Чтение онлайн

Підхоплений вітром павучок пролетів повз обличчя Ерагона на своїй невидимій павутинці. Вершник замислено мовив:

— Коли ми вперше опинились у Тронжхеймі, віщунка Анжела сказала, що така вже в Брома доля: все життя зазнавати поразок, якщо не брати до уваги однієї-єдиної перемоги над Морзаном.

Оромис схилив голову:

— Хтось може думати так, а хтось може вважати, що Бром за своє життя підкорив багато вершин. Усе залежить від того, як ти сам дивишся на світ. До того ж, слова віщунок рідко коли можна правильно зрозуміти. Зі свого досвіду я знаю, що їхні пророцтва не дають нічого, крім неспокою. Якщо хочеш бути щасливим, Ерагоне, не думай про те, що буде, адже воно тобі непідвладне… Ліпше думай про те, що відбувається зараз, і спробуй змінити все так, як тобі хочеться.

На якийсь час запанувала тиша. Та Ерагон згадав іще дещо важливе.

— Благден… — мовив він, маючи на увазі білого ворона, який був вірним супутником королеви Ісланзаді. — Адже він теж щось знає про Брома, хіба не так?

Оромис здивовано звів брови:

— Та невже? Ми з ним ніколи про це не говорили. Але як би там не було, я б не надто покладався на його слова — Благден дуже язикате створіння…

— Того дня, коли ми із Сапфірою вирушали на Палаючу рівнину, він загадав мені одну загадку… Не можу пригадати її дослівно, але в ній ішлося про те, як двоє можуть бути одним, і навпаки, як одне може виявитися двома. Гадаю, він натякав на те, що ми з Мертагом маємо спільних батьків.

— Може, й так, — відповів Оромис. — Адже тоді, коли Бром розповідав мені про тебе, Благден був тут, в Елесмері. Тож я зовсім не здивуюсь, якщо цей гостродзьобий хитрунець переховувався в якомусь найближчому дуплі й підслухав нашу з тобою розмову. Адже він страшенно любить підслуховувати.

За мить Глаедр зробив якийсь рух, тож Оромис повернувся, щоб глянути на свого золотого дракона. Нічого особливого. Той просто вирішив зручніше вмоститися. Тоді ельф звівся зі стільця.

— Фрукти, горіхи та хліб — це добра їжа, — сказав він, — але після довгої мандрівки тобі слід попоїсти чогось гарячого. Зажди хвилин десять, і я приготую тобі смачний суп. — М'яко ступаючи по траві, Оромис попрямував до свого будиночка й зник за дверима. Глаедр важко зітхнув і заплющив очі. Мабуть, він хотів подрімати.

Довкола запанувала тиша, один лиш вітер шелестів листям.

Якийсь час Ерагон так і продовжував сидіти за круглим столом. Та невдовзі він звівся й пішов на край скелі Тельнаєр. На глибині трьох тисяч футів під його ногами переливались зелені хвилі лісу. Юнак буцнув носком черевика невеличкий камінець і став дивитися, як той полетів униз, за кілька хвилин розчинившись у напівмороці, що панував під скелею, оскільки сонце було з іншого боку.

Із глибокої задуми Вершника вивело гаряче Сапфірине дихання, яке він відчув на своїй щоці. Дракон стояв праворуч від нього, тож по Ерагонові бігали сотні блакитних сонячних зайчиків, народжених лускою. Сапфіра глянула в той самий бік, куди дивився Ерагон.

«Ти не злишся на мене?» — спитала вона.

«Та ні, що вже там… Я ж чудово розумію, що ти не могла порушити клятву, яку дала прадавньою мовою… Просто мені б дуже хотілося, щоб Бром розповів усе це сам, а не приховував від мене правду».

Сапфіра схилила до юнака голову:

«І як ти тепер почуваєшся, Ерагоне?»

«Ти знаєш це не гірше від мене. Навіщо ж питати?»

«Кілька хвилин тому знала, а тепер — ні. Коли ти тут стояв, твоя свідомість стала такою глибокою, ніби озеро, в якому не видно дна. Що в тобі, малий? Гнів? Щастя? Чи в тебе взагалі не лишилося жодних почуттів?»

«В мені примирення, — відповів Вершник і повернувся до Сапфіри обличчям. — Я не можу змінити те, ким були мої батьки, я змирився з цим після битви на Палаючій рівнині. Бо те, що було, — було, і як би я не скреготав зубами, мені вже нічого не вдасться змінити. Я й досі не можу до кінця повірити, що моїм батьком був Бром».

«А чи не допоможе тобі те, що я зараз дам? Ти ж хочеш подивитись спогад, який Бром залишив спеціально для тебе?»

«Звісна річ».

«Тоді заплющ очі й дозволь мені показати, що було колись давно».

Ерагон зробив так, як прохала Сапфіра, і від неї полинув потік образів, звуків, запахів й усього іншого, що вона відчувала під час тих подій.

