Чтение онлайн

— Як би мені хотілося, — важко зітхнула Насуада, — стрітися з Оромисом і Глаедром… Та, на жаль, цього ніколи не буде… Але, Ерагоне… Ти сказав, що чув, як Галбаторікс говорив із ними… Хіба це можливо?

— Я теж хотіла б це знати, — сказала Арія.

Ерагон покрутив головою, шукаючи чого-небудь попити, але в кухні не було ані води, ані вина. Тоді він прокашлявся й почав розповідати про їхню останню подорож до Елесмери. Сапфіра інколи щось вставляла, та здебільшого говорив Вершник. Спочатку він розказав про своїх батьків, потім про те, як під деревом Меноа було знайдено яскравий метал, про те, як із нього викували Брізінгр, про відвідини Слоуна. А насамкінець він розповів Арії й Насуаді про серце сердець дракона.

— Ну що ж, — сказала Насуада. Вона встала й пройшлася по кухні туди-сюди. — Отже, ти син Брома, а Галбаторікс живиться душами драконів, чиї тіла загинули. Це аж надто багато, щоб зрозуміти… — вона знову потерла руки. — Принаймні тепер ми знаємо справжнє джерело влади Галбаторікса.

Тим часом Арія стояла непорушно, затамувавши подих. Усе її єство немов завмерло.

— Дракони все ще живі, — прошепотіла вона, молитовно склавши долоні біля грудей. — Вони все ще живі через багато-багато років. Ох, якби ми тільки могли розповісти про це всьому моєму народу. Як би вони раділи! І яким жахливим був би їхній гнів, коли б вони почули про поневолення Елдунарі! Тоді ми всі побігли б прямо до Урубейна й не зупинились би доти, доки не звільнили б серце з-під влади Галбаторікса. І байдуже, скільки б нас при тому загинуло!

«Але ж ми не можемо їм про це розповісти», — сказала Сапфіра.

— Звісно, — відповіла Арія й опустила очі. — Не можемо. Але як 6и я хотіла, щоб було можна!

Насуада глянула на ельфійку:

— Не ображайся, будь ласка, та мені дивно, що твоя мати Ісланзаді не вважала за потрібне розказати про це нам. Якби ми це знали…

— Я згодна, — не дала їй закінчити Арія, враз спохмурнівши. — На Палаючій рівнині Мертаг легко переміг би нас обох, — вона показала на Ерагона й Сапфіру, — адже ви не не знали, що Галбаторікс може дати йому Елдунарі… Якби не сумління Мертага, то зараз ви обоє були б ув'язнені Галбаторіксом. Мабуть, в Оромиса, Глаедра та моєї матері були якісь поважні причини тримати Елдунарі в секреті, але їхня мовчанка ледь не занапастила нас. Я поговорю про це з матір'ю, коли зустрінуся з нею наступного разу.

Насуада знову пройшлася кімнатою:

— Ти розказав мені багато такого, над чим я маю подумати, Ерагоне… — вона постукала по підлозі носком чобота. — Уперше за всю історію варденів ми знаємо, як убити Галбаторікса, і це може принести нам успіх. Якщо ми зможемо відокремити його від тих сердець, то він утратить більшу частину своєї сили, а тоді ви та інші чарівники зможете перемогти його.

— Звісно. Але як же нам відокремити його від сердець? — спитав Ерагон.

Насуада знизала плечима:

— Не знаю, але я впевнена, що це можливо. І ми повинні знайти спосіб. Відтепер ніщо не має для нас більшого значення.

Ерагон відчув на собі пильний погляд Арії.

Трохи збентежений, він повернувся до неї.

— Знаєш, — сказала ельфійка, — мені завжди було цікаво, чому яйце Сапфіри з'явилося саме перед тобою, а не деінде. Я думала, що це звичайний збіг обставин. Принаймні в мене не було якогось іншого пояснення. І тільки тепер я зрозуміла, хоч могла б здогадатися й раніше… Звісно, я не знала Брома дуже близько, та неважко було помітити, що у вас із ним є чимало спільного…

— Справді?

— Ти маєш пишатися тим, що можеш називати Брома своїм батьком, — мовила Насуада. — Це була справді видатна людина. Якби не він, то варденів уже б не існувало. І цілком справедливо, що саме ти продовжиш його справу.

