Чтение онлайн

— Оскільки ти хочеш урятувати його життя, я не можу тобі це заборонити, та гадаю, що та жертва, на яку ти йдеш, є геть безглуздою. Тому, якщо Слоун виживе після випробування, яке ти йому приготував, Джильдериєн Мудрий дозволить йому жити з нами, й у нього буде своя кімната, ліжко та їжа. Більше я нічого не можу тобі пообіцяти, бо те, що станеться потому, залежатиме тільки від самого Слоуна. Але якщо йому все-таки вдасться пройти твої випробування, то що ж… ми позбавимо його тягаря вічної темряви.

— Дякую вам, ваша величносте. Ви надзвичайно щедрі.

— Ні, я не щедра. Ця війна не дозволяє мені бути щедрою, бо вимагає все прораховувати наперед. Іди й зроби те, що маєш зробити. І будь обережний, Ерагоне Убивце Тіні.

— Ваша величносте, — схилився перед дзеркалом юнак. — Якщо дозволите, я хотів би попрохати вас іще про одну послугу — не розказуйте, будь ласка, Арії, Насуаді або комусь із варденів про мої пригоди. Я не хочу, щоб вони хвилювались за мене більше, ніж мають. А крім того, Сапфіра й так незабаром усе їм розповість.

— Я подумаю над твоїм проханням.

Ерагон трохи почекав, але, не почувши від королеви більше нічого й зрозумівши, що вона не збирається ділитися з ним своїм рішенням, іще раз уклонився й знову подякував їй.

Зображення, що світилося на поверхні води, потьмяніло, а потім, коли Ерагон завершив закляття, узагалі розчинилося в темряві. Юнак випрямився, підняв голову до неба, помережаного безліччю зірок, і якусь мить споглядав їхнє слабке мерехтливе світло. Потім він повернувся й, оминаючи кущі, пішов до табору, де Слоун ще й досі сидів виструнчившись, ніби викутий із заліза.

Підходячи до м'ясника, Ерагон навмисне буцнув ногою камінець, і наполоханий Слоун швидко, наче той птах, став крутити навсібіч головою.

— Ти прийняв своє рішення? — спитав Слоун у порожнечу.

— Авжеж, — сказав Ерагон, а потім спинився перед м'ясником і сів навпочіпки, спершись однією рукою на землю. — А тепер слухай мене уважно, бо я не збираюсь повторювати двічі. Усе, що ти скоїв, ти скоїв через свою любов до Катріни. Якщо це не так, то ти просто прикриваєшся її світлим ім'ям. І мені байдуже, визнаєш ти це чи ні, проте мені здається, що тобою керували зовсім інші почуття… і ти не хотів віддати Катріну Роранові через свою злобу… ненависть… помсту… та біль.

Коли Ерагон замовк, губи Слоуна обернулись на тонку білу смужку.

— Ти помиляєшся, — відповів він.

— А я так не думаю. Та оскільки сумління не дозволяє мені тебе вбити, то твоє покарання, можливо, буде для тебе ще жахливіше за смерть. Я знаю, що те, що ти сказав мені раніше, — правда і що Катріна для тебе дорожча за все на світі. Тож твоє покарання буде таким: ти більше ніколи в житті не побачиш, не торкнешся своєї доньки й не скажеш їй жодного слова. Ти житимеш, знаючи, що вона з Рораном і що без тебе вони щасливі.

Слоун повільно втягнув повітря крізь стиснуті зуби.

— То ось яке твоє покарання? Ха! Але ти не можеш змусити мене, бо в тебе немає в'язниці, в яку б мене довелось посадити.

— Це ще не кінець. Я змушу тебе, бо ти вимовиш клятву мовою ельфів, мовою правди й магії, і цю клятву ти вже ніколи не зможеш порушити.

— Тобі не вдасться змусити мене присягнути, — вигукнув Слоун, — навіть якщо ти станеш мене катувати!

— Вдасться! І без жодних катувань. Більше того, я накладу на тебе закляття, яке поведе тебе на північ, аж доки ти не дістанешся ельфійського міста Елесмера, що стоїть у самому серці Ду Вельденвардена. Ти можеш спробувати опиратися, але моє закляття завжди тобі дошкулятиме, ніби сверблячка. І байдуже, скільки б ти з ним не боровся, ти все одно врешті-решт прийдеш до королівства ельфів.

