Чтение онлайн

«Так, та не зовсім… Галбаторікс і клятвопорушники вбили тільки тіла драконів, проте їхнє єство ще й досі залишається живим».

— Живим? — Ерагон спантеличено глянув на Оромиса, але обличчя ельфа лишилось цілком спокійне. Та ще дужче Вершника збило з пантелику те, що Сапфіра теж була спокійною.

Тим часом золотий дракон зашурхотів лускою й повернув голову так, щоб краще бачити Ерагона:

«Дракони відрізняються від багатьох істот тим, що їхня свідомість перебуває не тільки в голові. У наших грудях є твердий предмет, схожий на коштовний камінь. За своїм складом він нагадує нашу луску й називається Елдунарі, що означає — „серце сердець“. Коли дракон щойно вилуплюється, його Елдунарі — чисте й незаплямоване. Зазвичай воно таким і залишається впродовж усього нашого життя, а потім зникає в землі разом із тілом померлого дракона. Однак варто нам тільки захотіти, і ми можемо легко перемістити до Елдунарі свою свідомість. Тоді воно набуває такого ж кольору, як наша луска, і починає сяяти. Якщо дракон це зробить, Елдунарі залишається жити після його смерті, і драконове єство може проіснувати ще безліч років. А найцікавіше те, що дракон здатен видобути із себе Елдунарі, будучи ще живим. Тоді його тіло та його свідомість можуть існувати окремо одне від одного, проте вони завжди пов'язані, що дуже корисно в деяких складних ситуаціях. Але в цьому ховається й одна велика небезпека — той, кому належить наше Елдунарі, тримає в руках нашу душу й може примусити нас робити все що йому заманеться, навіть якщо це буде щось геть огидне».

Слова Глаедра вразили Вершника до глибини душі. Тоді він знову глянув на Сапфіру й спитав:

«Ти знала про це?»

Луска на Сапфіриній шиї стала дибки, й вона зробила якийсь дивний рух головою, схожий на випад розлюченої змії:

«Я завжди відчувала своє серце сердець, та мені ніколи й на думку не спадало розповідати тобі про це».

«Але чому? Це ж так важливо!»

«Малий, а ти часто розповідаєш мені про свій шлунок? Або про серце, печінку та інші органи? Моє Елдунарі — невід'ємна частина мене, тож якби я стала тобі про нього розповідати, це виглядало так само дивно, якби ти ні з того ні з сього став розповідати мені про свою селезінку…»

«То все-таки ти знала!»

«Спочатку я тільки відчувала його, а потім Глаедр розповів мені все, що я мала знати. Інакше я вже давно могла б опинитися у ворожому полоні».

«Але ти все одно не мала наміру про це мені розповідати…» — зітхнув Ерагон.

«Я б залюбки тобі розповіла, — стала дратуватися Сапфіра, — але так само, як і Бромові, я мала присягнути Глаедру, що ні з ким про це не говоритиму… навіть із тобою».

«І ти погодилась?»

«Я довіряю Глаедру й Оромисові. А ти хіба ні?»

Ерагон спохмурнів і знову розвернувся до ельфа й золотого дракона:

— Чому ж ви не розповіли нам про це раніше?

Ельф тим часом узяв кухоль і наповнив свій кубок вином:

— Тому що ми мали захистити Сапфіру.

— Захистити Сапфіру? Від чого?

«Від тебе, — відповів Глаедр. Почувши таке, Вершник не на жарт розлютився й не встиг опанувати себе до того часу, як Глаедр почав говорити далі: — У старі часи дракони дізнавалися про своє Елдунарі від одного зі старших побратимів, коли були вже достатньо дорослими, щоб зрозуміти, що й до чого. Таким чином дракони берегли своє молоде покоління. Але пізніше, за часів Вершників, з'явився новий звичай. Старі Вершники чекали, доки молода пара, я маю на увазі Вершника й дракона, добре пізнають одне одного й подорослішають. Тільки тоді вони розповідали їм про Елдунарі. Інакше молодий дракон міг бездумно видобути його тільки задля того, аби похизуватись перед Вершником. Зрозумій, Ерагоне, коли ми віддаємо своє Елдунарі, ми віддаємо фізичне втілення свого єства. Потім дракон уже ніколи не зможе повернути його назад, і це змінить решту його життя, навіть якщо йому доведеться прожити ще цілу тисячу років.

— А твоє серце сердець ще й досі в тебе? — поцікавився Ерагон.

Глаедр дмухнув юнакові під ноги таким гарячим повітрям, що трава довкола його черевиків миттю зів'яла.

„Ти можеш ставити таке питання тільки Сапфірі, тож більше ніколи в мене про це не питай, пташеня“.

