Чтение онлайн

Одним словом, тепер м'ясник був зовсім іншою людиною. Він продовжував лежати на землі й марити: «Тільки шматок мотузки… Я не хотів… Ізміро… Ні, ні, будь ласка, ні…». Тоді Ерагон поклав йому на плече руку, й Слоун поволі прийшов до тями.

— Ерагоне, — прошепотів він. — Ерагоне… я сліпий, а ти посилаєш мене пішки через усю країну… пішки самого. Я клятвопорушник і я не можу більше із цим жити. Допоможи мені, хлопче, убий мене! Звільни мене від цього тягаря.

Та Ерагон лиш тицьнув йому в праву руку свою палицю з глоду й мовив:

— Візьми мою палицю, й нехай вона допоможе тобі у твоїй мандрівці.

— Убий мене!

— Ні.

Тієї ж миті навколишню темряву розітнув надломлений крик м'ясника, і він заборсався на землі, люто гамселячи її кулаками:

— Жорстокий, який же ти жорстокий! — застогнав він і, знесилівши, затих.

Ерагон миттю схилився над його вухом.

— Я не жорстокий, — швидко зашепотів він, — бо даю тобі надію. Коли ти дійдеш до Елесмери, ельфи подарують тобі житло й дозволять робити все, що ти захочеш, аж до кінця свого життя. Але щойно ти зайдеш до Ду Вельденвардена, то вже ніколи не вийдеш із нього… Послухай, Слоуне, коли я жив у ельфів, вони розповіли мені, що справжнє ім'я дуже часто змінюється з віком. Ти розумієш, що це означає? Це означає, що людина може створити себе заново.

Проте Слоун нічого йому не відповів.

Тоді Ерагон залишив палицю біля м'ясника, перейшов на інший кінець табору й простягся на землі. Очі юнака злипалися від утоми. Пробурмотівши закляття, що мало розбудити його перед світанком, він упав в обійми глибокого сну.

Коли до Ерагонових вух долинув якийсь звук, довкола була сіра холодна мряка. «Летта», — мовив спросонку юнак, і звук зник. За ніч його м'язи геть затерпли, тож він звівся на ноги й підняв руки над головою, щоб кров швидше рухалася жилами. Уся Ерагонова спина була вкрита синцями, тому він дуже сподівався на те, що йому ближчим часом не доведеться розмахувати своїм мечем. Опустивши руки, юнак зиркнув у той бік, де мав спати Слоун. Проте його вже не було.

Натомість Ерагон помітив сліди ніг та палиці й одразу ж усміхнувся. Сліди були заплутані й звивисті, але все ж таки прямували вбік великих ельфійських лісів.

«Я хочу, щоб йому пощастило, — подумав Ерагон і трохи здивувався своїй думці. — Я хочу, щоб йому пощастило, бо це означатиме, що в усіх нас є шанс виправити свої помилки. І якщо Слоун зможе з ними впоратися й визнає, що накоїв багато лиха, то зрозуміє, що його клятва не така вже й сувора». Щоправда, Ерагон не сказав Слоунові найголовнішого — якщо той покається й стане доброю людиною, то королева Ісланзаді накаже своїм чарівникам зцілити його зір. Однак цю винагороду потрібно було заслужити, не здогадуючись про її існування, інакше підступний стариган міг би легко надурити ельфів, і ті вилікували б його передчасно.

Подивившись іще якийсь час на сліди, Ерагон звів очі до обрію й мовив:

— Хай щастить.

Із цими словами, стомлений, проте задоволений, він повернувся в протилежний бік, і прудкі ноги понесли його в Сіру Пустку. Десь на південному заході була діамантова могила Брома, якому юнак уже давно хотів віддати шану. Але зараз з'являтися там було дуже небезпечно, бо Галбаторікс міг уже давно знайти це місце й вислати туди своїх воїнів.

— Я повернуся, — сказав Ерагон, — я обіцяю тобі, Броме, колись я неодмінно повернуся.

— Але ж ми твій народ!

Фадавар — високий чорноволосий смаглявий чолов'яга — говорив дуже повільно, недоладними фразами, які Насуада вже чула у Фартхен Дурі, будучи зовсім маленькою, коли до батька приїздили вивідачі його племені. Тоді вона сиділа й куняла на колінах в Аджихада, а чоловіки подовгу розмовляли й курили сушене зілля кардус.

Тепер же Насуада, поглядаючи на Фадавара, дуже хотіла вирости на шість дюймів, аби мати змогу дивитися воєначальнику та його чотирьом слугам прямісінько в очі, а не знизу вгору. Проте із цим довелося змиритися. Правду кажучи, дівчина почувалася трохи ніяково, адже її оточували чоловіки, які мали таку саму смагляву шкіру, як і вона. Насуада звикла, що всі здивовано розглядають її й загадково перешіптуються, тимчасом як у вивідачів колір її шкіри не викликав ані найменшого подиву.

Вона стояла посеред червоного намету перед різьбленим стільцем, одним із небагатьох стільців, що його вардени прихопили на війну. Зазвичай, умостившись саме на ньому, вона й проводила свої прийоми.