На якусь мить запала мовчанка.

— Ерагоне, — першою озвалась Арія, — а ми можемо побачити Елдунарі Глаедра?

Ерагон трохи повагався, а потім вийшов надвір і невдовзі повернувся з пакунком. Обережно, щоб не торкатись Елдунарі, він ослабив зав'язки, і тканина легко зісковзнула по золотистому, схожому на коштовність, каменю. Сяйво всередині серця сердець було бляклим і значно слабшим, аніж тоді, коли Вершник побачив його вперше, так, наче Глаедр ледь-ледь животів.

Насуада схилилась і зазирнула в рухливий центр Елдунарі. В її очах з'явився золотавий відблиск:

— А що, Глаедр справді десь там усередині?

«Справді», — відповіла Сапфіра.

— І я можу поговорити з ним?

— Можеш спробувати, хоч я й сумніваюсь, що він відповість… Він щойно втратив свого Вершника. Йому знадобиться багато часу, щоб загасити біль, якщо, звісно, це взагалі можливо. Будь ласка, не чіпай його, Насуадо. Якби він хотів поговорити з тобою, він би вже це зробив.

— Так-так. Я зовсім не хотіла турбувати його в такому горі. Краще я справді зачекаю до того часу, коли він буде почуватись краще.

Тим часом підійшла Арія. Вона поклала руки по обидва боки від Елдунарі. Тонкі пальці ельфійки були всього за якийсь дюйм від каменя. Арія дивилась на нього з таким благоговінням, немов хотіла втонути в його глибинах. Потім вона прошепотіла щось прадавньою мовою. Свідомість Глаедра тихенько спалахнула.

— Ерагоне, Сапфіро, — сказала ельфійка, опустивши руки, — ви маєте великий обов'язок зберегти це життя. Що б там не сталося, ви повинні захищати Глаедра. Оромиса більше нема, але, як ніколи, потрібні його сила й мудрість…

«Не турбуйся, Аріє, жодне лихо не торкнеться його», — твердо пообіцяла Сапфіра.

Тоді Ерагон знову накрив Елдунарі тканиною й затягнув зав'язки. Від утоми Вершник був трохи незграбний. Вардени отримали важливу перемогу, ельфи взяли Джилід, але все це давало йому мало радості. Він глянув на Насуаду:

— Що тепер?

Насуада підвела голову.

— Тепер… — сказала вона, — тепер ми підемо маршем на північ до Белатони, а коли візьмемо її, то продовжимо шлях до Драс-Леони, а вже звідти — на Урубейн. Або ми скинемо Галбаторікса, або загинемо. Ось що ми будемо робити, Ерагоне.

Після цієї розмови Ерагон і Сапфіра погодились залишити Фейнстер і трохи відпочити в таборі варденів. Отож у супроводі Блодхгарма та інших охоронців вони рушили до основних воріт Фейнстера. Ерагон усе ще ніс серце Глаедра в руках. Обоє йшли мовчки.

Ерагон дивився кудись під ноги. Він мало зважав на людей, які проходили чи пробігали повз нього. Його участь у битві скінчилася, і тепер усе, чого він хотів, — було лягти й забути про смуток цього дня. Слова Глаедра все ще бриніли в його свідомості: «Порожнеча й темрява. Тепер він був сам-один на всій землі». У Ерагона перехопило подих, коли хвиля нудоти прокотилась його єством. «То ось яка вона, втрата Вершника чи дракона…»

«Тепер ми останні», — сказала Сапфіра.

Ерагон спохмурнів, не розуміючи її.

«Останній вільний дракон і Вершник… Залишились тільки ми. Ми…»

«Самотні…»

«Так».

Ерагон спіткнувся об якийсь невеличкий камінець. Вершник був у розпачі. «Ми не зможемо цього зробити самі, — подумав він. — Не зможемо! Ми не готові». Сапфіра не заперечувала.

Нарешті вони дійшли до міських воріт. Ерагон зупинився. Він не хотів штовхатися в чималій юрбі перед воротами. Люди тікали із Фейнстера галасвіта. Вершник роззирнувся навкруги, чи нема де іншого шляху. Аж раптом очі Ерагона ковзнули по зовнішній стіні, і його охопило бажання глянути на це місто при світлі дня.