Попри те що слова Глаедра прозвучали доволі образливо, Вершник миттю опанував себе й, уклонившись, відповів з усією чемністю, на яку тільки був здатен:

— Гаразд, Майстре…

Та вже за мить юнак нетерпляче почухав потилицю й запитав:

— А що… що стається тоді, коли ваше Елдунарі розбивається?

„Якщо свідомість дракона на той час перебуває в його серці сердець, то він загине. — Глаедр швидко закліпав очима, а його внутрішні й зовнішні повіки пробіглися по сяючій сфері райдужної оболонки. — До того, як ми підписали угоду з ельфами, ми тримали свої серця сердець у Ду Фелс Нангороех — у горах, що лежать посеред Хадарацької пустелі. Але пізніше Вершники збудували сховище для Елдунарі на острові Вройнгард, тому дикі дракони стали довіряти їм свої серця“.

— А потім, — майже пошепки сказав Ерагон, — Галбаторікс захопив усі Елдунарі?

На це питання юнакові відповів Оромис:

— Він і справді зробив це, проте не відразу. З тих пір, як хтось востаннє серйозно загрожував Вершникам, спливло чимало часу, тож багато хто з нашого ордену почав ставитись до захисту своїх Елдунарі дуже легковажно. А тоді, коли проти нас повстав Галбаторікс, більшість драконів виймали свої серця сердець тільки тому, що це було зручно.

— Зручно?

„Саме так, адже кожен, хто триматиме в руках наше Елдунарі, — мовив Глаедр, — зможе спілкуватися з нами, де б ми не були, незважаючи на відстань. Вершник міг бути на одному кінці Алагезії, дракон — на протилежному, і тим не менше, якщо у Вершника було драконове Елдунарі, вони могли обмінюватися думками так само легко, як зараз ви із Сапфірою“.

— І найголовніше! — мовив Оромис. — Чарівник, який має Елдунарі, може використовувати силу дракона, щоб накладати свої закляття, де б той дракон не перебував і що б не робив. Коли…

Оромис на мить змовк, коли над їхнім столом стала кружляти барвиста колібрі, чиї крила нагадували пульсуючі плямки. Пташка зависла над вазою з фруктами й присмокталася до однієї з розчавлених ягід, намагаючись видобути з неї сік. Трохи підживившись, колібрі жваво пурхнула вгору й розчинилася між деревами.

Тільки тоді ельф заговорив знову:

— Коли Галбаторікс убив свого першого Вершника, він викрав серце сердець його дракона. Потому він довгі роки переховувався в дикій пустельній місцині, час від часу пробиваючись до драконової свідомості, й урешті-решт таки підкорив її. І аж тоді він розпочав свій заколот по-справжньому, збільшивши свою силу за рахунок енергії серця сердець. Одним словом, він поставив собі за мету вбити якомога більше Вершників і здобути якомога більше Елдунарі. Він не зупинявся ні перед чим, часом жорстоко катуючи драконів, аж доки вони, напівживі, не вивергали своє серце сердець.

Але перш ніж ми зрозуміли, чого Галбаторікс прагне, він уже був такий могутній, що ми ніяк не могли його зупинити. Йому неабияк допомогло й те, що Вершники зазвичай мандрували не лише з Елдунарі власного дракона, а й з Елдунарі тих драконів, що вже давно були мертві. Проте найбільшої сили Галбаторікс досяг тоді, коли разом із рештою клятвопорушників сплюндрував місто Дору Ареба на острові Вройнгард і захопив усі Елдунарі, які там зберігалися.

Отож, Галбаторікс став таким могутнім тільки завдяки силі й мудрості драконів усієї Алагезії. Спочатку він міг контролювати лиш деякі Елдунарі, які йому пощастило захопити, адже дракона дуже важко собі підкорити, байдуже, яким би могутнім він не був. Та щойно Галбаторікс розбив Вершників і проголосив себе королем Урубейна, він присвятив усього себе підкоренню сердець…

Схоже було на те, що тиран віддав цій нелегкій справі цілих сорок років життя, під час яких він майже не зважав на те, що діялось в Алагезії. Саме тому, скажімо, Сурді пощастило так легко відокремитись від Імперії. Але потім Галбаторікс повернувся й став відновлювати контроль як над Імперією, так і над прилеглими до неї землями. Проливаючи кров два з половиною роки, він знову відступив до Урубейна й усамітнився у своєму замку, скоріше за все, експериментуючи з магією».

Ерагон дослухав розповідь до кінця й глибоко замислився, поглядаючи кудись у далечінь. Він усоте чув про надприродну силу Галбаторікса, проте вперше зрозумів, звідки вона взялася. Усвідомлюючи це, юнак мимохіть посміхнувся й подумки сказав: «Я ще не маю остаточної певності, та мені здається, що, коли ми викрадемо в Галбаторікса Елдунарі, він буде не страшнішим за звичайного Вершника дракона».