стою — одна з небагатьох, хто ще пам'ятає про те, якими ми були колись.

Рунон різко перевела погляд на Ерагона й так само різко змінила тему:

— Ні. Арвіндр — це не те, що тобі треба. Свій меч Бром втратив під час падіння Вершників. І якщо той меч не прикрашає зараз колекцію Галбаторікса, тоді він або знищений, або похований десь глибоко в землі під зітлілими кістками полеглих на полі бою. Навіть якщо його й можна було б якось знайти, то ти все одно не встиг би полагодити його до того часу, як знову виступиш проти своїх ворогів.

— Що ж мені тоді робити, Рунон-ельдо? — спитав Ерагон. Потім трохи помовчав і розповів ельфійці про шаблю, яка, попри те що була зміцнена закляттями, все одно підвела його в тунелях під Фартхен Дуром.

Рунон гмукнула.

— Ні, — сказала вона. — закляття тут ні до чого Коли лезо погано викуване й загартоване, ти можеш захищати його своїми закляттями скільки завгодно, але метал сам по собі залишається слабким, як і був. Вершникові потрібне щось куди більше. Йому потрібне лезо, яке зможе витримати найжорстокіші напади, а крім того, буде невразливим для якомога більшого числа заклять… Ні, закляття треба накладати над гарячим металом, коли ти видобуваєш його з руди, коли ти куєш його… Закляття мають змінити на краще саму структуру металу.

— Але де ж я зможу дістати такий меч, Рунон-ельдо? — майже з відчаєм спитав Ерагон. — Хіба що ти зробиш його для мене!

Зморшки на обличчі Рунон поглибшали. Вона помовчала, потерла лікоть — міцні м'язи на її оголеній руці заворушились:

— Ти ж знаєш… я поклялась, що до самої смерті не буду кувати жодної зброї.

— Знаю.

— Ця клятва зв'язує мене. Я не можу її порушити навіть тоді, коли б дуже сильно цього хотіла. — Рунон пішла назад до своєї кузні й сіла. — Та й навіщо це мені, Вершнику дракона? Скажи! Чому я маю пускати у світ іще одного викрадача душ?

— Тому, — відповів Ерагон, обережно добираючи слова, — що ти могла б допомогти покласти край правлінню Галбаторікса. Чи не було б справедливо, якби я вбив його викуваним тобою лезом, адже саме твоїми мечами він і клятвопорушники забрали життя багатьох драконів і Вершників? Ти кажеш, що тобі дуже не подобається те, як вони використали твою зброю. То, може, варто відновити рівновагу, викувавши меч, годний знищити Галбаторікса?

Рунон схрестила руки й глянула в небо.

— Меч… новий меч. Після скількох довгих років знову використати моє вміння… — ельфійка опустила очі. — Зрештою, є один спосіб, як я могла б допомогти тобі… Але… про це не варто навіть думати…

«Чому ж?» — спитала Сапфіра.

— Та хоч би тому, що в мене немає металу, який мені потрібен! — скрикнула Рунон. — Невже ви гадаєте, що я кувала мечі Вершників зі звичайної сталі! Ні! Колись давно в хащах Ду Вельденвардена я натрапила на шматки метеора, який упав на землю. Ті шматки містили руду, не схожу на жодну іншу, з якою я доти працювала. Тоді я повернулась до своєї кузні, добре очистила її, і сталь, яку я потім отримала, була міцнішою та гнучкішою за будь-яку іншу. Я назвала ту сталь «яскравим металом», тому що вона мала якийсь незвичний блиск. І коли королева Тармунора попрохала мене викувати перший меч для Вершників, я викувала його з яскравого металу. Потім я щоразу при нагоді шукала в лісі шматки того зоряного металу. Я не дуже часто їх знаходила, та коли вже знаходила, то зберігала його для Вершників. З часом я знаходила ці шматки все рідше й рідше, аж доки нарешті мені не здалося, що жодного шматка більше не залишилось. За двадцять чотири роки я зуміла викувати сім мечів, серед них були і Арвіндр, і Зарок. Але з того часу, як Вершники впали, я шукала яскравий метал тільки один раз. І це було минулої ночі, після того, як Оромис побалакав зі мною про тебе. — Рунон пильно глянула на Ерагона: — Я ходила далеко-далеко, я наклала чимало заклять, але не знайшла ані крихти яскравого металу. Якби його було хоч трохи, тоді ми могли б подумати про меч для тебе, Убивце Тіні… А так навіть говорити про це не варто.