А потім в уяві юнака зринула лісова галявина, одна з тих, які лежали біля підніжжя західного схилу Хребта. Трава тут була густою й соковитою, а з високих, укритих мохом дерев звисали блідо-зелені парості лишаю. Через дощі, які вітер приносив із океанського узбережжя, ліси в цій місцевості були більш вологі й більш зелені, ніж у Паланкарській долині. Оскільки це був спогад Сапфіри, і вона бачила ті події на власні очі, то червоний і зелений кольори виглядали більш м'якими, тимчасом як блакитний сяяв із надзвичайною силою. Повітря сповняв запах вологи й гнилої деревини.

Посередині галявини лежало повалене дерево, на якому й сидів Бром. Каптур його плаща був відкинутий назад, тож Ерагон бачив непокриту Бромову голову. На колінах Бром тримав меча, а його поцяцькована рунами палиця стояла біля колоди. Один із пальців на його правій руці прикрашала каблучка Арен.

Якийсь час Бром сидів непорушно, а потім глянув у небо, і тінь від його гачкуватого носа впала йому на обличчя. Голос старого звучав так реально, що Ерагон здригнувся:

— Сонце завжди проходить свій шлях від обрію до обрію, а по його слідах завжди йде місяць. Так і минають дні. І їм байдуже, що кожен із них скорочує наше життя. — По цих словах Бром глянув прямісінько в Сапфірині очі, а разом із тим — і в очі Ерагона. — І ніхто з нас не втече від смерті, навіть ельфи й духи. Усе має свій кінець. Якщо ти бачиш мене, Ерагоне, то мій кінець уже настав. Я помер, і ти знаєш, що я твій батько.

Потому Бром витяг зі шкіряної торбинки, що висіла в нього на поясі, свою люльку, набив її травою кардус і м'яко прошепотів: «Брізінгр». Перш ніж вести далі, він кілька разів смачно затягнувся.

— Якщо ти бачиш мене, Ерагоне, то я сподіваюся, що ти в безпеці й радієш із того, що Галбаторікс мертвий. Однак ти — Вершник дракона, а Вершники дракона ніколи не спочивають, доки на цьому світі існує несправедливість… Тобто взагалі ніколи… — Бром засміявся й похитав головою, через що по його бороді, ніби по водній гладіні, пробігла хвилька. — На жаль, я не маю часу, аби розповісти тобі бодай половину того, що мені хотілося б тобі розповісти. Мабуть, я стану вдвічі старішим, перш ніж встигну закінчити. Одне слово, я сподіваюся, що Сапфіра вже розповіла тобі, як ми зустрілись із твоєю матір'ю, як Селена померла і як я опинився в Карвахолі. Звісно, мені б дуже хотілося розказувати тобі про це один на один, Ерагоне… Та, може, у нас іще й буде така нагода, хоч я й дуже в цьому сумніваюсь. Так-так… На мене безугавно тисне тягар моїх років, і я став відчувати холод у руках та ногах, чого раніше зі мною ніколи не траплялося. Гадаю, це через те, що ти маєш мене замінити. Я б хотів багато чого ще зробити… Та що б я не зробив, твої подвиги все одно затьмарять мою славу, я певен у цьому, Ерагоне. І перш ніж лягти в домовину, я б хотів бодай раз назвати тебе сином… своїм сином… Бо ти й не уявляєш, як мені кортіло сказати тобі, що я твій батько… Моя душа тішилась, коли я бачив, як ти ростеш, тимчасом як серце краялося через ту таємницю, що ховалась у ньому.

Бром знову посміхнувся:

— Мені не вдалось захистити тебе від Імперії… І якщо тобі ще й досі цікаво, хто винен у смерті Герроу, то можеш не шукати винуватця, бо він сидить перед тобою. Визнаю, це була одна з найбільших помилок у моєму житті, адже я не мав права повертатись до Карвахола. Проте я зробив це, і тепер Герроу мертвий, а ти став Вершником дракона. Тож вибач мені, якщо зможеш… І ще… Я хотів тебе попередити, синку… Бережися тієї, в яку колись закохаєшся… — Взявши до рота люльку, Бром кілька разів затягнувся травою кардус, випустивши в повітря білу, ніби крейда, хмаринку. А потім знову почав говорити:

— У моєму житті є ще безліч речей, про які я шкодую, але я ніколи не шкодуватиму про те, що ти мій син, Ерагоне. Часом ти поводишся геть безвідповідально, скажімо, як тоді, коли відпустив тих триклятих ургалів, проте не хвилюйся — у твоєму віці я був такий самий. Я пишаюся тим, що ти мій син, Ерагоне, пишаюся так, що ти навряд чи колись зможеш у це повірити. Ніколи не думав, що ти станеш Вершником, ба навіть більше: я молився, щоб ти ніколи ним не став, але тепер, коли я бачу тебе разом із Сапфірою, мені хочеться співати пісні до сонця, ніби якомусь пришелепуватому горластому півневі.