Чтение онлайн

Зарок уп’явся йому в м’язи з правого боку, прямісінько під грудною кліткою. Це було, мов удар молота. Гостра сталь ковзнула крізь зламані ланки кольчуги й пронизала тіло. Ерагонові перехопило подих: чи то від холоду металу, чи то від самого болю — він не знав.

Мертаг вражено завмер.

Та перш ніж він прийшов до тями, Ерагон розмахнувся й щосили ввігнав йому меч у живіт. Ця рана була смертельна.

Обличчя Мертага витягнулось. Він відкрив рот, наче хотів щось сказати, але мовчки впав на коліна, усе ще стискаючи Зарок.

Десь збоку рикнув Торнак.

Ерагон вийняв Брізінгр і відступив на крок назад. Гримаса болю спотворила йому обличчя, коли Зарок так само ковзнув з його тіла.

Якусь мить Мертаг іще стояв. Потім він випустив з рук Зарок — меч зі стуком упав на підлогу. А вслід за цим його власник ухопився за живіт руками, став на коліна, зігнувся й притисся головою до кам’яної підлоги.

Ерагон мовчки дивився. Очі йому заливала гаряча кров...

— Наіна! — спокійно мовив зі свого трону Галбаторікс. Десятки ліхтарів по всій залі ожили, знов освітивши колони й різьблені орнаменти на стінах, а також кам’яну брилу, біля якої стояла прикута Насуада.

Хитаючись, Ерагон підійшов до Мертага й став навколішки.

— Ну що ж,— сказав король, і його гучний голос розійшовся луною по всій залі,— переміг Ерагон.

Мертаг глянув угору на брата. Його вкрите потом чоло зморщилось від болю.

— Ти просто не міг дозволити мені перемогти, чи не так? — прошепотів він.— Ти не можеш перемогти Галбаторікса, та тобі треба було довести, що ти кращий за мене...

Мертаг здригнувся. Ерагон поклав йому руку на плече:

— Чому? — тільки й спитав він, знаючи, що Мертаг розуміє його без зайвих слів.

У відповідь почувся ледь чутний шепіт:

— Тому що... я хотів... здобути його прихильність, щоб врятувати її...

На очі Мертага набігли сльози, і він відвів погляд.

Тепер Ерагон починав розуміти, що його припущення справджується. У душу йому закралась тривога.

Минуло ще трохи часу. Ерагон помітив, що Галбаторікс дивиться на них з великою цікавістю.

— Ти обдурив мене,— сказав Мертаг після мовчанки.

— Це був єдиний спосіб. Мертаг глянув на Ерагона:

— Ось... Цим я завжди відрізнявся від тебе. Ти був готовий пожертвувати собою. Я — ні...

— Але тепер ти теж готовий.

— Я вже не той, ким був раніше. Тепер у мене є Торнак і...— Мертаг замовк на півслові. Його плечі піднялися й опустились, ледь здригнувшись.— Я більше не б’юсь за самого себе... Це багато чого змінює,— він вдихнув і знову здригнувся.— Раніше я думав, що ти дурень, коли так ризикуєш життям... Тепер я розумію. Я розумію... чому. Я розумію...— його очі стали великівеликі, а з обличчя зникла гримаса болю. Здавалося, що він забув про біль, що його осяває чисте внутрішнє світло.— Я розумію... ми розуміємо,— прошепотів Мертаг.

Торнак якось дивно рикнув — жалібно й загрозливо водночас. Тим часом Галбаторікс засовався на своєму троні, так, наче йому було незручно сидіти.

— Досить цих розмов,— різким голосом сказав він.— Двобій закінчено. Ерагон переміг. Тепер нашим гостям саме час схилити переді мною коліна й присягнути на вірність... Підійдіть ближче... ви обидва... Я зцілю ваші рани, а потім продовжимо.

Ерагон почав підводитись, та Мертаг схопив його за руку.

— Хутко! — мало не крикнув Галбаторікс, і його важкі брови зійшлися на переніссі.— Інакше будете страждати від ран, аж доки ми не закінчимо.

— Приготуйся,— одними губами мовив Мертаг до Ерагона.

Вершник не знав, що йому робити. Але він кивнув і попередив Арію, Сапфіру та Елдунарі.

Мертаг відштовхнув Ерагона вбік і звівся на коліна, усе ще затискаючи руками рану на животі. Він глянув на Галбаторікса. І раптом викрикнув слово.

Галбаторікс підскочив, підняв руку, ніби хотів прикритися. А Мертаг продовжував вигукувати слова прадавньою мовою. Він робив це так швидко, що Ерагон навіть не міг зрозуміти мету закляття.

Повітря навколо Галбаторікса почало спалахувати червоними язиками. За мить усе тіло короля взялося полум’ям. Воно зашелестіло так, неначе спекотної літньої днини вітер почав гратись гілками вічнозеленого лісу. Потім щось тонко й пронизливо скрикнуло — дванадцять світляних куль зринули над головою Галбаторікса, відлетіли від нього й зникли, нечутно пройшовши крізь стіни кімнати. Вони були схожі на духів...

І в цю мить Торнак блискавично, неначе кіт, якому наступили на хвіст, обернувся назад, уп’явшись зубами у велетенську шию Шруйкана. Чорний дракон оглушливо рявкнув від болю. Він піднявся й рушив назад, трусячи головою, щоб скинути із себе Торнака. Підлога затремтіла під вагою двох драконів. Дітлахи, що так і сиділи на сходах помосту, скрикнули, затуляючи вуха руками.

Ерагон бачив, як Арія, Елва й Сапфіра нарешті зрушили з місця — їх більше не стримували чари Галбаторікса. Арія, стискаючи в руці Дотдаерт, кинулась до трону, Сапфіра — туди, де Торнак учепився в Шруйкана, а Елва піднесла руку до рота й почала щось говорити ніби сама до себе. Але що вона там казала, Ерагон почути не міг, бо поруч оглушливо боролись дракони, бризкаючи навсібіч величезними краплями крові.

Нарешті Вершник підвівся. Долаючи біль, він рушив услід за Арією до трону.

Але все це тривало лиш мить. Галбаторікс сказав якесь слово прадавньою мовою, додав: «Летта!» — і невидимі пута знов обплели руки та ноги Вершника. У кімнаті запанувала мертва тиша, бо король обплутав своїми чарами всіх, навіть Шруйкана.

Лють і розпач закипіли в душі Ерагона. Справді-бо, вони були вже так близько до того, щоб вразити короля, аж раптом — оці всесильні чари!

— Взяти його! — скрикнув Вершник і подумки, і вголос.

Тепер він уже не боявся за долю тих двох нещасних малюків. Так чи інакше, напад на Галбаторікса та Шруйкана вже відбувся, і король міг убити дітей незалежно від того, триватиме він чи ні.

Не вагаючись ні миті, Ерагон разом із Сапфірою, Арією й Елдунарі, які вони взяли із собою, щосили вдарив по свідомості короля, виливаючи в один-єдиний пекучий промінь увесь свій гнів, ненависть і біль.

На частку секунди свідомість Галбаторікса зринула перед ним: страшний, укритий похмурими тінями простір, охоплений тріскучим морозом і палючою спекою, розділений залізними стінами, важкими й непохитними, що розбивали його на частини. Та вже наступної миті підкорені королем дракони, несамовиті й убиті горем, атакували свідомість Вершника й змусили його відступити назад, аби не бути розтерзаним на шматки.

Ерагон чув, як услід за ним почала щось говорити Елва. Та вона не встигла вимовити й звука, як Галбаторікс сказав: «Тейна!» — і дівчинка одразу ж замовкла.