Ерагон шанобливо вклонився ельфійці, подякував їй за добрі слова, а потім вони із Сапфірою залишили дворик і рушили крізь зелений кизиловий тунель.

Вершник та його дракон мовчки йшли до галявини, з якої Сапфіра могла злетіти. І раптом Ерагон збагнув одну річ. «Слухай! — скрикнув він. — Те, що мав на увазі Солембум, — це яскравий метал! Він повинен бути десь під деревом Меноа».

«А звідки він знав?»

«Хтозна, може, дерево саме сказало йому… Та хіба це важливо?»

«Яскравий той метал чи ні, — сумно відповіла Сапфіра, — але ми все одно нічого не зможемо дістати з-під коріння дерева Меноа. Ми ж не будемо прорубуватися крізь нього. Та ми навіть не знаємо, де прорубуватись».

«Мені треба над цим подумати», — тільки й сказав Ерагон.

З галявини, що біля будинку Рунон, Сапфіра та Ерагон полетіли над Елесмерою назад до скелі Тельнаєр, де на них уже чекали Оромис і Глаедр. Нарешті Сапфіра приземлилась. Ерагон зійшов на землю, а вона разом із Глаедром зістрибнула зі скелі й полетіла. Дракони летіли все вгору та вгору, просто насолоджуючись присутністю одне одного. А поки двійко драконів танцювали в хмарах, Оромис навчав Ерагона, як чарівник може переміщувати предмет з одного місця на інше, не дозволяючи тому відхилитися від наміченого маршруту.

— Зазвичай, — казав Оромис, — чим більшою є відстань між тобою та твоїм предметом, тим більшої енергії потребує магія. Але в нашому випадку це не зовсім так. Магія, що знадобиться задля того, аби послати камінь з моєї руки на інший бік оцього ось струмка, буде такою самою, як і тоді, коли б нам було потрібно закинути його на самісінькі Південні острови. От тому це закляття і є надзвичайно корисним тоді, коли предмет слід перемістити на таку велику відстань, що якби ти спробував зробити це звичайним чином, то, напевно, помер би від виснаження. Та як би там не було, це дуже складне закляття, і ним можна користуватися тільки тоді, коли ти відчуваєш у собі впевненість. Бо коли щось піде не так, то зовсім невеличкий предмет, скажімо, завбільшки з яйце Сапфіри, так тебе виснажить, що ти не зможеш навіть поворухнутись.

Потому Оромис навчив Ерагона вимовляти кілька варіантів закляття. Коли юнак добрий десяток разів повторив слова прадавньої мови й вивчив їх напам'ять, ельф задоволено кивнув і наказав йому спробувати перенести невеличкий камінь, який тримав у руках.

І щойно Вершник вимовив закляття, камінь зник з Оромисової долоні, а за мить, спалахнувши блакитним сяйвом, з'явився посеред галявини з потужним вибухом. Юнак був так ошелешений, що аж присів, а потім схопився за гілля найближчого дерева, аби не впасти. Коли Ерагон побачив камінь на обгорілій траві, він відчув, як його волосся стало дибки, а потім згадав ту мить, коли він уперше дивився на яйце Сапфіри.

— Добре, дуже добре, — мовив Оромис. — Цікаво тільки, чи зможеш ти пояснити мені, чому це камінь з'явився на галявині з вибухом?

Під час заняття Вершник уважно слухав усе, що казав йому Оромис, проте весь час думав про дерево Меноа, власне, як і Сапфіра, яка зараз витала в небесах. І чим довше він про нього думав, тим більший розпач його охоплював, адже йому ще й досі було невтямки, що саме мав на увазі кіт-перевертень Солембум.

Коли Оромис нарешті закінчив навчати Вершника пересувати предмети, наставник та його учень сіли трішки перепочити.

— Оскільки ти не пристав на пропозицію лорда Фіолра взяти Тамерлейн, — сказав ельф, — то виходить, що ви із Сапфірою пробудете в Елесмері досить довго?

— Навряд чи, Майстре, — відповів Ерагон. — Я б волів іще раз навідатись до дерева Меноа, але якщо в мене нічого не вийде, то тоді доведеться повертатися до варденів з порожніми руками.

Оромис кивнув:

— Гаразд. Але перш ніж вирушити назад, завітайте разом із Сапфірою бодай на хвильку до мене.

— Авжеж, Майстре.

По дорозі до дерева Меноа дракон спитав у свого Вершника: