Чтение онлайн

— Убивце Тіні! Аріє! — скрикнула ельфійка із довгим чорним волоссям. — Ви поранені? Ми чули, як плакала Сапфіра, і подумали, що хтось із вас уже загинув.

Ерагон глянув на Арію. Його клятва, принесена королеві Ісланзаді, не дозволяла йому говорити про Оромиса чи Глаедра в присутності когось стороннього, наприклад леді Лорани. Такий дозвіл могла дати хіба що сама королева або Арія, або хтось інший, хто після Ісланзаді обійняв би трон Елесмери.

— Я звільняю тебе від клятви, Ерагоне, — сказала тоді Арія. — Звільняю вас обох. Говоріть…

Вершник трохи помовчав, а потім сумно мовив:

— Ні, ми не поранені… А от Оромис і Глаедр тільки-но загинули в битві над Джилідом…

Ельфи в один голос скрикнули. Вони хотіли знати, як це сталося, але Арія владно звела руку.

— Потім, — сказала вона. — Це не той час і не те місце, щоб говорити про наші справи. Довкола чужі солдати, і ми не знаємо, хто може нас підслухати. Сховайте свій сум у серця. А коли ми будемо в безпеці, — ельфійка помовчала й глянула на Ерагона, — я сама розкажу вам про всі обставини їхньої смерті.

— Нен оно веохната, Аріє Дротнінг, — пробурмотіли у відповідь ельфи.

— Ти чув мій поклик? — спитав Ерагон Блодхгарма.

— Чув, — сказав ельф, — і ми прийшли так швидко, як тільки змогли. На жаль, нам треба було пробивати собі дорогу.

Ерагон притис руку до грудей. Це був жест пошани в ельфів:

— Пробач, що я залишив тебе, Блодхгарме-ельдо. Запал битви забрав мій розум. Я був надто самовпевнений. І ми ледь не загинули через це.

— Тобі не треба вибачатись, Убивце Тіні. Ми також зробили сьогодні помилку. Та обіцяю: більше ми її не повторимо. Відтепер ми будемо на рівних битися поруч з тобою й варденами.

Усі разом, вони спустилися східцями у двір. Вардени вже вбили чи взяли в полон більшу частину гарнізону фортеці, і тільки дрібка вояків усе ще чинила опір. Та коли вони побачили, що леді Лорана йде під вартою варденів, то теж здалися. Сапфіра вже чекала на свого Вершника у дворі.

Ерагон із Сапфірою, Арією та леді Лораною недовго були самі. Уже за кілька хвилин до них підійшов Джормандер. Коротко розповівши йому про те, що сталося всередині вежі, друзі передали леді Лорану під його нагляд.

Джормандер уклонився.

— До ваших послуг, леді, — сказав він королеві, — ми будемо ставитись до вас із належною повагою та шаною, дарма, що зовсім недавно ми були ворогами.

— Дякую вам, — відповіла леді Лорана. — Мені дуже приємно чути це. Але зараз моя головна турбота — безпека моїх підданих. Чи не могла б я поговорити про це з вашим ватажком Насуадою?

— Гадаю, вона так само хоче поговорити з вами.

Перед тим як піти, леді Лорана на мить повернулась.

— Я надзвичайно вдячна тобі, ельфійко, і тобі, Вершнику дракона, — сказала вона, — за те, що ви вбили чудовисько, яке могло принести до Фейнстера сум і руїну. Доля розвела нас у різні боки, але це не означає, що я не захоплююсь вашою мужністю та вправністю. Може, ми більше ніколи не побачимось, тож я бажаю вам обом тільки щастя й добра.

— Нехай зірки сяють над вами, — відповіла Арія.

Час було рушати. Ерагон, Сапфіра та Арія в супроводі Блодхгарма та його ельфів пішли сірими вулицями Фейнстера в пошуках Насуади. За якийсь час вони й справді зустріли її. Насуада повільно їхала верхи на жеребці, уважно придивляючись, чи не дуже зруйноване місто.

Коли вершниця побачила Ерагона й Сапфіру, вона полегшено зітхнула.

— Я дуже рада, — сказала Насуада, — що ви нарешті повернулись. Останні кілька днів ви були потрібні як ніколи. О, бачу, в тебе новий меч, Ерагоне, меч Вершника дракона… Це тобі ельфи дали?

— Можна й так сказати, — відповів Ерагон, скоса поглядаючи на різний люд, що стояв поблизу. Потім юнак притишив голос: — Насуадо, нам треба поговорити з тобою наодинці. Це дуже важливо.

— Гаразд, — Насуада роззирнулась довкруж і показала на якийсь покинутий будинок: — Ходімо туди.

Двоє з охоронців Насуади, Нічних Яструбів, побігли вперед, щоб обшукати приміщення. За кілька хвилин вони вже вискочили з дверей назад і вклонилися Насуаді:

— Він порожній, пані.

— Добре. Дякую вам, — вона спішилась, подала повіддя одному з тих, хто був у її почті, а сама пішла всередину. Ерагон і Арія рушили за нею.

Разом вони йшли коридорами покинутого будинку, аж доки не знайшли підходящої кімнати. Це була кухня з чималим вікном, куди Сапфіра могла просунути голову. Ерагон відчинив його, і Сапфіра поклала голову на дерев'яне підвіконня, її дихання сповнило кухню запахом горілого м'яса.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити, — сказала Арія після того, як наклала закляття, які не дозволили б нікому підслухати їхню розмову.

Насуада потерла руки й чомусь здригнулася.

— То про що ти хотів побалакати, Ерагоне? — спитала вона.

Ерагон важко зітхнув — йому було дуже боляче розповідати про долю Оромиса й Глаедра.

— Насуадо… — спроквола почав він. — Ми із Сапфірою були не самі… Ще один дракон і ще один Вершник боролися проти Галбаторікса.

— Я знаю про це, — з посмішкою відповіла Насуада. — Це було одне-єдине пояснення, яке все ставило на свої місця… То були ваші вчителі в Елесмері, чи не так?

«Були, — скрушно мовила Сапфіра, — але тепер їх більше нема…»

— Більше нема?..

Ерагон стиснув зуби й похитав головою. Сльози затуманили йому очі:

— Сьогодні вранці вони загинули в Джиліді. Галбаторікс використав Торнака й Мертага, щоб убити їх. Я сам чув, як він розмовляв із ними через Мертага.

Посмішка враз зійшла з обличчя Насуади. Тепер воно стало якимось порожнім і похмурим. Вона повільно сіла на найближчий стілець. Запанувала тривала мовчанка. Нарешті Насуада поворухнулась:

— А ви впевнені, що вони загинули?

— Так.

Краєм рукава Насуада витерла очі:

— Розкажи мені про них, Ерагоне… Будь ласка.

І Вершник почав розповідати сумну історію про Оромиса й Глаедра. Він розказав, як вони вижили після занепаду Вершників, як вирішили сховатись у ельфів. Ерагон розповів, якими вони були та як добре було в них навчатися. Серце Вершника ледь не луснуло від болю, коли він пригадав ті довгі дні, які провів разом з Оромисом на скелі Тельнаєр, а ще те, як багато зробив цей ельф для нього й Сапфіри. Коли ж Ерагон почав розповідь про їхній останній бій у Джиліді, Сапфіра підвела голову й знову почала жалібно й протяжно стогнати. Нарешті історія добігла кінця.