Чтение онлайн

Закутавшись у ковдру, юнак звівся з ліжка й підійшов до Катріни. Він усівся поруч із нею й обняв її за плечі, а вона притулилась до нього, так що Роран відчув тепло її тіла. Він ніжно поцілував кохану в чоло, і вони довго сиділи мовчки, споглядаючи мерехтіння далеких зірок та слухаючи спокійне дихання одне одного.

— А тут сузір'я виглядають трішки інакше, — за якийсь час прошепотіла дівчина. — Ти помітив?

— Авжеж, — відповів Роран, опустивши одну руку коханій на талію, а іншою торкнувшись її невеличкого живота. — Що тебе розбудило, люба?

Вона здригнулась.

— Я думала…

— І про що ж ти думала?

Катріна повернула голову, уважно подивилась на Рорана, і в її очах відбилося мерехтливе сяйво зірок.

— Я думала про тебе, про нас… і про наше майбутнє.

— А це не надто важкі думки для такої пізньої години? — напівжартома спитав Роран, проте Катріна, здавалось, не почула його питання.

— Тепер, коли ми одружилися, як ми будемо жити: ти, я і наша дитина?

— Чому ти так хвилюєшся? — посміхнувся Роран. — Ти ніколи не будеш голодною, адже в нас тепер багато золота, й ми можемо цим не перейматись. До того ж, вардени завжди подбають про те, щоб у родичів Ерагона були їжа та житло. І навіть якщо зі мною щось станеться, вони все одно будуть піклуватися про тебе й про нашу дитину.

— Так. Але що ти збираєшся робити?

Роран не на жарт захвилювався й уважно глянув Катріні в обличчя, намагаючись зрозуміти, що саме її так стривожило.

— Я збираюсь допомогти Ерагонові завершити цю війну, аби ми могли повернутися до Паланкарської долини й жити там, не боячись, що солдати Імперії нападуть на нас і поведуть як в'язнів до Урубейна. А що ж я ще маю робити?

— То ти битимешся разом із варденами?

— Ти й сама це добре знаєш…

— І ти б кинувся в бій навіть сьогодні, якби Насуада тобі дозволила?

— Авжеж.

— А як же наше маля? Армія в поході — це не те місце, де можна виростити й виховати дитину.

— Катріно, зрозумій, ми не можемо втекти й сховатися від Імперії. Якщо вардени не переможуть, то Галбаторікс знайде й уб'є нас, а потім уб'є наших дітей, а потім — дітей наших дітей. І якщо кожен не буде робити все можливе для того, щоб допомогти варденам, то я не певен, що вони здобудуть перемогу.

Катріна приклала вказівного пальця до губ коханого.

— Ти — моя єдина любов. Жоден інший чоловік не візьме в полон мого серця, і я зроблю все можливе, щоб полегшити твій тягар. Я готуватиму тобі їжу, лататиму одяг, чиститиму зброю… Але, народивши дитину, я піду з табору.

— Підеш? — здивовано перепитав Роран. — Не кажи дурниць! Куди ж ти підеш?

— Можливо, до Даута. Пригадуєш, пані Аларіс пропонувала нам притулок? Дехто з карвахольців іще й досі там, тож я буду не сама.

— Якщо ти сподіваєшся, що я дозволю тобі пройти з нашим немовлям через усю Алагезію, то…

— Не кричи на мене!

— Я не…

— Ти кричиш, — схопивши Рорана за руки й притиснувши їх до серця, мовила Катріна, — тут небезпечно. Якби йшлося тільки про нас, я б залюбки лишилася, але з дитиною — ніколи. Я люблю тебе, Роране, я дуже тебе люблю, але для нас на першому місці мають бути не наші бажання, а наше малятко. Інакше ми не заслуговуємо на те, щоб називатись батьками. — У її очах зблиснули сльози, і Роран відчув, що й сам ось-ось заплаче.

— Я скорше відріжу собі руку, аніж знову розлучуся з тобою.

По щоках Катріни потекли сльози, й вона вся аж здригнулась від тихого ридання:

— Я теж не хочу з тобою розлучатися.

Тоді Роран міцно обняв кохану за плечі й став повільно погойдуватись назад і вперед, немовби заколисуючи її. Коли Катріна трохи заспокоїлась, юнак прошепотів їй на вухо:

— Я краще помру, ніж дозволю комусь образити тебе або нашу дитину. Якщо ти збираєшся йти, тоді ти мусиш зробити це прямо зараз, доки тобі ще легко мандрувати.

Катріна заперечно похитала головою.

— Ні. Я хочу, щоб Гертруда була моєю повитухою. Вона єдина, кому я довіряю. А крім того, під час пологів можуть виникнути якісь труднощі, тож мені краще бути тут, де є чарівники, що добре розуміються на зціленні.

— Усе буде добре, — мовив Роран. — А щойно наше дитя народиться, ти підеш до Аберона, а не до Даута — там тобі буде безпечніше, бо на Аберон не так-то вже й легко напасти. А якщо й там не буде безпечно, то ти зможеш піти до Беорських гір і жити разом із гномами. А коли вже Галбаторікс наважиться розпочати війну проти гномів, тобі доведеться шукати притулку в ельфів у Ду Вельденвардені.

— Угу… А коли Галбаторікс нападе на Ду Вельденварден, я полечу на місяць і доглядатиму наше дитятко серед духів, що мешкають на небесах.

— А вони будуть поклонятися тобі й зроблять тебе своєю королевою, бо кому ж, як не тобі, бути нею.

Катріна міцніше пригорнулась до Рорана.

Так вони й сиділи аж до самого ранку, спостерігаючи, як зірки одна за одною зникають із неба, а його східний край поволі починає набувати рожевого кольору. Коли на небі залишилась тільки одна вранішня зоря, Роран тихо мовив:

— Ти знаєш, про що я зараз подумав?

— Про що?

— Я вб'ю всіх солдатів Галбаторікса, зітну йому голову з плечей і порубаю на дрібні шматочки його дракона. А потім я захоплю всі міста Імперії й здолаю Мертага з Торнаком. І все це станеться ще до того, як ти народиш дитину — бо тоді тобі не треба буде мене покидати.

Катріна трохи помовчала:

— Якби тобі вдалося це зробити, моєму щастю не було б меж.

Закохані хотіли були повернутись до ліжка, аж раптом із темного неба спустився крихітний човник, сплетений із сухих травинок. Він ширяв перед їхнім наметом по невидимих повітряних хвилях, нагадуючи маленького дракончика з розпростертими крилами, і, здавалося, пильно на них поглядав.

Молодята зачудовано завмерли.

Несподівано човник, ніби жива істота, полинув до стежки перед їхнім наметом, а потім підстрибнув угору й перекинувся в повітрі, намагаючись зловити заблукалу мошку. Коли ж та втекла, човник повернувся до намету й зупинився за кілька дюймів від обличчя Катріни.

Роран іще як слід не збагнув, чи слід йому зловити цього човника, чи ні, але той уже крутнувся в повітрі й поплив собі геть, розчинившись у безмежному океані неба й залишивши закоханим на пам'ять неабиякий подив.

Тієї ночі сни Ерагона заполонили видіння смерті й насильства. Юнак увесь час вовтузився на ліжку, намагаючись їх позбутися, але в нього нічого не виходило. Він чув відчайдушні крики воїнів і бачив, як їхні тіла пронизують мечі. Та найстрашніше було те, що перед його очима раз у раз зринало розлючене обличчя Мертага.

Потому він відчув, як до його свідомості увійшла Сапфіра — дракон миттю прогнав його лихі видіння геть, ніби вітер грозові хмари. Довкола відразу запанувала тиша, а Сапфіра ледь чутно, так, щоб не розбудити свого Вершника, прошепотіла: «Усе буде добре, малий. Спи, ти в безпеці, я поруч…» Відчуваючи дихання та серцебиття Сапфіри, Ерагон і справді перестав хвилюватися й поринув у райдужні сни.