Чтение онлайн

— Я зірвав з нього магічний захист! — вигукнув Мертаг.— Він...

Мертаг замовк, а за секунду Ерагон побачиві як той падає мов підкошений на підлогу. Його шолом вдарився об каміння з різким стуком. Що б не казав Галбаторікс, він робив це так швидко й тихо, що Ерагон нічого не міг збагнути.

— У мене багато чарів,— нарешті мовив Галбаторікс голосно, і його обличчя, схоже на хижого птаха, потемніло від люті.— Ви не можете, завдати мені шкоди!

Він звівся зі свого трону й широкими кроками рушив по сходах до Ерагона. Плащ короля ритмічно гойдався, рука лежала на білому смертоносному мечі.

За ті короткі миттєвості, поки Галбаторікс ішов до нього, Ерагон спробував піймати розум бодай одного дракона, який атакував його свідомість, та їх було так багато, що Вершникові довелось напружити всі сили, щоб відігнати орду Елдунарі, перш ніж ті поневолять його думки.

Галбаторікс зупинився за крок від Ерагона. Він пильно глянув на нього. На скронях короля проступили вени, а м’язи важкої щелепи напружились.

— Ти хочеш виступити проти мене, хлопче? — спитав він, ледь не бризкаючи слиною від люті.— Гадаєш, що ти мені рівня? Що зможеш скинути мене й сісти на мій трон?

Жили на шиї в Галбаторікса напнулись, наче товста мотузка. Він різко смикнув за край свого плаща.

— Я вирізав цей плащ і ці рукавиці з крил самого Бельгабада.

Король підняв Врангр і підніс його гостре лезо до очей Ерагона.

— Я вирвав цей меч з руки Враеля і зняв цю корону з голови того бідолахи, який носив її до мене. І ти ще думаєш подолати мене? Мене! Ти прийшов у мій замок, ти повбивав моїх людей і ти поводишся так, наче кращий за мене. Наче ти шляхетніший, доброчесніший...

Галбаторікс ударив Вершника по щоці головкою ефеса меча, розідравши шкіру. У голові в Ерагона загуло, а перед очима закружляло, пульсуючи, ціле сузір’я червоних цяток.

— Треба дати тобі урок скромності, хлопче,— уже не так роздратовано сказав Галбаторікс. Він підійшов до Ерагона так близько, що його блискучі очі опинились за кілька дюймів від очей Вершника. А потім ударив його в другу щоку. Якусь мить Ерагон не міг бачити нічого, крім безмежної темряви, усіяної спалахами світла.

— Мені буде до вподоби мати тебе серед своїх підданих,— знову озвався король і зовсім тихо додав: — Гангра.

Натиск Елдунарі, які атакували розум Ерагона, кудись зник. Тепер Вершник міг вільно думати. Аж раптом лезо думки, заточене до безконечно малої точки, пройняло свідомість Ерагона й занурилось у глибини його єства. Потім воно повернулось і, наче колючка нетреби в м’якому, як фетр, листі, розпанахало його свідомість, намагаючись знищити волю, індивідуальність, зрештою, сам розум.

Цей напад був несхожий на жоден із тих, з якими досі мав справу Вершник. Ерагон спробував бодай ухилитись від нього і в пошуках захисту зосередився на однійєдиній думці: помста. Він відчував і емоції Галбаторікса: тут панувала лють, а водночас якась неймовірна радість від можливості змусити Ерагона страждати й бачити, як він корчиться від болю. Вершник зрозумів, що Галбаторікс так вправно ламав свідомість своїх ворогів, мабуть, іще й тому, що це давало йому насолоду.

Лезо проникало все глибше й глибше в самісіньке єство Ерагона, і він скрикнув, намагаючись хоч якось захиститися. Галбаторікс криво посміхнувсь. Його зуби були сліпучо-білі, наче порцеляна.

Та одним лиш захистом у битві не переможеш. І Ерагон, незважаючи на пекучий біль, змусив себе атакувати Галбаторікса у відповідь. Він пірнув у свідомість короля й міцно вхопив його гострі, ніби криця меча, думки. Вершник хотів пришпилити їх на місці, так, щоб король не міг ані ворухнутись, ані думати без його дозволу.

Дивно, але Галбаторікс навіть не пробував захищатись. Його крива посмішка стала трохи ширша, і він іще більше повернув лезо у свідомості Ерагона. Вершникові здалося, ніби всередині нього стрімко росте й без того великий кущ колючої шипшини. Він знову скрикнув, та цей крик завмер у хватці закляття Галбаторікса.

— Здавайся,— тихо сказав король і схопив Ерагона за підборіддя своїми залізними пальцями.— Здавайся.

Лезо всередині повернулось іще раз, і Вершник іще раз відчайдушно закричав.

Думки короля, мов велетенські щупальці, обхопили свідомість Ерагона, залишаючи йому все меншу й меншу часточку розуму. Вони стискали його аж доти, доки на волі зосталась усього лиш маленька яскрава цятка, над якою нависала зловісна тінь Галбаторікса.

— Здавайся,— прошепотів король майже лагідно.— Тобі нікуди йти, ніде сховатись... Це життя скінчилось для тебе, Ерагоне, Вбивце Тіні. Але на тебе чекає нове життя. Здавайся, і я прощу тобі все.

Сльози затуманили погляд Вершника. Він програв.

Це було куди болючіше за будь-які отримані в бою рани. Скільки років борні — і все дарма! Сапфіра, Елва, Арія, Елдунарі — ніхто не міг здолати Галбаторікса. Він був надто сильний, надто розумний. І Герроу, і Бром, і Оромис — усі вони загинули марно, як і багато воїнів різних рас, які поклали життя на вівтар боротьби з Імперією.

Сльози потекли з очей Ерагона.

— Здавайся,— голос короля звучав уже владно, а його хватка стала сильніша...

Це було вкрай несправедливо. Несправедливо те, що так багато людей страждало й помирало, переслідуючи недосяжну мету. Несправедливо те, що Галбаторікс самодин завдав так багато горя. Несправедливо те, що він уникне кари за всі свої злочини. «Чому?» — спитав сам себе Ерагон.

— Здавайся! — розум Галбаторікса напав на Ерагона з новою силою. Було таке відчуття, ніби уламки криги й язики полум’я оточують його з усіх боків.

Ерагон голосно скрикнув й у відчаї потягнувся до Сапфіри та Елдунарі. І попри те, що вони були в кільці підвладних Галбаторіксу несамовитих драконів, він таки взяв у них трохи енергії, щоб створити закляття.

Це було закляття без слів — магія Галбаторікса не дозволила б їх вимовити. Зрештою, жодні слова не могли описати ні того, що хотів Ерагон, ні того, що він тепер відчував. Усі бібліотеки світу були тут безсилі. Вершник створив своє закляття з інстинктів і почуттів — з того, що непідвладне мові.

Те, чого він хотів, було водночас просте й складне: він хотів, щоб Галбаторікс зрозумів... зрозумів, що він робить неправильно. Це закляття аж ніяк не було нападом. Це була спроба сказати все. Якщо вже Ерагонові судилося провести решту життя рабом короля, то він хотів, щоб Галбаторікс сповна розумів те, що він робить.

І магія подіяла. Принаймні Ерагон відчув, як Умарот та Елдунарі, які намагалися не звертати уваги на драконів Галбаторікса, помітили його закляття. Сотні років невтішного горя й люті піднялися у них, мов хвилі. Дракони з’єднали свої свідомості з розумом Ерагона й почали змінювати закляття, поглиблюючи, розширюючи, доповнюючи його. Невдовзі воно стало куди сильніше, ніж Ерагон міг на те сподіватися.