— Тобі що, бракує сил мене вбити? — спитав у розпачі Слоун. — Ти просто нікчема, який боїться приставити меча до моєї горлянки. Невже ти змусиш мене, сліпого й безпомічного, блукати по цій дикій місцині, аж доки мене не роздеруть на шматки хижі звірі? — сказав м'ясник, плюнувши вбік Ерагона. — Ти жовторотий пуцьвірінок, болячка на тілі, байстрюк, шмаркач, товстопикий каменеїд, огидний мерзотник і пихата жаба, коротконогий, верескливий виродок жирної свині. Я б не віддав тобі жодної крихти, якби ти помирав з голоду, я б пожалів для тебе краплину води, якби ти горів, я б не вирив для тебе могили, якби ти помер. У тебе гній у кісточках, у тебе пліснява в мізках!

Ерагон був вражений Слоуновим красномовством, проте його захват зовсім не заважав юнакові задушити м'ясника або принаймні вилити на нього таку ж саму брудну лайку. Тим не менше, десь глибоко в душі Ерагон розумів, що хитрий стариган навмисне намагається його розлютити, аби він не стримався й завдав йому такого бажаного смертельного удару.

— Може, я й байстрюк, але не вбивця. — Слоун набрав повні груди повітря, але юнак урвав його, перш ніж він устиг бодай щось сказати. — Куди б ти не пішов, тобі не доведеться турбуватися про їжу, а дикі звірі ніколи не нападуть на тебе. Мої закляття захистять тебе від злих людей і зроблять так, аби тварини приносили їжу, щойно вона тобі знадобиться.

— Ти не зробиш цього, — прошепотів Слоун. Навіть у мерехтливому світлі зірок Ерагон побачив, як шкіра м'ясника стала блідою, ніби кістка. — Ти не зможеш. Ти не маєш права.

— Я Вершник дракона. І я маю стільки прав, скільки їх має король чи королева.

Сказавши це, юнак вирішив припинити порожні балачки й голосно вигукнув справжнє ім'я м'ясника. Обличчя Слоуна миттю спотворила гримаса жаху, він випростав руки й завив, ніби його смертельно поранили. Цей крик був пронизливий і самотній. Це був крик людини, котра змирилася зі своєю долею, від якої їй ніколи не втекти. А потім Слоун упав на землю й заплакав, ніби мала дитина.

Тим часом Ерагон ошелешено споглядав усе, що відбувалося з м'ясником. «Невже справжнє ім'я діє так на всіх? — думав він. — Невже зі мною станеться те саме, коли я про нього дізнаюся?»

Здолавши рештки свого жалю, юнак приступив до магічного закляття. Спочатку він повторив справжнє ім'я Слоуна, чітко й повільно вимовляючи кожен звук, а потім навчив м'ясника клятв прадавньої мови, які б не дозволили йому зустрітися з Катріною. Слоун намагався опиратися, він плакав і скреготав зубами, проте його шалений опір не мав жодних наслідків, бо Ерагон знов і знов вимовляв його справжнє ім'я, і м'ясникові доводилось миритися із цим. Завершивши з клятвами, юнак вигукнув п'ять заклять, що мали привести Слоуна до Елесмери, захистити його від усіх небезпек і змусити птахів, тварин і риб, які живуть у ріках та озерах, приносити йому їжу. Згідно із цим закляттям тварини мали використовувати енергію Слоуна, не завдаючи собі жодної шкоди.

Коли Ерагон промовив останнє закляття, було вже далеко за північ. Сп'янілий від утоми, він притулився до своєї палиці з глоду.

— Усе, — мовив Вершник і хотів було вже поринути в сон, проте Слоун глухо застогнав, наче намагався щось сказати. Спохмурнівши, Ерагон став перед ним на коліна й уважно зазирнув йому в обличчя — м'ясник розідрав нігтями щоки, й тепер вони були закривавлені, а з його лівої, менш скаліченої очниці, текли сльози. Відчуваючи гострий жаль і провину, юнак бачив перед собою чоловіка зі зламаним життям, чоловіка, в якого забрали все найдорожче, не залишивши навіть мрій, і саме він, Ерагон, був тим, хто зламав це людське життя. І хоча Вершник справедливо покарав м'ясника, у його серці залишилась якась неприємна огида. «Це треба було зробити, — подумав він, — але ніхто, ніхто не має робити те, що зробив я».