Сонце повільно спускалося до лінії горизонту, і його промені пронизували праву стінку намету, ніби вітраж, через що всі речі всередині набували таємничого рубінового кольору. Приблизно половину намету займав довгий, низький стіл, завалений усілякими картами й військовими документами. Навколо намету чатувало шестеро особистих охоронців Насуади — двоє людей, двоє гномів і двоє ургалів. Вони повсякчас тримали зброю оголеною, готові будь-якої миті кинутись у. бій, якщо буде бодай найменший натяк на те, що Насуаді загрожує небезпека. Джормандер, найстарший з усіх командирів, якому дівчина найдужче довіряла, змусив її ходити з охороною відтоді, як помер Аджихад, проте жодного разу охоронців не було аж шестеро. Однак уже наступного дня після битви на Палаючій рівнині Джормандер став дуже перейматися її безпекою й постійно повторював, що не може спокійно спати. Він був твердо переконаний, що після замаху на Насуаду в Абероні й після того, як Мертаг порішив короля Ротгара, Насуада неодмінно мусить мати при собі бодай невеличкий загін охоронців. Дівчина, звісно ж, була проти, але їй усе-таки довелося погодитись, оскільки в інакшому разі Джормандер узагалі погрожував відмовитися від своєї посади. Спочатку він вимагав, аби загін складався щонайменше з дванадцяти воїнів, тим часом як дівчина хотіла не більше чотирьох. Урешті-решт вони зійшлися на шістьох. Тож тепер Насуаду щодня супроводжувало шість найкращих воїнів. Брязкіт їхньої зброї весь час приголомшував дівчину, й вона стала боятися, аби всі, з ким вона зустрічається, раптом не подумали, що вона хоче їх залякати. Тим часом Джормандера дівчина стала називати старим упертим страхопудом. Той тільки посміхався й щоразу повторював, що ліпше бути старим упертим страхопудом, аніж дурним пташеням, що передчасно втратить життя.

Насуадині охоронці змінювалися кожні шість годин, отож усього їх було двадцять чотири. Окрім них, напоготові завжди було ще десять воїнів, які могли підмінити їх у разі хвороби, поранення або смерті. Сама ж Насуада наполягла, аби її охорону набирали з усіх трьох рас, що зголосилися вийти на смертний бій проти Галбаторікса. Таким чином вона хотіла зблизити народи й довести всім, що для неї важливі інтереси кожного з них, а не лише людей. Насуада радо б уключила до складу своїх охоронців і когось з ельфів, проте зараз єдиним ельфом, який воював разом із варденами, була Арія, а дванадцятеро чарівників, яких Ісланзаді послала захищати Ерагона, іще не прибули. На превеликий жаль Насуади, гноми й люди з числа її охорони дуже вороже ставились до ургалів, з якими їм доводилося служити пліч-о-пліч. Зрештою, вона здогадувалась, що саме так і буде, однак нічим не могла зарадити, адже ці раси воювали й ненавиділи одна одну багато століть, тож аби примирити їх, потрібно було щось куди більше, ніж просто війна проти спільного ворога. Одне-єдине, що тішило Насуаду, було те, що загін її охоронців нарік себе Нічними Яструбами. З одного боку, це був натяк на її смаглявий, майже чорний колір шкіри, а з іншого — ургали весь час називали її леді Нічні Кроки.

Дівчина ніколи б не зізналася Джормандерові, проте вона швидко звикла до відчуття цілковитої безпеки, бо кожен з її охоронців не лише вправно володів своєю зброєю — мечами, сокирами чи безліччю військових приладь ургалів — ай був досвідченим чарівником і заприсягнув їй на вірність прадавньою мовою. Відтоді, як Нічні Яструби стали охороняти Насуаду, вони ніколи не залишали її наодинці з кимось іншим — чи то була людина, чи гном, чи ельф, за винятком її служниці — Фари ки.

Проте сьогодні Насуада попрохала чекати Нічних Яструбів біля намету, оскільки переговори з Фадаваром обіцяли бути доволі напруженими й доблесні охоронці могли б їх припинити, переймаючись безпекою своєї пані. Тим не менше, залишившись без них, Насуада не була б геть беззахисною, оскільки вона приховала два кинджали — один у складках сукні, інший у корсеті, — а за ширмою, куди дівчина зазвичай прибирала свій стілець, причаїлася дівчинка-пророк Елва, яка будь-якої миті могла кинутись їй на допомогу.

Фадавар тим часом замислено постукав по землі чотирифутовим скіпетром. Різьблену палицю було виготовлено з чистого золота й оздоблено дивовижними прикрасами з коштовного каміння. На руках Фадавара були золоті браслети, груди прикрашала золота пластина, а на шиї висіли довгі товсті ланцюги. У мочках вух Фадавара красувалися різьблені диски з білого золота, голову увінчувала золота корона, така велетенська, що Насуаді аж дивно було, як його шия витримувала таку вагу і як такий архітектурний витвір, а інакше назвати його було важко, залишався на голові й не сповзав. Дівчині здавалося, що цю золоту споруду, заввишки у два з половиною фути, було б куди надійніше прикрутити чимось до голови.

Люди Фадавара були вбрані за тією ж самою модою, проте не так розкішно. Золоті прикраси, які вони носили, мали говорити не тільки про те, що вони багаті, а ще й про те, що вони мали поважний статус у племені й були вправними ремісниками. Адже всі чорношкірі мешканці Алагезії, байдуже — чи жили вони в містах, чи вели кочове життя, були неперевершеними майстрами ювелірної справи, а їхні витвори легко могли позмагатися із золотими коштовностями гномів.

У Насуади, ясна річ, теж були свої прикраси, але вона вирішила їх не вдягати, розуміючи, що їм годі буде зрівнятися із золотими брязкальцями Фадавара. Окрім того, дівчина вважала, що тут, на війні, коштовності були геть зайвими, оскільки серед варденів було дуже багато бідняків, і вони б, напевно, почувались ніяково, споглядаючи розкіш Насуади.